Катя запропонувала своїм подругам провести відпустку у своєму маєтку. Пройшов місяць, другий, а подруги і не думали зʼїжджати. Дуже комфортно вони себе почували, а Катя й не була проти. От тільки чоловікові Катерини це все надоїло і став він думати, як вижити з свого будинку цих гостей

“Ось як! Інна і Люба пішли купатися, — подумав Андрій, дивлячись на вулицю з вікна свого кабінету на третьому поверсі. – Удвох! А Катю із собою не взяли. Це добре! Потрібно швиденько знайти Катю і все їй розповісти».

Андрій знайшов Катю на кухні. Вона готувала обід.

– Ось, – сказав Андрій, простягнувши Каті свій смартфон.

– Що це? – не зрозуміла Катя. – Навіщо мені твій телефон?

— Тут записано розмову твоїх подруг, Катя, — відповів Андрій. – Послухай. Думаю, що тобі це буде цікаво.

Катя усміхнулася, але телефон не взяла. Андрій мовчки поклав його на стіл.

– Ти вже почав шпигувати за моїми подругами? — спитала вона. – Ну-ну. Цікаво, що буде далі?

— Так, Катя, ти маєш рацію, — спокійно відповів Андрій, — я почав шпигувати за Інною та Любою! І ця їхня розмова записана мною невипадково. Я навмисне залишив телефон на веранді, коли там були твої подруги. Я був певен, що дізнаюся про щось дуже важливе. І я не прогадав.

Скажеш, що це негарно? Хай так, Катя, хай! Але за цих обставин, я не хочу виглядати красиво. Тому що це стосується твоїх подруг. І я не шкодую, що так вчинив. Тому що ви мене довели до цього.

Катя посміхнулася і похитала головою.

— Не розумію, на що ти сподіваєшся, Андрію. Адже я тобі вже не раз говорила, що Інна і Люба — це мої найкращі подруги. Найкращі! Ми дружимо вже багато років. Задовго до зустрічі із тобою. І посварити нас нікому не вдасться. Навіть тобі.

— З чого ти взяла, кохана, що я хочу вас посварити? – весело сказав Андрій.

– Тоді навіщо це? – Катя гидливо кивнула на телефон чоловіка. — Що я можу там почути? Що Інна та Люба погано про тебе говорять? Та я це й так знаю. Вони тебе не люблять, і для мене це не новина. Чула багато разів від них самих.

А знаєш, чому вони тебе не люблять? Тому що ти їх не любиш. Ось вони і відповідають тобі тим самим. Тож, коханий, нічого в тебе не вийде. Забери телефон. Не слухатиму. Не цікаво.

— Катя, запевняю тебе, що тут про мене жодного поганого слова не йдеться, — сказав Андрій. — Тут взагалі не про мене.

– Не про тебе?

— У розмові твоїх подруг, Катя, я не головна там дійова особа. Про мене там постільки-поскільки я твій чоловік і не більше. А кажуть твої подруги переважно тільки про тебе, кохана.

– Про мене? – Катя здивувалася.

— Про тебе, кохання моє, про тебе. Слухай.

— Що вони можуть говорити про мене, чого б я не знала? — спитала Катя.

– Послухай і дізнаєшся, – відповів Андрій.

Катя замислилася, дивлячись на телефон.

— Хочеш сказати, що вони говорять про мене щось погане? — спитала вона.

– Чому погане? З чого ти взяла?

– З того! – відповіла Катя. — Дуже ти хочеш, щоб я це почула.

– Чого гадати, Катя, – сказав Андрій. – Увімкни запис і послухай.

— Я не слухатиму це, — впевнено сказала Катя. – Не примусиш.

— Дуже мені треба тебе примушувати, — байдуже відповів Андрій. – Не хочеш, не слухай. Твоя справа. Тільки тоді ти ніколи не дізнаєшся, що думають твої подруги про тебе і що вони думають.

— Вони думають про мене тільки хороше, — сказала Катч. — І нічого такого вони не думають.

