Коли доля дає другий шанс
Віка і Костя були одружені майже десять років. Вони почали зустрічатись ще студентами, а після закінчення навчання одружились. Спочатку сімейного життя як і багато пар вони вирішили пожити для себе, не обтяжуючись турботою про дітей, та намагаючись чогось досягти в житті.
Батьки Кості внуків так і не дочекалися, а у Віки залишився старенький батько, в далекому провінційному містечку. Колись вона поїхала вчиться в столичний університет, там і залишилася, зустрівши свого майбутнього чоловіка.
– Доню, напевно я вже не дочекаюся своїх внуків – якось промовив батько в телефонну трубку.
– Тату, у тебе все добре? Щось зі здоров’ям не так? – занепокоїлася Віка, ловлячи себе на думці, що давно вже не була в рідному місті, не відвідувала батька …
– Як тобі сказати, молодше не став, але і позиції свої не здаю, – засміявся чоловік, тільки сміх був якийсь інший, оповитий легким смутком і тугою …
У той же вечір Віка розповіла чоловікові про розмову з батьком.
– Костя, я заберу його до себе, хочеш ти цього чи ні.
– Але у нас і так місця мало, послухай, є доглядальниці, спеціалізовані установи зрештою.
– Не можу я так, зрозумій, він мене виростив, на ноги поставив, не подобається – я тебе не тримаю …
На наступний день Віка повернулася в порожню квартиру. Вона розуміла, що все до того врешті-решт і йшло, а вчорашня розмова була всього лише приводом піти. Вона бачила ці повідомлення, які чоловік одразу ж видаляв, відчувала холод замість колишніх теплих відносин. Мабуть, всьому колись приходить кінець …
Вона їхала на автостанцію, за вікном кружляв сніг, здіймався вітер. Віка глянула на годинник, часу було ще достатньо. «Досить згадувати минуле, треба жити тут і зараз та вірити в щасливе майбутнє» – говорила вона собі. На станції було багатолюдно, Віка кинула погляд на табло – її рейсу ще не було, знайшовши вільне місце в залі, вона розташувалася зручніше, відкрила книгу і спробувала зануриться в читання.
– Віка! Це ти? – почула вона знайомий чоловічий голос.
– Саша … Не очікувала тебе ще колись зустріти, – посміхнулася вона, перевівши погляд на маленьку дівчинку на руках чоловіка. – Дочка?
– Так, Даша. Везу в рідне місто, з бабусею знайомитися, вона її ще жодного разу не бачила, тільки на фотографіях.
– Я теж додому. До батька.
– Як він?
– Не молодіє, на жаль – зітхнула Віка і глянула на Олександра.
А він практично не змінився, пройшло десять років, треба ж, вона ще пам’ятала, як вони клялися один одному у вічній любові, але потім з’явилася вона – його майбутня дружина і Віка слухняно відступила назад. Немов прочитавши її думки Саша сказав:
– Оля від нас пішла, дочці ще й року не було … Віка, знаєш, я часто тебе згадую, яким же дурнем я був.
– Ну годі, що було, те загуло…
Рейс затримувався, пасажири помітно нервували, але ніхто нічого не міг вдіяти зі стихією за вікном.
– Пам’ятаєш, як ми з тобою познайомилися? – задумливо дивлячись у вікно запитав Саша.
– Так, я вийшла зі школи та посковзнулася на льоду, а ти галантно допоміг мені піднятися, взяв портфель і провів додому.
– Таточку, коли ми поїдемо, я втомилася, – невдоволено простягнула Даша, весь цей час гортаєючи книжку.
– Скоро, донечко.
– А тітка теж з нами?
– Так, рідна, з нами …
Через годину оголосили початок посадки. По приїзду Віка та Олександр обмінялися телефонами й тепло посміхнувшись один одному розійшлися.
Віка занурилася в турботи про батька, він і справді сильно здав за той час, поки вона жила в столиці та за наполяганням чоловіка робила кар’єру. Кожен день вона возила його на обстеження і проходила з ним призначені процедури, оточила увагою і теплотою. Вона зовсім забула про зім’ятий аркуш паперу з телефоном Саші в кишені сумочки та одного разу зустрівши його з величезним букетом квітів біля вхідних дверей, просто не повірила своїм очам.
– Тітка Віка, привіт, ми до вас! – кричала Даша, визирнувши з-за спини батька.
– Я..я зовсім не очікувала, – розгубилася Віка.
– Ти не брала трубку, сама ні разу не передзвонила, довелося шукати твою адресу. Віка, я не готовий втратити тебе знову. Доля дала нам другий шанс не просто так …
– Тоді чому ми стоїмо, – взявши букет посміхнулася Віка, – проходите, я як раз пирогів з ранку напекла, ніби відчувала, батько любить, коли у нас бувають гості …
Через кілька місяців Віка і Саша розписалися. Щоб не залишати своїх стареньких батьків пара вирішила побудувати заміський будинок. А найбільше чудо сталося трохи раніше – після довгих років безуспішних спроб, і діагнозів лікарів Віка нарешті завагітніла!
Вона часто згадує той затриманий рейс, заметіль, і зустріч, яка повністю змінила все її життя. Напевно доля дійсно існує, напевно вона заслужила цей шанс повернути назад того, кого як і раніше дуже любила, просто боячись собі в цьому зізнатися.