Максим довго не спав і переплутав свою дружину з коханкою. А дружина ухвалила правильне рішення і відправила Максима до мами, хай там розбирається хто є хто

Вести життя нечесного чоловіка: нескінченно викручуватися і хитрувати, і при цьому не боятися дивитися дружині просто в очі, а зрештою, не зомліти — це не так просто, як може комусь здатися. Для такого способу життя потрібно багато фізичних та душевних сил. Дуже багато!

І не кожен чоловік наважиться на цей крок. Більшість чоловіків вважають за краще залишатися вірними, але психічно здоровими. Такі чоловіки ведуть життя спокійне, тихе, але чесне.

Напевно, тому на чоловіків, які все ж таки наважуються на ризикований крок, дивляться з величезним… якщо і не замилуванням, то здивуванням точно.

Максим був саме одним із тих, хто ризикнув і… не витримав.

Це почалося ще десять років тому. Саме тоді Максим одружився і, покинувши батьківську домівку, переїхав на квартиру до дружини.

І вже з перших днів сімейного життя зрозумів, що легким його життя вже більше ніколи не буде.

І ось минуло десять років, і Максим відчув, що ще трохи, і він не витримає такої напруги.

“Я ж не залізний, — думав він, — я лише людина. І я втомився ходити вулицями міста, озираючись. Я більше не можу сидіти у кіно, театрі, кафе чи ресторані, побоюючись, що за мною стежать. І не сьогодні, то завтра мене обов’язково розкриють. Ось, слово честі, я втомився від такого життя і хочу відпочити. Хоча б трохи”.

Відпочити «трохи» для Максима означало піти від дружини і дитини, і деякий час пожити без брехні. Одним словом, Максим зламався. Але його можна зрозуміти, десять років брехні і вдавання не могли не позначитися на його емоційному стані.

«Особливо важкими були останні два роки, — думав Максим. — Вони змучили мою нервову систему. Відчуваю, що не сьогодні, так завтра мене розкриють. І Надя все дізнається. І що тоді? Ганьба та безчестя? Ні. На це я не згоден. Краще піти самому. І до того, як все стане відомо. Тоді ще є шанс, що і Надя, і дитина вважатимуть мене за чесну людину».

І перед Максимом постало питання, до кого саме піти.

«До Віри чи Люби? — думав Максим, роздивляючись у телефоні фотографії тієї й іншої. — До кого із двох? Може, до Віри? Я давно знаю її. Їй можна довіряти. Вона смачно готує. І має велику квартиру.

Чи до Люби? Яку я також давно знаю. І їй також можна довіряти. Щоправда, Люба не вміє готувати. Але вона має можливість замовляти їжу з ресторанів. І у Люби також велика квартира. А крім квартири, є ще дача та машина. Втім, дача не є показником. Адже Віра теж має дачу. І машина у Віри також є».

Максим заплющував очі, уявляючи то Віру, то Любу.

«До кого ж піти? – думав він. – До кого? До Люби? Чи до Віри?

Максим розумів, що помилитись у цьому питанні ніяк не можна. Від правильності вибору залежало якщо не все, то…

«Та чого там лукавити, — думав він, — від цього залежить все! Один мій невірний крок і… Про спокійне, щасливе життя можна не мріяти».

Ось так і вийшло, що, перш ніж піти від дружини до іншої, Максим вирішив (про всяк випадок) перевірити , яка з двох інших його краще прийме.

Взагалі, Максим міг нічого й не перевіряти. Тому що і Люба, і Віра обидві були раді прийняти до себе Максима з однієї причини. Обидві чекали від нього дитину. Але не повідомляли, щоби не налякати. Люба була третьому місяці, а Віра — на другому.

А Максим нічого цього не знав і почав із Віри.

«Віра нічим не краща за Любу, — думав він. — Але ж до неї швидше добиратися. Усього одна зупинка на метро. І тому я почну з Віри».

Максим сказав Надії, що їде на два дні у відрядження і поїхав до Віри.

— Скажи, Віра, ти любиш мене? — спитав Максим під час вечері.