– Ну ось! — радісно вигукнув Андрій. — Тоді тобі нема чого боятися. Увімкни телефон і переконайся в цьому.

Катя вже хотіла включити телефон, але на веранду прийшли її подруги Інна та Люба.

За два місяці до цього.

Інна і Люба того дня теж пішли вдвох купатися, а Катя залишилася вдома готувати обід. Ось чому і тоді розмова Андрія та Каті теж сталася на кухні.

— Катя, ти казала, що Інна та Люба приїхали до нас лише на тиждень, — сказав Андрій. – А вони вже місяць живуть. І я так розумію, що їхати вони не збираються. Як це розуміти?

— Звісно, ​​не збираються, — відповіла Катя. — Тому що я їх попросила не їхати. Сказала, що вони можуть жити у нас скільки захочуть. А що тобі не подобається?

— Мені не подобається, що я не можу жити у своєму будинку так, як мені подобається: ходити в чому завгодно і коли завгодно. Говорити, що заманеться. Їсти коли хочеться і що хочеться. А тепер що? Я все змушений робити з огляду на твоїх подруг.

До смішного доходить: у нас у будинку три санвузли, по одному на кожному поверсі, і в жодний я не можу потрапити, коли мені це потрібно. І до сауни я потрапити не можу. Я нікуди потрапити не можу. Скрізь Інна та Люба, куди не прийду. Їдять та п’ють за чотирьох. А ночами пісні співати починають. Набридли мені твої подруги, Катя! Набридли!

— А мені з ними весело та цікаво, — відповіла Катя. — Вони приїхали до мене, а не до тебе. А тобі що, їжі їм шкода? А що співають, то це тому, що нам усім радісно. Ось! Що тобі не подобається?

— Та я їх уже бачити не можу, — сказав Андрій. – Чути не можу. Мене вже нудить від них. Розумієш ти це чи ні?

– Ну і що? – відповіла Катя. — Нудить його! Подумаєш. Можеш і потерпіти. Ти ж чоловік. Зате подивися, які вони щасливі. І взагалі, Андрію, будь добрішим до них. Увійди в їхнє становище, Андрію. Вони обидві — незаміжні. І вдома такого вони не мають. Невже тобі їх не шкода?

— Анітрохи не шкода, — чесно відповів Андрій. — З чого раптом я мушу їх жаліти. Здорові, молоді, красиві жінки. Ні, щоб чоловіків собі шукати чи роботу нормальну, натомість вони чудово влаштувалися в моєму домі. З якого дива?

— Тому що вони не мають такого будинку, Андрію, — сказала Катя. — Як ти не розумієш? Вони ж мої подруги.

— Та в них не те що будинку, навіть квартир немає, — сказав Андрій. — Вони взагалі нічого не мають. Обидві мешкають у гуртожитку від свого заводу. Тільки чомусь на роботу не ходять.

— Вони мають відпустку і вирішили її провести з нами, — сказала Катя.

— Відпустка їхня вже закінчилася, — сказав Андрій. – А вони все ще з нами.

— Вони ще взяли відпустку, — відповіла Катя. – На невизначений термін. За власний рахунок.

– За мій рахунок, ти хотіла сказати?

– Ось! – сказала Катя. – Тепер ти розумієш, чому я дозволила їм бути у нас стільки, скільки вони хочуть?

— Не розумію, — відповів Андрій. – Поясни.

— Щоб вони теж пожили в нормальних умовах, — відповіла Катя. – Як люди. Бо вони собі таке дозволити не можуть. А мені приємно, що я можу їх порадувати. Я коли вийшла за тебе заміж, одразу вирішила, що Інна та Люба повинні побачити, як добре я живу і порадіти разом зі мною моєму щастю. А як вони порадіють, якщо не поживуть у тих самих умовах, у яких ми живемо?

– Я ці умови заробив, Катя! – Сказав Андрій. — А ти моя дружина. А хто вони? З якого дива я їм повинен надавати такі ж умови? Адже вони поводяться тут, як господині. Що хочуть, те й роблять. Дозволяють собі навіть ходити вдома в чому завгодно. Навіщо це?

