Коли Соня вигнала чоловіка з дому, Люда хотіла його собі забрати, але Роза випередила її

Минуло близько години, як Леонід разом із усіма своїми речами опинився за дверима, і Соня охолола.

Ні, спочатку вона, звичайно, була дуже на нього сердита. І його можна було зрозуміти. Вона прийшла з роботи, втомлена, голодна, а тут таке. Думала, що ніколи його не пробачить за те, що він один з’їв усе, що було приготовлено для них  двох. І це було вже не вперше. І якщо досі Соня терпіла та прощала, то цього разу вона не витримала.

– Ненажера! — кричала вона на чоловіка, повернувшись з роботи і побачивши, що котлети всі з’їдені, суп з’їдений і картопля вся з’їдена. І навіть хліб та ковбаса, і ті були всі з’їдені. — Тільки думаєш про себе! А я? Голодною має бути по-твоєму.

— Чому голодною, Соня? — дивувався Леонід.

— І ти ще питаєш? – обурювалася Соня. — З ранку спеціально встаю раніше, щоб вечерю приготувати. Щоб, повернувшись стомленою з роботи, не стояти біля плити. І що в результаті? Додому повертаюся, а цей кашалот уже все злапав! Хоч би ковбаси мені залишив із хлібом. Я б хоч чай попила.

— Соня, я був певен, що ти вже поїла, — виправдовувався Леонід, коли Соня збирала його речі. – Клянуся. Ну, не виганяй мене. Мені йти нікуди.

— Де поїла? — дивувалася Соня. – Коли? Ти ж бачив, що мене навіть удома не було!

— Я думав, що ти поїла і в магазин пішла по продукти.

— Поїла й у магазин пішла?

— Ну, так.

— О восьмій вечора? Ти вже зовсім?

– Чому зовсім? Магазини цілодобово працюють. А я дивлюся, що ковбаси, масла та хліба наче трохи лишилося, думав, що ти за ними й пішла. Тільки тому я доїв і хліб, і ковбасу.

— Ти ж бачив, що каструля повна, що котлет і картоплі багато. Невже не міг збагнути, що це не тобі одному?

— Ось віриш, не помітив, що багато. Так втомився на роботі, так хотів, що коли прибіг на кухню, то нічого не розумів і крім їжі нічого не бачив. Налив собі тарілку супу і миттєво з’їв. А він такий смачний, що я не наївся. І мені добавки захотілося.

— І ти з’їв усю каструлю, га?

– З’їв, Соня. Зізнаюся. Ти чудова кухарка. Дуже смачно готуєш. Дякую тобі велике.

— Ну добре, ти з’їв весь суп, а картоплю чомусь мені не залишив? Чому котлет не залишив мені?

— Тому що вони дуже смачні! — не витримав і закричав Леонід. — Хіба я винен, що ти так смачно готуєш?

— А сир чомусь весь доїв?

— А сир я з’їв, коли вже не було чого їсти. Заглянув ще раз у холодильник, дивлюся, окрім сиру, і нема нічого. Та й з’їв його. Та там сиру трохи було, Соня, якщо чесно. До того ж, він був старий. І запах від нього йшов підозрілий. Я думав, що ти його все одно їсти не будеш, чого, гадаю, йому пропадати. І з’їв. Соня, я чесно, якби тільки знав, що ти ще не їла, я тобі залишив би і сир, і все інше. Присягаюся.

– Не вірю. Жодному твоєму слову не вірю. Тому пішов геть, і щоб мої очі тебе ніколи не бачили. Краще все життя однією жити, ніж із тобою. Нехай тебе інша годує. А з мене вистачить.

Вигнавши чоловіка, Соня замовила собі велику піцу, а коли з’їла її, одразу подобрішала.

— Чого я на нього накинулась? – подумала Соня. — Ну, з’їв чоловік один усю їжу. Подумаєш. Теж мені трагедія. Може, він і справді дуже голодний був. А я? Шматком хліба його дорікнула. Сира пошкодувала. Цей сир там уже другий тиждень лежить, нікому не потрібний. А знаючи його характер, могла б не готувати заздалегідь. Наступного разу так і зроблю. А зараз піду його поверну. Він, мабуть, у дворі сидить на лавці, чекає, коли я за ним прийду.

Але, вийшовши надвір, Соня Леоніда не побачила.

— Кого шукаєш, Соня? — вигукнула з вікна першого поверху сусідка, баба Жанна.

– Баба Жанно, ти мого не бачила? – запитала Соня.

– Бачила, – відповіла баба Жанна. — Із валізою тут сидів.