— Люблю, звісно, ​​— відповіла Віра. – А чому ти питаєш?

– Та ось, – відповів він, – хочу перевірити, наскільки сильно ти мене любиш.

– Перевіряй.

— Чи готова ти прийняти мене, якщо я піду від дружини?

— Звісно, ​​готова. Можеш переїжджати до мене хоч завтра.

– Навіть так?

– А чого тягнути?

– Гаразд, – відповів Максим, – твоя відповідь мені зрозуміла. І вона мене тішить. Завтра я до тебе, звісно, ​​не переїду. Тому що спочатку необхідно вирішити дуже багато інших питань. Я сподіваюся, що ти розумієш, про що я?

– Я розумію.

– Але найближчим часом чекай.

І вже наступного дня Максим попрощався з Вірою (сказав і їй, що їде на пару днів у відрядження) і поїхав до Люби .

– Ти мене кохаєш? — спитав Максим за вечерею.

— Запитуєш ще! — радісно вигукнула Люба. – Звичайно!

— І готова прийняти, якщо я піду від дружини?

— Та хоч сьогодні, — відповіла Люба. — Вважай, що я вже тебе прийняла.

Відповідь Люби сподобалася Максимові більше, ніж відповідь Віри.

«Це доля, – подумав він. — Іду від Наді не до Віри, а до Люби».

– Але сьогодні не залишусь, – попередив він. — Завтра треба змотатися на кілька днів у відрядження. Коли повернуся, ми зідзвонимось і остаточно обговоримо. Правильно?

— Правильно, — погодилась Люба.

І наступного вечора Максим поїхав додому. До Надії. Але так вийшло, що дорогою додому він забув, що їде додому до дружини. І коли виходив із таксі, був упевнений, що приїхав до Надії, до якої хоче піти від дружини. І приїхав до неї з однією метою, щоб почути від неї, чи готова вона його прийняти, у разі чого.

Ну… Замоталася людина. Розгубився чоловік. Зрештою його можна зрозуміти. Десять років найсильнішої фізичної, емоційної та духовної перенапруги не могли не позначитисяна розумовому стані. Таке навіть не всякий космонавт витримає, а Максим далеко не космонавт. Плюс дві безсонні ночі. Ось він і поплив. Не витримав перевантажень.

Серйозну розмову з Надією Максим вирішив перенести на ранок.

«Зараз для розмов я дуже втомився, — думав він. — Останні дні забрали у мене багато сил. На розмови вже не лишилося. Не до розмов. Тим більше, що ранок вечора мудріший».

І за вечерею він був, як ніколи, мовчазний, а вночі в ліжку жвавий. Чим дуже здивував Надію.

Настав ранок. Надія та Максим снідали.

— Ти любиш мене, Надя? — спитав Максим.

– Люблю, – спокійно відповіла дружина.

— А якщо любиш, чи готова заради мене на все? — серйозно спитав Максим.

– Звичайно! — радісно відповіла Надія, згадуючи минулу ніч.

— Ти готова мене прийняти, якщо я піду від дружини? — спокійно спитав Максим. — Вірніше не так. Те, що ти готова мене прийняти, я й так бачу. На твоє щасливе обличчя. Запитаю по-іншому. Як швидко ти готова прийняти мене, якщо таке станеться?

Надія не знала, як ставитись до слів чоловіка. Серйозно чи як? Вирішила, що він, швидше за все, жартує, і тому теж пожартувала.

— А ти точно вирішив піти від дружини? – запитала Надія.

– Точно! — впевнено відповів Максим. – Ти краще. А її я не люблю.

— Я забула, її як звати? – запитала Надія.

Максим замислився.

«Як же її звуть, — думав він. – Віра? Чи Люба? Нічого не пам’ятаю. Господи, як я втомився від цього. Треба зосередитись. Я зараз від кого сюди приїхав? Від Люби? Так, від Люби. Значить моя дружина Віра».

– Віра, – відповів Максим.

– Покажи її фотографію, – попросила Надія.

Надія все ще думала, що це жарт.

– Навіщо тобі? – не зрозумів Максим.

— Хочу подивитись, кого ти залишаєш заради мене.

