Мама не розуміє, чому ми з сестрою не хочемо з нею спілкуватися

Думаю, що дуже у багатьох знайдеться такий знайомий чи знайомий знайомих, про якого говорять приблизно так:

– Така хороша, приємна людина, а на старості років зовсім одна залишилася. Діти покинули, не спілкуються!

Ось тому я хочу розповісти вам свою історію. Я та сама невдячна дитина, в яку батьки «всю душу вклали», а вона їх покинула.

З боку я росла у зразковому сімействі. Але за цим приємним малюнком ховалася досить неприємна атмосфера.

Нас із сестрою з дитинства ростили з установкою, що в цьому вашому будинку нічого немає, і ви самі тут теж ніхто. Робити те, що тобі хочеться, не можна було. Робити можна було тільки те, що каже та дозволяє мама. Ми з сестрою вже давно виросли, але мати як дорослих нас досі не сприймає.

У дитинстві у нашій кімнаті постійно відбувалися справжні обшуки. Мама могла витрусити речі зі шкільного рюкзака просто на підлогу або просто скинути все, що було на той момент на столі.

У початковій школі вона допомагала робити нам уроки, і той період був одним із найстрашніших у моєму житті. Мама могла вирвати цілий лист всього за одну помарку, а потім кричати, що «у тебе рівно хвилина, щоб все переписати!»

Для мене, семирічної дівчинки, це було моторошно. Тяжко контролювати себе, коли в тебе з очей уже течуть сльози, а тобі в цей час треба гарно писати.

Ми з сестрою були дітьми, які бояться йти додому лише через те, що отримали погану оцінку в школі. А поганою вважалася не лише двійка, а й трійка. Часто я сиділа до самої темряви на дитячому майданчику у дворі тільки через страх чергового скандалу після повернення додому.

Усі мої щасливі спогади з дитинства пов’язані з тими моментами, коли нас відвозили на канікули до бабусі. Бабусі було здебільшого не до нас, і ми з сестрою були надані самі собі та могли по-справжньому побути дітьми.

Мама перебувала у всіх батьківських комітетах і була на хорошому рахунку. Адже ми вчилися з сестрою так, щоб нам вдома за навчання не прилетіло чергових принижень. Потім ми обидві закінчили коледжі із червоними дипломами. Зараз ми працюємо і маємо непоганий дохід та добрі посади.

Але з мамою у нас ніякі стосунки. У нас ніколи не було близькості, як у матері та доньки. Я не ділилася із нею секретами. Був якось один такий випадок, то потім я більше місяця слухала, як мама про мої переживання розповідає всім родичам і взагалі незнайомим мені людям.

Освіту я отримала за бюджетні гроші, так що вважаю, що батькам я нічого не винна. Жили ми під час нашого дитинства скромно. На курорти нас не возили, із розваг лише город. Ми і в кіно всією сім’єю жодного разу не були.

Те, що мене годували і одягали до закінчення очного навчання, це не заслуга батьків, а їхній прямий обов’язок згідно із законом. Приїжджати до них у гості зараз бажання не виникає зовсім.

Я не вважаю, що ми були такими поганими дітьми, що за все дитинство жодного разу з сестрою не заслужили, щоб мама сказала молодець або люблю тебе. А мама так жодного разу не сказала.

Тож коли така приємна літня дама, між іншим, ветеран праці та заслужений педагог, сидітиме на лавці перед під’їздом і скаржиться сусідкам, що діти її покинули і не відвідують, у цьому її провини набагато більше, ніж провини її дітей.