Колишній чоловік просив його нагодувати і говорив, що ще стане в пригоді, розраховуючи на прощення і повернення. Його так мама навчила
Прокинувшись о пів на шосту ранку і розплющивши очі, Валентина побачила його обличчя. Він стояв у дверях спальні й дивився на неї. Погляд його був серйозним. А Валентина не відразу зрозуміла, що відбувається. Вона пізно лягла, не виспалася, і тому її очі знову заплющилися, щоб ще трохи поспати.
«Хоча б до шостої, – думала Валентина, засинаючи. – Ще півгодинки буде цілком достатньо. Цілком… достатньо…».
І Валентина вже почала знову засинати, як раптом… Щойно побачене дійшло до її свідомості, і сон як рукою зняло.
«Не може бути! – з тривогою подумала Валентина, не розплющуючи очей. Бо їй було страшно їх розплющити й переконатися, що таке можливо насправді. – Його тут бути не може. Звідки йому тут бути?
Адже ми розлучилися півроку тому. І він зібрав свої речі і пішов. І ключів у нього від моєї квартири немає. Я їх забрала в нього. А зараз він тут. Стоїть і дивиться на мене. Чи це мені наснилося? Ну так! І його тут немає! І все це був тільки сон. Страшний сон. І зараз я розплющу очі, а його не буде?»
Не відразу Валентина зважилася знову розплющити очі. Для цього їй знадобився якийсь час. Бо вона боялася, що це не сон і їй не здалося, а її колишній чоловік справді зараз тут, у її квартирі, стоїть у дверях спальні й дивиться на неї.
Але коли Валентина все-таки знайшла в собі сили розплющити очі, з’ясувалося, що все відбувається насправді, і її колишній справді стоїть у дверях спальні й дивиться на неї. Дивиться і мовчить.
Валентині стало страшно.
«Спокійно! – думала про себе Валентина. – Головне, щоб він не помітив, що тобі страшно. Не відводь погляд. Дивись йому прямо в очі. Валерій не повинен бачити, що ти його боїшся. Тому й розмовляти з ним ти будеш спокійно. Зрозуміла? – Валентина не помітила, як почала про себе розмовляти сама з собою.
– Зрозуміла, – відповіла вона собі.
– А що тоді мовчиш?
– А що треба говорити?
– Ну привітайся з ним для початку.
– А-а.
– Не «а-а», а привітайся!»
– Доброго дня, – жалібним голосом вимовила Валентина.
«Що пищиш? – розлютилася на себе Валентина.
– Я не пищу.
– А що ти робиш?
– Я говорю.
– А впевненіше ти говорити вже не можеш? Розучилася?
– Можу, – подумки відповіла вона собі.
– Ну так і говори впевненіше. А ще краще гаркни!
– Гаркнути?
– Ну так! Рявкнути!
– Це як?
– Це означає голосно, різко й уривчасто! І суворіше. Зрозуміла?
– Зрозуміла.
– А то пищиш, як кошеня голодне. І з яких це пір ти називаєш його на «ви»?»
– Добрий день! – що було сил, голосно, різко й уривчасто крикнула Валентина.
Вона крикнула це настільки голосно і настільки впевнено, що Валерій від несподіванки навіть відскочив трохи назад.
«Розумниця! – подумала вона про себе. – Адже можеш!»
«Валентина підвищила на мене голос тому, – подумав Валерій, – що я відразу не відповів на її привітання. Який же я… недогадливий. Треба було відразу з нею привітатися у відповідь, а не сердити її».
– Добрий день, Валічка, – відповів Валерій. – Вибач, що не одразу відповів. Не дуже добре почуваюся.
«Що я несу? – думав при цьому Валерій. – Яке ще «не дуже добре почуваюся»? Вона, чого доброго, подумає, що я випив».
– Але ти не подумай, Валентино, – злякано продовжував Валерій. – Я не п’ю. Уже давно.
Валентина мовчала.
«Чому вона мовчить? – думав Валерій. – І чому так дивно дивиться на мене? Вона так мовчить і так дивиться, ніби задумала проти мене щось недобре».
Валентина нервово ікнула.
«І що ти мовчиш? – думала Валентина. – Довго ти ще на нього дивитися збираєшся? Ще й гикати тут надумала.
– А що робити-то?
– Скажи йому що-небудь.
– Що сказати?
– Та що завгодно. Тільки не мовчи. Запитай, як він сюди потрапив».
– Як ти сюди потрапив? – тихо промовила Валентина і знову нервово гикнула.
«Та хто так питає? – розлютилася про себе Валентина. – Ти що, милостиню просиш?
