Коли Інна одружувалася, то свекруха сказала їй: “Мені тебе шкода”. Інна була впевнена, що вона її не любить,але, як виявилося, реально хотіла попередити. Адже навіть, щоб розлучитися її синочок зажадав грошей

Юрій лежав на дивані і дивився телевізор, коли до кімнати зайшла Інна.

– Ти ще не втомився? — спитала вона.

– Від чого? – не зрозумів він.

— Від неробства, — відповіла Інна. – І вимкни телевізор. Або зроби тихше. Неможливо розмовляти.

— Відчепися. Слово честі, не до тебе. Адже бачиш. Дивлюсь. Дуже цікава передача.

Їхня розмова тривала під гучний звук телевізора і тому обидвоє говорили досить голосно.

— Юра, чому ти не працюєш?

– Ось прив’язалася. Не хочу та й не працюю. І змусити мене ніхто не зможе. А якщо тобі щось не подобається, то це твої проблеми.

— У такому разі, збирай свої речі та шуруй із моєї квартири. З мене досить. Більше терпіти не маю наміру.

– Послухай, – відповів Юрій. – Я твій чоловік! І батько двох дітей! І якщо ти забула, то я нагадаю, що це й твої діти теж. А у цій квартирі я зареєстрований. І буду тут перебувати стільки, скільки захочу. А що тобі не подобається? Що я не працюю? Так про це треба було раніше думати. Два роки тому. Коли заміж виходила за мене. А не зараз!

— Я не знала, що ти такий, коли виходила заміж за тебе.

— Все ти чудово знала, — відповів Юрій. — Тебе і мама моя попереджала. Вона ж казала тобі, що я нероба, що ти зі мною намучишся. Казала? Говорила! Ось тепер сама себе та провини.

— Я думала, що вона з ревнощів на тебе намовляє. Думала, що вона не любить мене. І не хоче, щоб ми були разом.

— Ну, мало що ти думала. Твої проблеми. Я з першого дня після весілля так поводжуся. Щось раніше ти мовчала? А зараз раптом заговорила.

– Заговорила! Бо втомилася терпіти. І думала, що ти виправишся. Візьмешся за розум. Тепер зрозуміла, що ти непоправний. І мені не потрібний такий чоловік. А моїм дітям не потрібний такий батько.

— Щодо дітей — це не тобі вирішувати. А щодо нас з тобою, то я особливого бажання на тобі одружитися і не мав. Сама запропонувала. А я відмовлявся. Пам’ятаєш? Але ти наполягла на своєму. Сама!

— Звісно, ​​сама! Тому що на дитину чекала.

— Та мені все одно, чому і кого ти там чекала. Важливим є сам факт. Я не нав’язувався. Ти вмовила. І все!

— Я хотіла, щоб ми…

– До речі! — радісно вигукнув Юрій. — Ти ж тоді обіцяла, що будеш мені гарною дружиною, що порошинки з мене здуватимеш, що все в нас буде добре, і я не пошкодую про те, що зв’язався з тобою. Забула?

— Я не забула, але…

— Без «але» ,будь ласка. Ти казала, що кращу за тебе мені дружину не знайти. Казала?

— Казала, але…

— Казала! А тепер що виходить? Пройшло два роки і все? Я вже тобі не потрібний? Награлася? Можна й викинути? Так?

— Твій спосіб життя…

— Анітрохи не змінився, — спокійно вів далі Юрій. — І я зовсім не змінився. Яким був, ось таким самим і залишився. Яким ти мене вперше побачила, ось такий самий я зараз і є. Ніде не працюю, веду паразитичний спосіб життя. Які можуть бути до мене претензії?

— Але ж ти мусиш розуміти, що…

— А ось ти, Інна, не така, якою я тебе зустрів і полюбив, ти змінилася, — не слухаючи дружину, вів далі Юрій. – Дуже! І, я тобі чесно скажу, не на краще. Ні. Не на краще. Коли, до весілля, зустрічалася зі мною, ти по-іншому поводилася. Не вимагала, щоб я працював. Любила мене таким, яким я є. І за це я відповідав тобі взаємністю. Я теж любив тебе такою, якою ти є.

А міг би одружитися і з іншою. Ти ж знаєш, на мене багато хто заглядався. Не ти одна. І багато хто пропонував те ж саме, що й ти мені пропонувала. Але я вибрав тебе. Віддав себе цілком і повністю тобі.

— От і йди до інших! Я тебе не тримаю.

— Цікаво це в тебе виходить, Інна. Іди до інших! Не тримає вона. Тепер, звісно, ​​ти не тримаєш! Ще б! Тепер, коли забрала у мене найкращі мої роки, можна й кинути!

Юрій похитав головою і розвів руками.

