Коли син привів додому свою дівчину, батько не витримав і попросив її з ним прогулятися. Його цікавило тільки одне запитання
Настя з дванадцяти років виховувалась у дитячому будинку, її мами давно не стало, а вітчиму вона була не потрібна. Інших родичів дівчинка не знала, не знала вона і хто її рідний батько.
Відучившись у технікумі на кухаря-кондитера, Настя переїхала в більше місто. У її рідному містечку влаштуватися за фахом можна було лише до школи чи дитячого садка, але дівчина хотіла працювати у кафе. А її справжня мрія – стати шеф-кухарем ресторану.
Настя розуміла, що для досягнення мети їй доведеться багато працювати і постійно вдосконалювати свою майстерність, її це не лякало. Настя досить швидко влаштувалась у кафе, робота приносила їй величезне задоволення.
Через три роки з невеликої кафешки Настя перебралася до ресторану кухарем. Але щоб туди влаштуватись їй довелося пройти конкурсний відбір, на це місце претендували двадцять три кандидати! Обрали Настю – величезний успіх.
Минали роки, Настя присвячувала себе улюбленій роботі, їздила на курси підвищення кваліфікації, вона тяжіла до спеціальності кондитера. Ресторан тим часом розширився і перебрався до центру міста. До двадцяти восьми років Настя стала шеф-кондитером.
У симпатичної Насті були чоловіки, тільки ніхто з них не зміг пробудити в ній почуттів.
Ресторан працював до четвертої ранку, по домівках співробітників розвозили корпоративним транспортом. Була середина червня, розвиднялося рано. Погода була чудова, таким самим був і настрій Насті. Вона вирішила прогулятися додому пішки.
– Дівчино, дозвольте вас провести, – почула вона, ледве відійшовши від ресторану.
Настя озирнулася і побачила симпатичного, блакитноокого хлопця.
– Ні, дякую, не треба, – коротко кинула вона і поквапилась у бік будинку.
– Одна в таку рань ходити не боїтеся? А мене злякалися?
– Нікого я не злякалася, просто хотіла прогулятися сама.
– І все ж таки, зробіть мені подарунок: дозвольте вас проводити. У мене День Народження, ювілей – двадцять п’ять років! Я відзначав із друзями у кафе, тут неподалік, шкода в нашій компанії не було вас…
– Я вас вітаю!
– Отже, ви не проти?
– Ходімо, – трохи посміхнулася Настя нав’язливому юнаку.
Хлопець, який представився Денисом, був дуже балакучий. Настя слухала його з подивом, виявилося, що мають багато спільних інтересів.
Денис запросив Настю до кіно. Він попав в точку, цей фільм дівчина хотіла подивитися давно. Настя погодилася. Денис їй сподобався, хоча її бентежило, що вона старша за нього на три з половиною роки.
Після походу в кіно зустрічі продовжилися, правда, були вони не надто частими – через графіки роботи Дениса і Насті.
З Денисом Настя почувалася легко і затишно, з ним можна було весело й невимушено балакати годинами. Хлопець був однозначно симпатичний Насті, розлучатися з ним не хотілося, але вона не розуміла остаточно, які почуття до нього відчуває. Швидше, це були все ж таки почуття дружні…
Настя була вкрай розгублена, коли Денис сказав, що хоче познайомити її з батьками. Вона не знала, для чого він це робить, але після тривалої паузи дала згоду.
Денис жив із батьками у приватному будинку. Мати Дениса метушилась на кухні, коли Денис привів Настю додому.
– Ой, – сплеснула вона руками. – Прийшли вже, діточки? Денисе, ти ж говорив біля третьої, а зараз тільки друга… У мене ще стіл не накритий… – заметушилася жінка.
– Давайте я вам допоможу! – Настя була рада допомогти на кухні.
– Мамо, Настя шеф-кухар у ресторані!
– Шеф-кондитер, – поправила Настя з посмішкою.
Настя із задоволенням взялася за роботу, дуже швидко із звичайнісіньких продуктів вона приготувала оригінальні страви. Усі сіли за стіл.
За столом Настя почувала себе незручно, все через те, що батько Дениса, Павло Петрович, не зводив з неї очей ні на секунду. Настя червоніла під його пильним поглядом, дивилася в стіл, соромлячись підняти очі. Коли Павло Петрович запропонував їй вийти прогулятися до саду, Настя навіть здригнулася.
– Твою маму звати Таїсія? – запитав чоловік, коли вони вийшли в сад.