– Ні.
– А тоді в чому справа? І припини гикати!
– Що я, навмисне, чи що? Це в мене від страху.
– Досить мовчати!
– Я не мовчу.
– Тоді кричи!»
– Ти що тут робиш? – закричала Валентина.
«Господи, вона знову кричить, – злякано подумав Валерій, – та що ж це? Як мені з нею розмовляти?
– Говори, як тебе мама вчила.
– А як вона вчила?
– Згадуй».
– Я їсти хочу, – тихо відповів він. – Нагодуй мене, я тобі ще знадоблюся.
«Він голодний, – подумала Валентина.
– Він просто трохи того…
– Чому ти так думаєш?
– А тому що інакше це не пояснити».
Деякий час Валентина і Валерій мовчки дивилися один на одного. Валентина дивилася з тривогою, а Валерій – з надією.
«Тільки б не вигнала, – думав при цьому Валерій. – Тільки б не вигнала, а там будь що буде. На все згоден. Мама сказала, що головне – це перші три дні тут протриматися. Далі легше буде. Головне – перші три дні».
«У нього такий жалюгідний вигляд, – думала Валентина. – Він їсти хоче. За цим і прийшов.
– Та слухай ти його більше. Розжалобити він тебе хоче.
– Чому відразу «розжалобити»? Може, він справді голодний. Дам йому тарілку каші, зроблю кілька бутербродів, чашку кави. Він поїсть і піде.
– Ага, як же! Піде він.
– А що?
– А то! Наївна ти, Валентина, як я бачу.
– Чому відразу «наївна»?
– Тому що навіть не сподівайся.
– Чому?
– Тому що він як бездомний пес. Приведи такого у квартиру, дай йому шматок ковбаси, і все.
– Що «все»?
– Він уже нікуди звідси не піде.
– Як не піде?
– А ось так. Не піде, і все.
– А я його вижену.
– І що? Думаєш, це допоможе? Він ляже на килимок перед дверима і лежатиме.
– Ти серйозно?
– А як ти хотіла? Я ж кажу, як бездомний пес. Якщо в квартиру пустили, і він там поїв, то вже не піде».
«Чому вона мовчить? – злякано думав Валерік. – Дивиться і мовчить. І адже як дивиться! Гнів в очах. Ще трохи, і не витримаю.
– Візьми себе в руки.
– Не можу.
– А ти зможеш!»
«І взагалі, Валентино, ти не про те думаєш, – думала при цьому Валентина.
– А про що треба думати?
– Подумай про те, як він увійшов у твою квартиру? Дивись, який у нього нахабний погляд. Так дивиться, ніби ти все ще його дружина. А ти його годувати надумала.
– А що робити?
– Ось звідки в нього ключі? З’ясуй спершу це, а вже потім жалій! І суворіше! Зрозуміла?
– Так зрозуміла я.
– Я бачу, як ти зрозуміла. Дивишся на нього, як переляканий кролик.
– Нічого я не дивлюся.
– Тоді чого мовчиш?»
– Як ти сюди увійшов? – рішуче вимовила Валентина.
«Знову кричить, – злякано подумав Валерік, – значить, знову сердиться. А коли на мене кричать, я нічого не розумію. Я навіть не зрозумів, про що вона мене запитала.
– Не зрозумів, так перепитай.
– А-а. Перепитай. Тобі легко пропонувати. А раптом вона ще більше розсердиться?
– Та куди вже більше?!»
«Ти бачиш? – думала Валентина. – Він же знущається з тебе.
– Чому відразу «знущається»?
– А як ще можна розцінити його мовчання? Звісно, знущається. Робить вигляд, що не чує. Але ж ти голосно йому запитання поставила. Це він навмисне виводить тебе з себе. Як раніше. Згадай.
– І що мені тепер робити?
– А нічого не роби. Запитання своє повтори. Тільки ще суворіше! Зрозуміла?»
– Ти чого оглух, чи що? – запитала Валентина. – Як ти сюди увійшов, питаю?
– Мені мама ключі дала, – жалісливо посміхаючись, запобігливо відповів Валерік.
«Точно! – подумала Валентина. – Як я могла забути. У свекрухи ж був комплект ключів від моєї квартири. Ми коли у відпустку з Валерієм їздили, я їй ключі залишала, щоб квіти поливала. А коли Валерія вигнала, то в нього я ключі від квартири забрала, а про свекруху забула. Треба було замки в дверях змінити. Не здогадалася. А все чому? Усе тому, Валентино, що ти жадібна.