– На, – байдуже сказав Максим. – Дивись. Це ми відпочивали минулого літа на морі. А це позаминулого літа в горах.

– А це?

— А це ми вдома.

– А діти у вас є?

– Діти? – перепитав Максим. – Здається, є. Але яке це має значення? Я не зрозумів головне.

– Головне?

— Як швидко ти готова мене прийняти, якщо я піду від Люби до тебе?

— Хто така Люба?

– Як хто? Я ж тобі сказав, що вона моя дружина. Фото показував.

– Які фотографії?

— Люби, які ще.

– Покажи ще раз. Щось я не побачила.

Ну… Вимоталася людина. Перевантаження нервового життя і таке інше. Поставте себе на його місце. Три безсонні ночі поспіль. Який організм здатний витримати таке. Адже не хлопчик уже. Наступного року 42 виповнюється.

– На, – спокійно відповів Максим, – дивись.

— Люба, значить, — задумливо говорила Надія, переглядаючи знімки.

– Ну так. Люба.

– А це ви де?

— У Туреччині минулого літа.

– А це?

– В Ізраїлі.

— Теж минулого літа?

Максим замислився.

— Позаминулого, — відповів він.

– А це?

— А це ми вдома, — відповів він, забираючи телефон. – Ну так що?

– Що? – не зрозуміла Надія.

— Як швидко я можу переїхати до тебе?

— Чи бачиш, у чому річ, — відповіла Надія. — Я подивилася знімки, побачила твоє щасливе обличчя і подумала: «Навіщо я заважатиму твоєму щастю?»

– Значить ні?

— Ні, — рішуче відповіла Надія. — Ти і Віра… Ви просто створені одне для одного.

«Віра? – подумав Максим. — А до чого тут Віра? Хіба її звати Віра? А втім, чому ні? Може, й Віра, якщо вона так каже».

— Ти так серйозно думаєш? — спитав Максим. — Ми з Вірою створені одне для одного?

– Впевнена.

— Вважаєш, що мені краще не йти від дружини?

— Люба цього не перенесе, — відповіла Надія.

«Люба не перенесе? – подумав Максим. — А до чого тут Люба? Втім… Все вірно. Люба! Чи ні? Чогось я… Чогось мені…»

Саме в цей момент Максим відчув, що йому стало дуже сумно. І ще трохи, і він розридався. Розридався без причини. Просто тому, що йому раптом стало дуже й дуже сумно.

«Чого вони всі від мене хочуть? – подумав він. — Чого їм усім від мене треба? Усі ці Люби, Віри, Наді. Коли це скінчиться, зрештою? Ні! Так більше не може тривати. Із цим треба закінчувати. Їду до дружини та… Все! Більше жодних інших жінок. Тільки Люба. Чи Віра? Господи, я заплутався».

— Я поїхав, — сказав Максим слабким голосом, підводячись із-за столу.

— Вже їдеш?

– Так. Мені пора. Дякую тобі за все, Надя. Все було дуже смачно. А минула ніч залишиться у моїй пам’яті назавжди.

— У моїй — також. Я допоможу зібрати тобі твої речі.

Максим навіть не здивувався, коли за годину Надія випровадила його з квартири з двома великими валізами.

За час, коли Максим спускався на ліфті, він остаточно забув, хто є хто в його житті. Вийшовши з під’їзду, він озирнувся. Йому раптом все здалося чужим та незнайомим.

«Де це я, — з жахом подумав він, — і що тут роблю?».

Максим дістав телефон, щоб викликати таксі. Але довго не зміг цього зробити, бо не знав, куди йому їхати і до кого. А в телефоні були лише незнайомі імена і телефони. Крім одного. То був телефон його мами.

“Мама! – радісно подумав він. — Я їду до неї!”

Лише за дві години Максим дістався до батьківського дому, бо у місті були великі пробки. У таксі Максим трохи поспав і став розуміти краще. Він пригадав усе. І хто така Люба, і хто така Віра. А найголовніше, що він згадав, хто така Надя і як він пішов від неї.

«А це вже — провал! – подумав Максим. – Точно! Провал!»