— І нехай ходять у чому завгодно, — відповіла Катя. — А тобі просто не треба на них вирячитися, коли вони так ходять. Сам винен. А їх звинувачуєш. Інна і Люба – мої подруги, отже, теж мають право на такі самі умови, як і я. Зрозумів?

— Та ці умови, Катя, я для себе створював, а не для Інни та Люби! — розлютився Андрій. — Ще задовго до зустрічі з тобою я знав, що в мене буде дружина і вона житиме в нормальних умовах. Я не мріяв про те, що разом з дружиною до мене додому прийдуть її нахабні подруги.

– Ах так! — розгнівалась Катя. – Значить, мої подруги – нахабні? Так? Тоді і мені нічого цього не треба. Тому що вони мої подруги. Вони для мене як сестри. Навіть більше. Я їх ніколи не зраджу. І без них усі ці умови для мене не на радість.

– Чому ти не сказала мені про це до весілля? – здивувався Андрій. – Сюрприз хотіла зробити?

У цей час у дім прийшли Інна та Люба та приєдналися до розмови.

— Про що сперечаєтеся? — весело поцікавилась Інна.

— Андрію не подобається, що ви живете в нас, — відповіла Катя. — Йому, бачите, ні в сауну, ні в туалет через вас не сходити. А ще ви його об’їдаєте.

— Яка ж ти погань, Андрію, — промовила крізь зуби Люба.

— А показував з себе такого правильного, — гидливо сказала Інна, — ввічливого, гостинного. Що може бути гірше, ніж жадібний чоловік. Лицемір! Скупердяй. Так, Люба?

— Ще й жадюга! – з викликом сказала Люба. — Шмат хліба пожалів і тарілку супу? Об’їли ми тебе, так? Туалет твій зайняли?

— Ти чого на дружину наїжджаєш, га? — суворо запитала Інна. — Тобі якщо ми не подобаємось, то ти з нами й розмовляй, а не на дружину кричи. Або що? Сміливості не вистачає? Так ось знай, Андрюша, Катю образити ми тобі не дамо.

– Не сподівайся, – сказала Люба. — А руки розпускатимеш, ми на тебе швидко управу знайдемо. Аб’юзер!

— Це я аб’юзер? – не витримав і закричав Андрій.

Андрія аж затрясло від обурення.

— Не бійся, Катя, — підбадьорила подругу Інна, — ми тебе не покинемо.

— Тільки спробуй Катя образити чи на розлучення подати, — сказала Люба. — Ми тобі таке розлучення покажемо, все життя пам’ятатимеш. Так, Інна?

— Та ми мало того, що все заберемо, — додала Інна. — Так ще й посадимо років на десять. Виступимо як свідки твоїх вчинків.

— А ти не дивися так, не дивися, — сказала Люба. – Дивиться він. Очі витріщив, пихкає тут. Руки тремтять. Того й дивись, схопить щось і битися почне. Я тобі схоплю. Я тобі так схоплю. Вік будеш пам’ятати. Так, Інна?

— Бачили ми й не таких, — відповіла Інна. – Не налякаєш.

— А ти не бійся, Катя, — сказала Люба і сердито подивилась на Андрія. – У-у! Звірюга. До чого довів дружину.

– Дякую, дівчата, – сказала Катя. — Обід уже готовий. Ви, мабуть, голодні.

— Звичайно, голодні, — радісно відповіли подруги.

— І втомились, як собаки, — сказала Люба. — Адже весь день на ногах.

— Спочатку купалися, — почала розповідати Інна, — потім засмагали.

— Потім знову купалися.

— І так уже чотири години.

– Зараз поїмо і спати, – продовжила Люба.

— А о третій ти нас обов’язково розбуди, — сказала Інна. – Вдень довго спати шкідливо.

— Особливо після їди, — додала Люба.

— Увечері ми знову купатимемося і засмагатимемо, — продовжувала Інна.