– Так, звідки ви знаєте? А мама моя давно вже померла.
– Ти неймовірно на неї схожа, просто одне обличчя.
– Ви були знайомі з моєю мамою?
– Не просто знайомий… Ти знаєш, хто твій рідний батько?
– Ні, я його не пам’ятаю. Мама сказала, що він покинув нас, коли мені було лише чотири місяці.
– Та не кидав я вас!
– Що? – від цих слів у Насті закружляла голова, їй здавалося, що вона зараз непритомніє.
– Я не кидав… Ми були молоді, коли познайомились. Я тоді тільки-но повернувся з армії, а їй було всього вісімнадцять. Ми сподобалися один одному, але кохання між нами не було.
Незабаром Таїсія повідомила, що вагітна. Я не відмовлявся, як чесна людина одружилася. Але ще до твого народження ми зрозуміли, що зовсім чужі один одному люди, у нас почалися постійні сварки. Я, звичайно, як міг стримував себе, намагався поступатися твоїй матері у всьому, але впоратися з її характером було неможливо.
Не було між нами кохання, розумієш? Тому і сварки постійні.
Коли ти народилася, я тебе полюбив, дуже полюбив. Вставав до тебе ночами, якщо ти плакала, намагався заколисувати… Не знаю, чому, але Таїсію це дуже дратувало, вона кричала: «Я сама впораюсь, не чіпай її! Ще не вистачало, щоб ти її впустив! Я терпів усі її нападки, через тебе терпів…
Тобі було чотири місяці, коли твоя мати заявила, що йде до іншого. До чоловіка, якого вона любить. Вона просила забути про неї та про тебе, не псувати її нове життя. Таїсія хотіла, щоб у тебе був лише один батько. Володимир, якщо я не помиляюся, його звали…
– Не помиляєтеся, – ледь чутно прошепотіла Настя.
– Таїсія наполягала, щоб я відмовився від тебе, переконувала, що від цього тобі буде лише краще. Я їй повірив… Так, я був молодий і наївний, я часто згодом докоряв собі за те, що поступився тоді твоїй матері… Ми розлучилися, я написав від тебе відмову… Пробач, доню, за мою малодушність.
Я дуже сумував за тобою, у твій перший день народження я не витримав, накупив подарунків і поїхав за адресою, де мешкав Володимир. Але… у цій квартирі жили вже інші люди, куди ви поїхали, вони не знали.
Я намагався вас розшукати, намагався, правда. Але, мабуть, Таїсія вийшла заміж за Володимира та змінила прізвище. Його прізвища я не знав.
– Мами не стало, коли мені було дванадцять років. А вітчим… мене він ніколи не любив. Про те, що я йому не дочка, він мені сам сказав. Мені тоді сім чи вісім років було. Потім він здав мене до дитбудинку.
– А я сподівався, що в тебе все добре. Це я у всьому винен. Вибач, доню…
– Не звинувачуйте себе, знаючи характер моєї мами… Розумію, що бачитися вам зі мною вона все одно не дала б… Я не тримаю на вас зла…
– Я сподіваюся, що колись ти зможеш назвати мене “тато”…
Денис втратив мову, коли дізнався, що Настя його сестра, зате мама Дениса була дуже зраділа.
– Павло, – звернулася вона до чоловіка. – Я так за тебе рада. Знаю, як ти переживав усе життя через те, що втратив дочку.
– Настюша, – сказала вона. – Ти батька не звинувачуй, він дуже часто говорив про тебе, з величезною любовю говорив. Від нас із Денисом ніколи не приховував, що має доньку…
Настя почала приходити в гості до родини батька. З Денисом вона спілкувалася так само, як і раніше, вони говорили про все і ні про що годинами. Невдовзі Настя першою дізналася, що брат зустрів дівчину своєї мрії. Щоправда, із весіллям Денис не поспішав.
Минуло менше року, і Настя теж зустріла свою єдину та кохану людину. Незабаром він зробив їй пропозицію. Настя зі сльозами щастя на очах прийняла її, ні на мить не сумніваючись.
На весіллі Павло Петрович уперше почув від Насті довгоочікуване: «Тату!», а за десять місяців вся родина зустрічала молоду матір із сином Микитою з пологового будинку.
– Доню, дякую тобі за онука, – не зміг стримати сліз щасливий дідусь. – Вибач мені ще раз, вибач…
– Я не тримаю на тебе зла. Я щаслива, що ми з тобою зустрілися, тату…