Коли я розлучилася з Юрою, все довкола мене почало валитися, навіть батьки стали ставитись інакше

Після тридцяти років життя будь-якої самотньої дівчини починає повільно, але впевнено скочуватися у прірву. Гаразд, брешу. Не кожної, але звичайної більшості – точно. Тебе вже не кличуть на галасливі вечірки, як раніше. Не клисуть навіть для того, щоб прогулятися теплим літнім вечором, просто так. Твої знайомі однолітки все в основному одружені. А знайомитись в Інтернеті краще навіть і не починати.

Повірте мені, там такий зоопарк, я знаю. І все, залишається тільки чекати якогось вдалого випадку, який, напевно, колись повинен підвернутися, щоб знайти, нарешті, свою другу половинку. Але питання: коли?

Адже мої дитинство і юність пройшли дуже добре і багатообіцяюче. Батьки допомагали, у мене була купа друзів та подруг, своя велика кімната, яку я завжди могла замкнути на замок. Було чудово, але про майбутнє я зовсім не думала.

Мама з татом не шкодували грошей на мою освіту, хоча, зізнаюся, вундеркінда з мене так і не вийшло. Але проблема не в цьому. Багато моїх подруг, набагато дурніших за мене, сьогодні живуть у заміжжі і насолоджуються життям. А я сиджу на орендованій квартирі і не можу дозволити собі навіть вкотре сходити в салон краси.

Батьки мене здорово обдурили, а почалося все з навчання в інституті. Це були мої золоті роки, сумнівів не може бути. Я була молода, красива та дуже популярна. Але не кидалася на кожного зустрічного, не в цьому річ. Просто мені подобався галасливий натовп та вечірки. А якій дівчині у моєму віці вони тоді не подобалися? Крім того, я мав для цього всі можливості.

Тато ніколи мене не питав, чи зустрічаюся я з якимсь хлопцем чи ні. Цим найчастіше займалася мама. Ми тоді з нею ще нормально спілкувалися та, можна сказати, навіть були подругами. Я, звичайно, розповідала зовсім не все, але велику частину мого життя вона добре знала. Тому коли дізналася, що в якийсь момент моє серце було ніким не зайняте, запропонувала познайомитися з одним цікавим хлопчиком.

Як виявилося, це був син татового колеги. Юра, високий блондин з красивою посмішкою та чудовими перспективами. На першому побаченні він так мене смішив, що я мало не задихнулася від сміху. Він мені одразу дуже сподобався, і ми почали зустрічатись.

Батьки мій вибір явно схвалили, і наші стосунки з Юрою почали розвиватись дуже стрімко. Через місяць або близько того ми навіть поїхали разом за місто, в орендований великий будинок, щоб усім краще познайомитися. З мого боку були мої батьки, а з боку мого хлопця — його. Начебто проста зустріч друзів, але насправді, ви ж розумієте, це було щось ближче до сватання. Хоч і так рано.

Потім, десь за півроку, Юра винайняв нам гарну квартиру у чудовому районі. Я давно вже хотіла спробувати жити окремо від батьків, хоч наша трикімнатна квартира також зовсім не тісна. Але бути поруч із коханою людиною — це вже зовсім інший рівень.

За таких умов ми пробули рівно півтора роки. Вчилися жити самостійно, багато чого планували, влаштувалися працювати. Загалом у нас справді намічалося щось схоже на маленьку, але досить перспективну сімʼю. Це був добрий період.

Але все звалилося буквально раптово. Ми розлучилися з Юрою практично так само швидко, як і зійшлися. І це сталося не тихо та спокійно, як, я вважаю, і має бути. Ні, була гучна сварка, скандал.

Про все відразу ж дізналися наші батьки і почали сваритися між собою. Я навіть сказала б — ворогувати. Мій тато перевівся на інший поверх, щоб не бачитися з колишнім колегою. Мама Юри дзвонила до мене кілька разів на день цілий тиждень. То була справжня ненависть.

Після переїзду назад, до батьків, мені легше не стало. Вони дізналися причину розлучення і, замість того, щоб зрозуміти свою дочку, почали щосили тикати носом у минуле. Тепер ми вже не були дружною сім’єю, як колись, а стали чужими.

Мені було виділено кілька полиць у холодильнику, а за їжу та частину комуналки, за новими умовами, доводилося платити зі своєї кишені. Та й домашні справи, які стосуються мене, природно, тепер були всі лише на мені. Я розуміла, що таким чином мама з татом натякали: мені час жити окремо, одній. Так я й зробила.

Загалом, я досі живу сама на орендованій квартирі. Працюю на безперспективній роботі із низькою оплатою. І часу на щось інше мені не вистачає зовсім. Найсмішніше, що десь 2 роки тому батьки почали мені телефонувати з питанням про те, коли я заведу дитину. Мені було навіть смішно. По-перше, вони чудово знають мій матеріальний стан і те, що я банально не можу знайти собі для створення сім’ї.

А по-друге, нещодавно був ще один показовий випадок. Після тривалої хвороби померла моя бабуся, яка мешкала у будинку за містом. Я, чесно кажучи, розраховувала на її нерухомість та допомогу батьків, щоб і собі придбати куточок хоч би у спальному районі міста. Але мої батьки вчинили, звичайно, по-своєму. Швидко продали бабусин будинок, а на виручені гроші зробили ремонт у квартирі. Гарний ремонт, питань немає. Але все це, замість допомогти своїй доньці.

Тепер вони, не говорячи прямо, а лише розпливчастими натяками, пропонують мені зайнятися пошуком чоловіка. Їм же так потрібні онуки. А жити, то й бути, ми будемо в них. У квартирі, де я росла.

Хоча після відомого вам ремонту я думаю, що почуватимуся там зовсім чужою. Виходить, мені потрібно або піти на угоду з совістю і знайти собі гідного обранця, щоправда, невідомо де. Або просто залишити все як є і чекати біля моря погоди.

Як бачите, ситуація безперспективна, з якого боку не подивися. І все це завдяки моїм батькам . Я не знаю, чому вони так зі мною роблять, адже я в них єдина дочка, братів та сестер у мене немає. Але поки що на обрії ніякі альтернативи не світять. Дивно, як можуть погіршуватися відносини з часом, просто неймовірно. І як мені вчинити далі — це дуже складне питання.