— Іди, каже! — пишномовно продовжив він. – Як ти собі це уявляєш? У моєму теперішньому становищі! Мені ти, каже, більше не потрібний, набрид, хай тобою інші тепер розважаються. Так?

— Ось, що за нісенітниці ти зараз…

— Та хто ж ти є, Інна, після всього цього? – продовжував Юрій. — Як же так можна? Та кому я тепер потрібний? Розлучений і з двома дітьми!

– Це я з двома дітьми! – закричала Інна. — А ще й ти на додачу!

— Досить кричати. Я сказав своє слово. Нікуди не піду. І спокійно продовжуватиму жити так само, як і завжди жив. Бо тут тепер і мій дім. Значить, я тут господар.

— Я подам на розлучення. А коли розлучимося, я все одно викину тебе звідси.

— Ой, тільки не треба мене лякати. Розлучиться вона. Викине. Ніхто нас швидко не розведе. Тим паче зараз. Бо у нас діти малі. І один із них нещодавно народився. Закони подивись. А то, я дивлюся, розумна надто стала.

— Не зараз, то потім розведуть.

– Ну-у! — махнув рукою Юрій. – Потім! Коли це буде. Невідомо. Років зо два пройде. Не менше. А через два роки всяке може статися. І зі мною, і з тобою, Інна. А як ти думала?

– Що ти маєш на увазі?

– Нічого такого. Тільки може так статися, що мені і… не буде з ким і розлучатися.

— Ти хочеш сказати, що…

— А я нічого не хочу сказати. Я тільки нагадую, що у житті трапляється всяке. Сьогодні людина є, а настає завтра і… Нема людини.

— Ти вважаєш, що через свої помилки я мушу все життя тебе терпіти?

– Зовсім ні. Навіщо все життя? Можна і… взагалі не терпіти. Можу хоч прямо зараз ось підвестися і піти. Зберу свої речі і тільки мене й бачили.

Юрій багатозначно глянув на дружину.

— Продовжуй, — сказала вона. – Я слухаю.

– А що продовжувати. Якщо ти так хочеш мене позбутися, то… я, мабуть, і піду. І навіть розлучуся з тобою.

– Хочу. Дуже. Чим швидше тим краще.

— Але тільки ти спершу заплати мені.

– Що?

— Тридцять тисяч дай. І я піду зараз.

– Скільки?

— Ти маєш ці гроші, я знаю.

— Гроші є, але з якого дива? За що?

— За те, що зіпсувала мені життя! – закричав Юрій. — За те, що кинеш мене. Викинеш із дому, як пса бродячого. Залишиш без дітей. Ось за що.

– Та ти…

– Коротше, – спокійно сказав Юрій, – вважай, що це твоя розплата за помилки молодості.

– Чиї помилки?

– Твої, звичайно. Не мої ж. У мене помилок нема. Мене все влаштовує. Я можу й надалі жити, як жив. Це тобі… завжди чогось не вистачає і щось завжди потрібне. Ось і плати, якщо треба.

— Це ти сам до такого здогадався? – запитала Інна. — Чи хтось підказав?

— Погано ти думаєш про мене. Я за чужими підказками не живу. У мене і своя голова на плечах є.

— Ну, значить, і годувати з цього моменту ти сам себе будеш. Я не зобов’язана.

— А ти знаєш, не налякала.

– Не налякала?

– Ні. Я був готовий до цього. І мені є що тобі відповісти. Не хочеш мене годувати, не треба. Знайдуться інші.

– Хто, наприклад? Мама твоя?

– Ні. Маму свою я в наші справи втручати не стану. Є варіанти цікавіші.

— І хто це?

— Яна, ось хто. Подруга твоя шкільна. Пам’ятаєш її? Ось вона мені і сюди буде їду приносити. Все просто.

— З якого це дива?

— З такого. Що в нас кохання з нею. Чи ти забула? Адже ми з нею ще до тебе зустрічалися.

– Я не забула. Просто… думала, що між вами вже нічого немає.

— Дарма думала. Між нами все є і ніколи не припинялося.

— Ось як? Не припинялося? Чому ж ти з нею не одружився?

— А в неї квартира маленька. А в тебе величезна.

— То ти, значить, через квартиру зі мною?

– В тому числі. Крім того, Яна сказала, що мені краще буде спочатку на тобі одружитися. Тому що ти багато заробляєш. Ми планували, що через якийсь час після весілля я вигідно розлучуся з тобою і одружуся з нею. Це вона мені й порадила ніде не працювати.

– Вона? Навіщо?

— Щоб якнайшвидше тобі надоїсти. Ми думали, що ти вже у перші півроку здашся. Але ти виявилася напрочуд терплячою. Два роки чекала. Коли друга дитина народилася, ми вже не сподівалися. Думали все життя терпітимеш.

