Ліза була впевнена, що це її мама з неба послала Василину. Маленька дівчинка зробила все, щоб вона зійшлася з її татом

– Бабуся, а коли мама з татом приїдуть? – Ліза стояла поряд і уважно спостерігала, як бабуся перевертає черговий млинець. – А чому ти плачеш?

– Бо ти скоро поїдеш від мене.

– Я ж приїжджатиму. І мені теж хочеться плакати. – Ліза втекла до кімнати.

– Я ж говорив, що треба було одразу сказати. – дідусь поклав на тарілку недоїдений млинець і засмучено відвернувся до вікна.

– Миколо батько, хай і вирішує, коли сказати дочці. – Галина витерла куточком рушника очі. – Ох, горе, яке.

Вночі Лізі наснилася мати. Вона щось говорила, а потім пішла. Ліза плакала, кликала і ніяк не могла наздогнати її.

– Тш-ш-ш. Тобі сон наснився. Все добре. – бабуся сиділа на краю ліжка в нічній сорочці і гладила Лізу, заспокоюючи.

– Ма-а-ма. Вона пішла. Я не могла її наздогнати… – ридала Ліза. – Я до мами хочу-у-у.

Коли вранці вона розмазувала ложкою тарілку кашу, приїхав тато. Ліза вискочила з-за столу, з криком кинулась до нього. Тато підхопив її на руки, обняв, а Ліза заглядала за татове плече, але мами там не було.

– Мама вдома на мене чекає? – з надією спитала вона.

– Ні. сонечко. Пробач, треба було одразу тобі сказати. – Тато опустив Лізу на підлогу, не дивлячись їй у вічі. – Мама… вона стала ангелом.

– А як же я? – До Лізи, нарешті, дійшло, що більше не буде мами.

Хоч їй лише шостий рік, вона помічала, як часто шепотілися бабуся і дідусь. Бабуся часто плакала і називала Лізу сиротинкою. А тато раптом став сумним та мовчазним, не схожим на себе. Ось чому її відправили до бабусі.

Ліза чекала пояснень, але їх не було. Вона повільно пішла до маленької кімнати, притиснула до грудей свого улюбленого зайчика, подарованого мамою, згорнулася на ліжку калачиком і заплакала, як уві сні. Вона чула, знала, що тато сів поруч на ліжко і гладив її по спині. Поступово вона заспокоїлася, наплакавшись і заснула.

Лише через кілька років батько розповість їй про ту аварію, в яку помала мама Лізи з подругою.

Ліза нічого не пам’ятала. Вона грала в саду з Павликом, сином маминої подруги. Він старший за неї на два роки. Не бачила, як батькові зателефонували, як він змінився в обличчі і поїхав кудись. Пам’ятала, що плакала, бо свято чомусь скасували, і Павлик більше не грав. Вони їхали додому до міста, і батько мовчав усю дорогу.

– Колю, а може, мені до вас спочатку приїхати? Як ви впораєтеся одні? – переживала бабуся.

– Ні, мамо, все одно треба звикати жити удвох. – батько взяв сумки з речами доньки і відніс їх до машини.

Усю дорогу Ліза сподівалася, що приїде додому, а мати зустріне її, обійме. Із завмиранням серця вона увійшла до квартири. Батько прибрав з очей речі мами.

Минув рік.

Якось до них у гості прийшла колега батька. Він і представив її Лізі. Висока, худа, з прямим темним волоссям, схожим на атласний шовк. Лізі вона не сподобалася. Від неї віяло холодом, і від її усмішки не ставало тепліше. Коли батько поклав Лізу спати, колега ще не пішла.

Вночі Ліза пішла до туалету. Зазвичай батько залишав увімкненим нічник у передпокої, щоб вона не боялася. Але сьогодні він забув його увімкнути. Ліза залізла на стільчик і ввімкнула світло. На вішалці висіло пальто колеги, а на підлозі стояли її чоботи, такі довгі, що склалися навпіл. Ліза штовхнула їх, і вони впали в різні боки. З почуттям задоволення вона повернулася до свого ліжка.

Колега ще кілька разів приходила до них у гості. Ліза злилася, ревнувала і востаннє влаштувала скандал із ревом та погрозою втекти з дому, якщо батько не любить її, Лізу. Вона справді втекла б, якби на вулиці не було так темно та холодно. Вночі Ліза не побачила довгих чобіт у передпокої. Тільки на підлозі лишилися брудні сліди. Увечері йшов дощ.

Вранці незадоволений батько розбудив Лізу, квапив одягатися швидше. Машина не завелася. Довелося бігти на зупинку маршрутки. Ліза спотикалася, але батько міцно тримав її за руку. Раніше він сказав би, що Ліза незграбна як ведмежа. А тепер з роздратуванням кинув, що вона клишонога як ведмідь. Ліза мовчала і щосили намагалася не розплакатися від образи.

У маршрутці було багато людей і тісно. Тато посадив Лізу навпроти дівчини, круглі коліна якої торкалися худеньких гострих колін Лізи. По плечах дівчини розсипалися пишні кучері волосся, а на голові  був одягнений смішний берет.

Яскраво-червоний, він закривав половину чола і стирчав, як тарілка. Ліза на всі очі розглядала дівчину. Вона сиділа не біля вікна і більше нічого цікавого не було довкола, крім цієї дівчини навпроти.

Вона теж іноді поглядала на Лізу. Її очі усміхалися, а на щоках то з’являлися, то зникали ямочки.

На наступній зупинці Ліза з татом вийшли з маршрутки. На мить, через відчинені двері, вона знову побачила дівчину. Та помахала їй рукою. Але наступного моменту двері зачинилися, і дівчина поїхала.