– Чого це я жадібна?
– А того. Пожаліла гроші на нові замки.
– Нехай так. Але що мені зараз робити?
– А нічого не робити. Вислухай його. Нехай розповідає все як є. Але тільки запам’ятай головне, Валентино. У жодному разі його не годуй. Зрозуміла?
– Що, навіть бутерброд не можна зробити і чашку кави з молоком і цукром? Адже він людина.
– Він не людина.
– А хто?
– Він колишній чоловік.
– Навіть якщо він тепер і не людина, все одно шкода його. Он він який нещасний весь.
– Ось саме, тому що нещасний, і не можна. І не те що бутерброд і каву, а навіть шматок хліба не можна йому давати і склянку води. Зрозуміла?
– Зрозуміла.
– Ну а якщо зрозуміла, то скажи йому, щоб він розповів усе як є. Тільки суворіше. А то він, бачиш, зараз у якому стані. І що? А то? А ти в ліжку лежиш. І крім тебе і його у квартирі немає нікого.
– Ой, мамо!
– Ще чого доброго накинеться на тебе.
– Мамо, люба!
– Ось! Про що я тобі й кажу. А ти його вирішила кашею рисовою годувати.
– Пшеничною!
– Тим більше! Ще й бутербродами. Каву з молоком і з цукром йому зібралася робити. Зовсім, чи що? Та його після такого нічим звідси не виженеш».
І Валентина суворо зажадала від колишнього чоловіка, щоб він був із нею відвертим і виклав усе начистоту, а не пудрив їй тут мізки і не витрачав би даремно її дорогоцінний час.
І Валерій зізнався, що всьому причиною стала його мама.
– Вона заміж вийшла, – розповідав він. – Ну і… Тісно нам стало втрьох в однокімнатній квартирі. Тоді мама й запропонувала, щоб я зібрав свої речі і до тебе повернувся. Я був проти, Валентино, чесно.
Я їй сказав, що ти мене не приймеш назад, що нічого в мене не вийде. Говорив, що і розлучилися ми з тобою важко, і що після того, як ти дізналася, що я тебе обманював, ти мене ніколи не пробачиш. До того ж і гроші я в тебе поцупив. Але ти ж знаєш мою маму.
Вона сказала, що все вийде. Головне – це викликати в тебе почуття жалю. І тоді ти мене пробачиш і пустиш назад. Бачиш, Валентино? Я з тобою чесний. Інший би на моєму місці збрехав би що-небудь, а я розповів тобі все як є. Пожалій мене, Валентино. Пусти назад. Ось побачиш, я тобі ще знадоблюся.
«Та він зовсім, чи що? – подумала Валентина. – Ще має нахабство зізнаватися, що це мама його навчила. Невже й справді розраховує, що я його пожалію, пробачу і пущу назад?
– А чому ні?
– Після того, що він зробив? Ніколи!
– Так уже й ніколи?
– Ніколи.
– А перший крок ти вже зробила.
– Який ще перший крок?
– Ти його вже пожаліла, а це і є перший крок. Тепер залишилося тільки пробачити і пустити назад.
– А раптом він змінився, ти цього не допускаєш?
– Хто змінився? Валерій? З чого раптом йому змінюватися?
– З того! Дивись, який у нього тепер добрий погляд.
– Ніякий він у нього не добрий. Це тобі так тільки здається, що погляд у нього добрий. Згадай, як ви з ним жили протягом п’яти років.
– Добре жили.
– Що означає «добре», Валентино? Отямся!
– А то й означає, що погане я не хочу згадувати.
– Чому не хочеш?
– Тому що страшно згадувати. Тому я пам’ятаю тільки хороше. А хороше в нас із ним теж було. І це я дуже добре пам’ятаю. А погане забула. Тому що згадувати страшно.
– Про що й ідеться: згадувати страшно, а ти його пробачити хочеш.
– Пробачити хочу, тому що пам’ятаю тільки хороше.
– Ну і пам’ятай хороше. А я буду пам’ятати погане. І подивимося, хто з нас сильніший.
– Подивимося.
– Подивимося.
– А що мені йому зараз сказати? Він он замовк і дивиться на мене. Який у нього погляд гарний. Як раніше.
– Неприємний у нього погляд. І зараз, і раніше неприємний був.
– Ні, Валентино, я з тобою не згодна. Погляд у нього гарний, і він чекає, коли я щось скажу. Ну то що мені йому сказати? Ти ж у нас найрозумніша. Порадь.
– А ти нічого не говори. Як це? Просто слухай, що він тобі каже.
– І все?