Слава Богу, помилилися, і твоє терпіння виявилося зовсім не безмежним. А тому: або ти зараз даєш мені тридцятку, і ми розлучаємося, або я нікуди не піду. Лежатиму цілими днями на дивані і дивитимусь телевізор. А у перервах їсти й спати. Одне з двох. Вибирай.

— А чи можу я запропонувати тобі свій варіант?

– Свій? Цікаво. Ну-ну. Слухаю.

— Ти зараз назавжди йдеш із цієї квартири і в майбутньому не перешкоджаєш нашому розлученню, а я не подаватиму на аліменти.

– І це все? – розчаровано промовив Юрій. – Ні. Мене такий варіант не вражає. Я залишаюся тут.

— У такому разі, дзвони до Яни, нехай вона починає носити тобі їжу.

– Легко, – радісно відповів Юрій і набрав номер Яни.

— Яночка? Це я, кохана. Радісну новину хочу повідомити тобі. Так. Вона все знає. Ну все, як ми й припускали. Думає, якщо не годуватиме мене, то я злякаюся і піду. Згоден. Дуже смішно. Звісно, ​​вона така. І жадібна. Гребе гроші лопатою, а нам з тобою пошкодувала тридцять тисяч. Все правильно, за скупість треба платити.

— Можна мені з нею поговорити? – запитала Інна.

— Тебе просить. Будеш розмовляти? Чудово. Передаю телефон.

Юрій передав Інні телефон.

– Яна, ти серйозно збираєшся носити сюди йому їжу? І тобі зовсім не страшно? Невже ти не боїшся? Як чого? З тобою тут обов’язково щось станеться. Обов’язково. Це я тобі твердо обіцяю. Можеш навіть не сумніватися. Ну, мало що. Прийде час, дізнаєшся. Але я на твоєму місці не ризикувала б.

— Послухай, Інна, ти… — хотів було втрутитися у розмову Юрій.

— Отже, забирай його, і будьте щасливі, — хоч як не було, продовжувала Інна. — а в якості весільного подарунка я звільню його від аліментів. Так, ось така я добра.

— Яночка, не погоджуйся! – крикнув Брій. – Ми здатні на більше!

— А якщо він сьогодні звідси не піде, — суворим голосом продовжила Інна, — то незабаром стане багатодітним батьком. Це я вам також твердо обіцяю. І в будь-якому разі ми з ним розлучимося, але тільки в нього буде вже не двоє, а більше дітей. Не знаю скільки. Скільки вийде.

– Яна, не вір. Між нами нічого не буде. Присягаюся.

— А до чого тут він, Яна? – здивовано продовжувала Інна. — Ти ж розумієш, що для цього він мені взагалі не потрібний. Ми з ним уже чужі люди. А мені треба думати про свою подальшу долю.

Що ви доведете? Що це будуть не його діти? Ха, ха, ха. І що? Навіть якщо вам це вдасться, уявляєш, скільки на це піде часу? А нерви собі ви зіпсуєте. Але найголовніше не це. Завтра я здаю цю квартиру та переїжджаю.

— Яна погоджуйся, — закричав Юрій.

Він швидко зібрав свої речі. А перед відходом нагадав, що Інна обіцяла не подавати на аліменти.

Минув час. І Інну з Юрієм розлучили.

– Як же так? – кричав Юрій. — Ти ж обіцяла! Казала, що аліментів не буде?

— Ось віриш, забула? – виправдовувалася Інна. – А чому ти не нагадав?

– Як не нагадав. Я мало не щодня нагадував тобі про це. Адже я не перешкоджав нашому розлученню. І все робив, як ти казала. Тільки щоб нас швидше розвели. А ти? За що ти так зі мною?

– Навіть не знаю. Віриш? Воно саме якось так сталося.

— І що це за позов? Ти вимагаєш від мене якісь гроші?

— А це мої адвокати сказали, що можна отримати з тебе грошову компенсацію за весь той час, що ти жив за мій рахунок. А працювати не хотів.

– Я був домогосподарем!

– Дуже добре. Тобі залишиться лише це довести.

— І доведу. А в тебе все одно нічого не вийде. Закон буде на моїй стороні. Тільки час даремно витратиш.

— Ну, не вийде і не треба. І про мій час не турбуйся. А якщо закон справді виявиться на твоїй стороні, я з ним сперечатися не буду. Але, погодься, спробувати варто? Так? Втім, можу запропонувати інший варіант. Платиш половину, і я відкликаю позов. І тоді тобі не доведеться в суді виправдовуватись, як так вийшло, що ти водночас і домогосподарем був, і з Яною зустрічався.

– В мене немає таких грошей.

— Яну попроси. Поговори з нею. Поясни ситуацію. Думаю, якщо ти правильно її попросиш, вона погодиться. Адже я тебе знаю. Адже ти все одно до суду не прийдеш. А значить, мій позов будь-кому буде задоволений.

Юрій поговорив із Яною, і вони погодилися.