— Відразу після полудня, — сказала Люба.

— Вечірня засмага, кажуть, найкорисніша, — підсумувала Інна.

Андрій хотів їх прямо зараз викинути з дому, але передумав. Вирішив, що з такими жінками слід поводитися інакше.

Хто їх знає, подумав Андрій. — Раптом і справді зроблять щось, про що я все життя шкодуватиму».

Андрій від таких роздумів заспокоївся та посміхнувся.

«Буду простим, як голуб, — подумав Андрій, — і хитрий, як змія».

— Вибачте, дівчатка, — сказав Андрій, — не правим був. Відпочивайте. Купайтеся. Засмагайте. Їжте, пийте, веселіться. Живіть у нас скільки хочете. Мій дім – ваш дім.

Андрій пішов собі обмірковувати план подальших дій. Тоді він і придумав, що записуватиме всі розмови Інни і Люби, коли ті будуть лише вдвох, без Каті.

«Напевно, щось та й накопаю на них, — міркував Андрій».

І накопав. Не одразу, звичайно. Лише десь за місяць у Андрія виявився запис однієї дуже цікавої розмови.

Цей запис Андрій і приніс Каті, щоб вона його прослухала та зрозуміла, які у неї подруги.
Катя вже хотіла включити телефон, але на веранду забігли її подруги Інна та Люба.

– Що? — суворо запитала Люба. — Він знову тебе дістає?

— Знову, — відповіла Катя. – Притяг свій телефон. Каже, що там записана ваша розмова, почувши яку, я відразу зрозумію, що ви не мої подруги.

Люба та Інна злякано переглянулися.

— Але ж ви, дівчатка, не хвилюйтеся, — сказала Катя. – Я нічого слухати не збираюся. Я знаю, що я вам така ж дорога, як і ви мені.

— Це правильно, — полегшено промовила Інна.

А Люба суворо подивилась на Андрія.

— А ти, виявляється, не такий простий, як ми думали, — сказала вона.

Андрій усміхнувся.

— Отже, Катя, — сказав він. — Мій терпець не безмежний. Востаннє питаю. Слухатимеш, що про тебе думають твої подруги і що вони задумали?

– Ні! – впевнено відповіла Катя.

– Правильно! – сказала Люба.

— Ти справжня подруга! – сказала Інна.

— Ну ні, так ні, — спокійно відповів Андрій. — Значить, так і бути. Бачить Бог, Катя, я намагався зробити якнайкраще. Не думав, що в нас з тобою так все вийде. Але! Ти сама так захотіла. Отже, мені доведеться переходити до другої частини мого плану.

— Роби, що хочеш, Андрію, — сказала Катя. — А тільки якщо тут не буде Інни та Люби, то й мене також тут не буде. Я не дозволю тобі вказувати мені, як жити.

— Я це зрозумів, Катя, зрозумів, — сказав Андрій. — Але буде дещо інакше. Не так, як ти гадаєш.

Минуло чотири тижні.

І цього дня Інна та Люба знову пішли купатися вдвох, а Катя залишилася вдома. Вона знову готувала обід. Ось чому і цього разу розмова Андрія та Каті знову відбувалася на кухні.

— Ми розлучаємося, Катя, — сказав Андрій. — Я зрозумів, що ти без своїх подруг жити не можеш, а мені таке щастя і даремно не потрібне. Тому, Катя, забирай свої речі та їдь.

– Куди?

– До мами, – спокійно відповів Андрій. — Забула, де твоя домівка, Катя?

Катя з жахом дивилася на Андрія. Вона не вірила тому, що почула щойно.

— Скажи, що ти пожартував, Андрію, — слабким голосом промовила Катя. — Адже ми любимо одне одного. Згадай, як нам було добре, Андрію. Що трапилося?

– Які жарти, Катя? — спокійно відповів Андрій. – Все дуже серйозно. Ти питаєш, що трапилося? Все просто. Мені не подобається, що твої подруги для тебе дорожчі, ніж я.