Весь день Ліза згадувала пухнасті кучері, смішний берет і ямочки на щоках. Увечері вона спитала батька, чи сподобалася йому та дівчина в маршрутці?

– Яка дівчина? – батько навіть погляду не відірвав від комп’ютера.

– У червоному береті. Ти не міг не помітити її. – Наполягав Ліза.

– Ти говориш про ту товстеньку пампушку? Не відволікай, мені терміново треба зробити щось, – відповів він, продовжуючи друкувати.

– Вона не товста, а пухнаста. – Ліза скривджено відійшла від батька.

– Треба ж, пухнаста. – механічно повторив батько.

Наступного дня вони їхали в садок на машині. Колега батька більше не приходила до них у гості. Після дощової осені настала снігова зима. Щодня вранці Ліза мріяла, щоб машина знову не завелася, і вони поїхали б на маршрутці. Мріяла знову зустріти ту пухнасту дівчину. Але машина, як на зло, заводилася.

Або Ліза дуже хотіла, або хтось зверху почув і вирішив допомогти, і одного разу машина знову не завелася. Ліза зраділа, але батько викликав таксі. Тільки по дорозі назад з садка вони сіли в маршрутку. Батько взяв Лізу на руки, щоб її не затоптали пасажири, що тісно набилися в салон.

– Сідайте, будь ласка. – почула Ліза дзвінкий голос, повернула голову і аж почервоніла від щастя.
Вона впізнала б із тисячі це кругле обличчя, усміхнені очі й ямочки на щоках. Тільки цього разу на дівчині одягнений не смішний берет, а в’язана шапочка, з-під якої в різні боки стирчали дрібні кучерики.

Батько посадив Лізу на сидіння, а дівчина стала поруч з ним.

– Тату, тату, – кликала Ліза і смикала батька за рукав.

– Що? – він трохи нахилився до неї, наскільки дозволяла тіснота у маршрутці.

– Це вона. – помітивши не розуміючий погляд батька, Ліза нагадала. – Ну та, пухнаста дівчина.

Батько невдоволено випростався, але все-таки подивився на маківку шапки поруч. На наступній зупинці пасажири пробиралися до виходу, постійно штовхалися, притискали батька та дівчину один до одного.

Батько вибачався, дівчина усміхалася у відповідь, і Ліза не могла визначити, хто з них виглядає радіснішим.

– А мене Ліза звуть. А вас? – Ліза вирішила не пропустити можливість познайомитися з дівчиною.

– Василина, – відповіла та й усміхнулася.

–  А мого тата звуть Микола.

– Дуже приємно. – посміхнулася Василина і підвела очі на Миколу.

Вигляд у тата був збентежений, наче він вибачався за Лізину зухвалість.

– А ви заміжня? – пипалила Ліза і з надією дивилася на Василину.

– Припини. Так не можна розмовляти із дорослими. – Тато сердито глянув на Лізу.

Вона опустила очі. Василина нахилилася до неї, серйозно і тихо сказала: «Не заміжня».

Серце Лізи почало битися частіше від радості, вона хотіла сказати щось важливе, але батько вже підштовхував її до виходу. Надворі він помітив сльози на очах дочки, захвилювався, почав розпитувати, що сталося. Ліза плакала і мотала головою.

Увечері батько сварив Лізу за поведінку у маршрутці.

– Вона на маму схожа. А твоя худа колега ні. – Ліза примхливо тупнула ногою. – А тобі вона не подобається, бо товста.

– Пухнаста. – поправив її батько. – Не можна ось так взяти та змусити людину стати твоєю мамою. У неї можуть бути свої плани, чоловік та діти. Ти її не знаєш. І я… Мама лише одна.

– Але ж її немає! Немає! – Ліза втекла у ванну і замкнулася там.

– Лізо, відкрий. Я обіцяю, коли ми її знову зустрінемо.

– Ми весь час їздимо на машині. Як ми зустрінемо її? – Ліза відчинила двері.

У суботу вранці вони з татом поїхали машиною до торгового центру. Ліза дивилася у вікно. Раптом вона помітила знайоме обличчя.

– Тату! Зупини! -закричав вона, дивлячись назад.

Заскрипіли гальма, машина зупинилася біля тротуару.

– Що? Де болить? – захвилювався батько, але Ліза не відповіла.

Вона відчинила дверцята, вибралася з машини і побігла назад.

– Василина! – Ліза врізалася в неї, уткнулася в живіт, потім підняла щасливе обличчя.
Василина теж радісно посміхалася їй.

– Вибачте її. Ліза вбила собі в голову, що ви схожі на її маму. – почувся зніяковілий голос батька.
Ліза, як і раніше, притискалася до Василини.

– Це ви мені вибачте. Я чекала на вас з Лізою. Думала, якщо ви поїдете кудись на маршрутці, то ми зустрінемося на зупинці. А у вас машина, виявляється. – Просто зізналася Василина. – Я зрозуміла, що Ліза не має мами. Я весь час думала про неї, – щиро, без збентеження сказала Василина.

– А поїдемо з нами. Що ми стоїмо посеред вулиці? – Микола з надією глянув на Василину.

Вони весело провели час. Батько вперше багато посміхався і жартував, як раніше. А Василина зовсім виявилася не товстою. Просто пухнасті кучері та об’ємне пальто створювали таке враження. Але й не така худа, як колега.

Тепер, коли Ліза виходила вночі в туалет, завжди перевіряла, чи висить її пальто на вішалці. Чи не наснилася вона. І засинала щаслива. Адже вона тепер має маму.

Свою першу маму вона пам’ятала та любила. Але вона стала ангелом. Ліза була впевнена, саме вона влаштовувала поломку машини та зустрічі з Василиною. Адже життя продовжується. І дівчинці, яка дорослішає, потрібен хтось поруч, з ким можна ділитися жіночими секретами.