– Поки що все. А далі видно буде. Кивни йому, а то він і справді чогось довго мовчить і на тебе дивиться.
– Кивнути? Навіщо?
– Таким чином ти йому покажеш, щоб він продовжував говорити далі. Тільки при цьому очі побільше зроби.
– Очі?
– Ага. І головою різкіше.
– Як різкіше?
– А вгору різкіше. Зрозуміла?
– Зрозуміла».
– І я і кажу мамі, – продовжив Валерій, після того як Валентина з широко розплющеними очима різко смикнула головою догори, – що ти мені навіть двері не відчиниш. Ось тут і з’ясувалося, що в мами був запасний комплект ключів від твоєї квартири. І ось я тут.
Валерій замовк, сподіваючись почути що-небудь у відповідь від Валентини. Але Валентина мовчала.
«Мовчи, – говорила вона собі, – мовчи і слухай. Нехай викладає все, з чим прийшов. А поки він буде говорити, ти подумай, як його звідси випровадити.
– Випроводити? А може, не треба?
– Що означає це твоє «не треба»?
– Я відчуваю, що він змінився!
– Якщо Валерій і міг змінитися, то виключно в гірший бік.
– Ти впевнена, що в гірший, а не в кращий?
– Я впевнена. Кивни йому. Нехай продовжує».
І Валерій продовжив. Він говорив те, чого (завдяки довгим і наполегливим репетиціям) навчила його мама. Багато чого говорив. І що тільки після розлучення зрозумів, як любить Валентину. Що нікого дорожчого за неї в нього не було, немає і не буде. Що вона найкраща у світі.
Що відтоді, як вони розлучилися, життя йому стало не милим. І що він навіть один раз спробував припинити це все. Але в нього не вийшло. Тому що вчасно втрутилася мама. Загалом, багато чого сказав Валерій. При цьому він не соромився сліз.
«Він плаче! – із захопленням дивлячись на свого колишнього чоловіка, думала Валентина. – Який же він милий.
– Схаменися! – кричала при цьому вона собі. – Ти що? Не розумієш, що це одні тільки слова?
– Відчепись від мене. Ти нічого не розумієш. Він мене любить. І я кохаю його. І я прийняла рішення.
– Що?!
– То!
– Ти збираєшся його пробачити?
– Так!
– І пустиш його назад до себе?
– Після того як він обманював тебе з іншими жінками, стягнув у тебе мільйон і прогуляв його зі своїми друзями і подругами?»
І в цей момент Валерій зробив головне. Він вийшов зі спальні в передпокій і тут же повернувся назад із пакетом у руках.
– Ось, Валентино, – сказав він. – Тут гроші, – він зробив боязкі три кроки вперед, поклав пакунок на край ліжка і тут же відійшов назад до дверей. – Та сама суму, яку я в тебе поцупив. Десять тисяч. Вибач мені. Якби ти тільки знала, як мені було соромно всі ці місяці.
«Ти бачила! – радісно подумала Валентина. – Ні, ну ти бачила! Він повернув гроші! Йому соромно. Він мене любить. Він зізнався, що краще за мене нікого немає. І життя йому без мене не миле. І якби не його мама, то… Як добре, що вона вчасно встигла. Я кохаю його. Так, так, так. Кохаю! І можеш говорити що завгодно, тобі мене не переконати.
– І не збираюся. Що толку тебе переконувати. Ти все одно не здатна думати.
– А ось і ні. Думати я якраз здатна. На відміну від тебе.
– Ой-ой-ой-ой. І про що, цікаво мені знати, ти думаєш?
– Про своє майбутнє. І про майбутнє нашої з ним дитини. Чи ти забула, що в нас є донька? Так от, я тобі нагадаю. І вона вже питала, де тато.
– Ну добре, добре. Переконала. Але тільки…
– Що тільки?
– Він повернув лише десять. Попроси в нього ще десять.
– Але…
– Але…
– Без «але». Попроси й усе. Вважай, що це компенсація за твої душевні терзання.
– Це непорядно.
– Як хочеш. Але тоді ти мене знаєш. Я тобі спокійного життя не дам.
– Ну гаразд. Гаразд. Попрошу.
– Я чекаю».
– З тебе ще одна “десятка”, – суворо сказала Валентина.
– За що? – запитав Валерій.
– Моральна компенсація за душевні страждання!
– Згоден.
Валерій вийшов у передпокій і швидко повернувся.
– Мама попереджала, що ти так скажеш, – важко зітхнувши, жалібно промовив він. – Тому ми заздалегідь приготували гроші.
– А чого ж ти їх одразу не віддав?