– Це смішно, Андрію! – вигукнула Катя. — Ревнувати мене до моїх подруг? Це безглуздо. Адже всі жінки такі. Усі мають подруги. А люблю я лише тебе.

— Ні, Катя, не всі такі жінки, — сказав Андрій. — І ти мене не любиш. Ти любиш своїх подруг та довела це. А я знайшов таку жінку, яка не має подруг, і для якої я буду єдиним. Розумієш? Яка любитиме тільки мене.

– Не розумію, – відповіла Катя.

– Що незрозумілого, Катя? — розлютився Андрій. – Я знайшов тобі заміну. Так ясніше? Вона молода, красива, а головне, у неї немає подруг. Відразу, як розлучуся з тобою, одружуся з нею. Це вирішено.

У цей час на кухню увійшли Люба та Інна.

– Дівчатка, він мене виганяє! – поскаржилася Катя. – Зробіть що небудь. Він має іншу. Він зі мною розлучається і одружується з нею.

— Ну а що тут зробиш, — тихо сказала Люба. — Має право розлучатися та одружуватися. А що тебе виганяє, так дім його. Ось він і виганяє тебе. Має право.

Катя подивилася на Інну.

— Тут, подруго, нічого вже не можна зробити, — сумно сказала Інна. — Тобі і Любі доведеться виїхати

– А тобі? — здивувалась Катя і подивилася на Любу. — Хіба Інна не йде з нами?

— Інна залишається, — сухо відповіла Люба, — так вирішив жереб.

— Який ще жереб? – не зрозуміла Катя.

— А це, Катя, ти дізнаєшся, коли прослухаєш запис на телефоні, — відповів Андрій. – Ти могла дізнатися все раніше. Чотири тижні тому. І тоді нічого цього не було б. Я тобі пропонував, пам’ятаєш? Я просив тебе прослухати цю розмову. Але ти сама цього не захотіла.

— Я не хотіла сваритись з подругами, — сказала Катя.

— Ти мені не подруга, Катя, — сказала Інна. — І пробачення я просити не збираюся. Пішла геть із мого будинку.

— Мабуть, я теж більше не з тобою дружитиму, — сказала Люба. — Я ж розумію, що після того, як ти прослухаєш цю розмову, ти мені не вибачиш.

— Я не збираюся нічого слухати, Люба, — закричала Катя. – Обіцяю тобі. Лише залишайся моєю подругою. Хоча б ти.

— Ні, — відповіла Люба. – З тобою, Катя, дружити небезпечно. Ти життя не знаєш. А я не хочу, щоб через тебе теж щось подібне трапилося. Тож… тепер ми — не подруги. Зрозуміла?

– Не говори дурниці, Катя, – сказала Інна, – послухай розмову. Може, це хоч чогось тебе навчить. До речі, твої речі я вже зібрала. Незабаром під’їде таксі. Одразу попереджаю, не намагайся щось забрати у Андрія під час розлучення. Пошкодуєш. Все його тепер має належати тільки мені та нашій майбутній дитині.

– Навіть так? — тихо промовила Катя.

– Прослухай запис, Катя, – сказав Андрій. — Ходімо. Не заважатимемо їй.

Андрій, Інна та Люба вийшли з кухні. Катя залишилася одна. Вона увімкнула запис на телефоні.

Прослухавши розмову, Катя зрозуміла, що Інна і Люба дуже заздрили їй та її щастю і робили все, щоб посварити її з Андрієм. При цьому вони мріяли, що одна з них стане дружиною Андрія. Навіть жереб кинули, щоб визначити, кому саме пощастить. Пощастило Інні. У розмові з Любою Інна сказала, що зробить усе можливе, щоб Андрій звернув на неї увагу як на жінку. І три тижні тому Інні це вдалося.

– Ну що? – запитав Андрій, зайшовши через деякий час на кухню. – Прослухала?

Разом із ним на кухню увійшли Інна та Люба.

– Прослухала, – відповіла Катя.

– Все зрозуміло?