– А куди пішов?

— А його Людка, твоя подружка, кудись повела.

– Давно?

— Та годину тому десь.

— Дякую, баба Жанно.

«Ах, Людка, — подумала Соня, — ось… Змія. Вже на п’ять хвилин одного чоловіка у дворі з валізою залишити не можна, відведуть. Ну, я тобі зараз влаштую».

І Соня рішуче попрямувала до Людмили.

— Та я не маю твого Леоніда, — повідомила Людмила. – Нема його!

— Як нема, коли баба Жанна на тебе показує.

— Був гріх, зізнаюся, хотіла собі забрати. Тим більше, що ти сама його вигнала. І ми з ним уже домовилися, що він у мене буде жити. А коли пішли до мене, нам по дорозі Роза зустрілася.

– Роза?

— У тому й річ.

— Та вона ж заміж збирається. За Миколу. У них і весілля незабаром.

– Збиралася. А коли дізналася, що ти Леоніда вигнала, про Миколу одразу забула.

— І ти ось так просто їй моїм Леонідом поступилася?

— Не так уже й просто. Ми хвилин десять сперечалися з приводу твого Леоніда. Але що я можу проти Рози? Ти ж знаєш, вона вдвічі більша за мене.

– І де вони зараз?

— До неї, певно, пішли.

— Впевнена?

— А куди їм ще йти?

– Ну все, – махнувши рукою, сказала Соня. – Вважай, що втратила чоловіка.

— Та ти не впадай у відчай, Соня, — почала втішати подругу Людмила. — Може, ще повернеться?

— Від кого повернеться, Люда? – відповіла Соня. — Від завідувачки? Ні, люди, тут без варіантів. Від таких, як Роза, такі як Леонід, не йдуть.

— Слухай, Соня, — сказала Людмила, — маю ідею.

– Що ще?

— Якщо Роза з твоїм Леонідом, то виходить, що її Микола зараз ні з ким?

Соня одразу зрозуміла, на що натякала Людмила, і, ні слова не кажучи, побігла до будинку, де жив Микола.

— Мене почекай, — закричала Людмила і кинулася наздоганяти подругу. — Я також хочу. Це ж я перша вигадала.

Але Миколи вдома не було. Соня та Людмила трохи зачекали і пішли по хатах. А вже підходячи до свого будинку, Соня побачила Леоніда, який сидів у дворі на лавці. Поруч з ним стояла валіза.

— Ти чому тут і з валізою? – запитала Соня. – Хіба ти не в Рози? І чому в тебе ніс розпухлий?

– Я, Соня, у Рози недовго побув, – відповів Леонід. — Бо прийшов Микола і вигнав мене. Тому й ніс розпухлий.

— То Роза знову з Миколою?

– Ні, – відповів Леонід. — Микола образився на Розу через те, що вона його на мене проміняла. І тепер він із Людмилою.

— Ходімо додому, Льоня.

— Ходімо, Соню. Якщо чесно, я сьогодні так утомився, як ніколи в житті не втомлювався.

А повернувшись наступного дня з роботи додому, Леонід одразу пройшов на кухню, щоб повечеряти. Але жодної вечері не було. А Соня щаслива лежала у вітальні на дивані та дивилася телевізор. Вона спеціально повернулася сьогодні раніше додому, щоб одній з’їсти всю вечерю. Хотіла, щоб і Леонід відчув те саме, що відчувала вона.

– Де вечеря, Соня? – запитав Леонід. — Адже ти спеціально сьогодні раніше встала і приготувала не тільки сніданок, а й вечерю. Я бачив, як ти варила суп і смажила м’ясо. І робила це для того, щоб увечері, коли повернешся з роботи втомлена, не стояти біля плити.

— Ось віриш, Льоня, — відповіла Соня, — я прийшла з роботи раніше і все з’їла.

– І тобі не соромно? Чоловік повернувся з роботи. Втомлений. Невже тебе не мучить сумління?

— Дуже добре почуваюся, Льоня, — відповіла Соня. — І совість не мучить.

– Але як у тебе стільки влізло, Соня?

– Скільки стільки? Я вранці приготувала вечерю тільки одну.

— То ти вже заздалегідь знала, що одну вечерю з’їси?

– Ага.

— Це бридко, Соня!

— Ай, перестань.

— Це, Соня, бридко!

— Не кажи нісенітниці.

— Нормальні дружини так не роблять.

— Не знаю, Льоню, як роблять нормальні дружини, але мені зараз дуже добре.

– Серйозно?

— Більше ніж!