– Думав, що ти посоромишся попросити, – відповів Валерій, озираючись на всі боки. – Але тепер-то ти мене нагодуєш?
– Звичайно, нагодую.
Валентина піднялася з ліжка.
– Ой, – сказав Валерій.
– Що? – не зрозуміла Валентина.
– Ти така вся… Може, ми спершу… А поснідаємо трохи пізніше?
– Спершу ми поснідаємо, – суворо відповіла Валентина. – А решту потім. Іди мий руки і сідай за стіл.
– Зрозумів.
Валерій сидів за столом, коли на кухню прийшла Валентина. Він не встиг схаменутися, як вона взяла його за воріт піджака і потягла з кухні в передпокій. Валерій намагався чинити опір, але в нього нічого не виходило.
Він навіть і припустити не міг, що в неї було стільки сил. І щоб хоч якось протистояти колишній дружині, Валерій не вигадав нічого кращого, як просто впасти на підлогу і лежати.
Але це не допомогло. Валентина навіть не звернула увагу на його хитрий маневр, а просто продовжувала його тягнути з кухні. І в неї це дуже спритно виходило.
– Ти що робиш, Валентино? – закричав тоді Валерій. – Я ж кохаю тебе. Усе усвідомив. До того ж двадцять тисяч. Куди ти мене тягнеш?
– Вибач! – кричала у відповідь Валентина, витягуючи колишнього чоловіка з кухні в передпокій за комір. – Я теж тебе люблю. Дуже.
– Тоді що ти робиш?
– Хочу викинути тебе з квартири.
– Ти ж кажеш, що кохаєш мене!
– Правильно. Кохаю. Але це не я тебе викидаю з квартири.
– Як не ти? А хто?
– Моє друге «Я», – стогнала у відповідь Валентина. – Воно тебе не любить. І воно сильніше за мене.
«Що ти робиш? – думала при цьому Валентина. – Зупинись!
– Ага. Зараз. Все кину і зупинюся. Як же.
– Але він кохає мене. Ти ж чула!
– От нехай і далі кохає. Тільки не тут, а у своєї мами.
– Але в нас є донька. Забула?
– А з донькою ми йому зустрічатися не забороняємо.
– Я все одно поверну його!
– Спробуй. Тільки нічого в тебе не вийде.
– Чому не вийде?
– Тому що твоя до нього любов набагато менша за мою до нього нелюбов».
І з цими думками Валентина відчинила двері квартири і витягла Валерія на сходовий майданчик. А після цього викинула з квартири його валізу, зачинила двері і пішла на кухню снідати.
«Навіщо ти це зробила? – думала Валентина.
– Тому, дурна, що бажаю тобі щастя.
– Без нього в мене щастя не буде.
– Буде.
– А я кажу, що не буде.
– Навіть сперечатися з тобою не хочу.
– І прибери від мене цю кашу. І бутерброди прибери. Я тепер взагалі їсти не буду.
– Як хочеш. Можеш не їсти скільки завгодно. Мені ж більше дістанеться.
– Зрадниця.
– Зовсім ні. А ось щоб це тобі довести, я тебе сьогодні з одним інженером познайомлю.
– З яким ще інженером?
– Минулого тижня прийшов до нас на завод.
– Не збираюся я ні з ким знайомитися.
– Чому?
– З принципу.
– Хороший такий інженер. Неодружений.
– Я Валерія люблю. Поверни мені його.
– Про це й мови бути не може.
– Ну а мені тоді твій інженер не потрібен!
– Тобі ж гірше. Тоді з ним познайомлюся я. Ти точно бутерброди не будеш?
– Ні! І не вмовляй! Голодною ходитиму! З принципу! І все життя, що залишилося, буду за ним сумувати.
– Ну й сумуй, – позіхнувши, подумала Валентина. – Сумуй скільки влізе, якщо тобі подобається. А я зараз поїм, потім ми відведемо доньку в садок, а потім я поїду на роботу і познайомлюся з новим інженером».
А через півроку Валентина вийшла заміж за того самого нового інженера.
«А все одно Валерій кращий, – сказала вона собі наступного дня після весілля.
– Валерій? А це хто?
– Як?! Ти забула Валерія?!
– А чому я маю його пам’ятати? Він хто такий взагалі?
– Він батько твоєї дочки!
– Батько моєї дочки? Ти зараз серйозно?
– Серйозно. Можеш у свідоцтві про народження подивитися, якщо мені не віриш.
– Треба ж. А я забула. Дійсно, батько. Хм. Валерій. Господи, коли це було…»