– Ні, – сказала Кат. – Не все. Не зрозуміло, чому ти вирішив одружитися з однією з них, знаючи, що вони — підлі та брехливі?

Почувши про себе таке, Інна та Люба обурено переглянулись.

— Тільки для того, щоб ти зрозуміла, що у жінки, яка одружилася, подруг бути не може, — відповів Андрій.

— Але я це вже й так зрозуміла, — сказала Катя. – Ти міг би просто вигнати нас трьох і все.

– Ні, Катя, – відповів Андрій. — Ти зрозуміла це тільки тому, що місце зайняла твоя подруга. А інакше до тебе не дійшло б.

Була третя година дня, коли Андрій посадив Катю на таксі і повернувся до будинку.

— А мені шкода Катю, — сказала Інна.

— А мені зовсім не шкода, — сказала Люба. – Сама винна. Вийшла заміж, отже, все. Забудь про подруг.

– Це, звичайно, – погодилася Інна. – А все одно шкода Катю.

— Ну, що, Люба, — сказав Андрій, — тобі вже пора. Ти на таксі чи як?

— Я автобусом, — відповіла Люба. — До зупинки всього кілька кілометрів.

— Поспішай, — сказав Андрій. — Погода псується. Дощ буде. Он як раптом потемніло на вулиці.

— Так-так, — сказала Люба, — я вже готова. Андрію, ти не допоможеш мені валізу донести?

– Ні, – сказав Андрій, – не допоможу. Ти вже сама якось, Люба.

В цей час пішов сильний дощ. Страшно гримів грім.

– Ой! — злякано сказала Люба, винувато подивилась на Андрія і знизала плечима. – Не встигла. Гроза яка сильна. Можна, я грозу перечекаю?

Люба подивилася на Інну.

– Інна, я розумію, що ми більше не подруги, – сказала Люба, – але як же я піду? Там дивись, яка гроза. Мені страшно.

– Гаразд, – сказала Інна. — Почекай, доки пройде.

— О, дякую, — зраділа Люба. — Я піду, поки чайку поп’ю з тортом. Щось я змерзла і зголодніла.

Люба пішла на кухню. Андрій з цікавістю подивився на Інну.

Гроза скінчиться і вона одразу піде. Обіцяю. Не думай про неї. Думай про нас, про наше щасливе майбутнє. – сказала Інна

— Так-так, — відповів Андрій. – Я думаю.

Андрій пішов на кухню. Інна — за ним.

– Люба, – сказав Андрій. — А ти не хочеш назавжди залишитися тут? Як моя дружина.

– Звичайно, хочу, – відповіла Люба набитим тортом ротом. – Все літо про це мрію.

— Тоді зроби так, щоб уже зараз тут не було цієї жінки, — показав Андрій на Інну.

Люба швидко прожувала торт і запила чаєм.

– Я все зрозуміла, коханий, – сказала Люба і суворо подивилася на Інну. – Так, громадянко, що незрозуміло? Ану швиденько звільнили приміщення.

— Як же це? — вигукнула Інна. — А мої речі? Та й дитина ж у нас буде, Андрію. Як ти можеш?

— Речі твої тобі завтра до гуртожитку привезуть, — казала Люба, виштовхуючи Інну з дому. — А на дитину отримуватимеш від Андрія аліменти. І то коли народиш і доведеш, що він від нього.

— Але жереб, Люба. Андрій же має бути моїм.

— Забудь, — суворо сказала Люба. – По-доброму прошу. Ти мене знаєш.

Вигнавши колишню подругу з дому, Люба повернулася на кухню.

– Я все правильно зробила, коханий? — спитала вона.

— Все правильно, Люба, — відповів Андрій. – Ти єдина довела, що подруг у тебе нема. Якби ти знала, як я стомився від цих подруг.

— Я знаю, коханий, — сказала Люба. – І дуже добре тебе розумію. Я сама втомилася від них.

Надворі йшов сильний дощ, блискавки блискавки і страшно гримів грім. Андрій та Люба пили чай, їли торт та планували своє щасливе майбутнє.