Іван Васильович – великий начальник, він любив дарувати розкішні подарунки своїм працівникам, але коли йому стало погано – на допомогу прийшла тільки прибиральниця, яка хотіла йому віддячити

Був такий собі багатій Іван Васильович. Великий такий в буквальному сенсі чоловік, на зразок ведмедя. Або вже майже слона. Він багатий був, займався великим бізнесом. І на роботі якось було свято. Іван Васильович любив свята.

Він власноруч роздавав найкращим співробітникам цінні подарунки. Справді цінні. Навіть автомобіль дарував найкращому співробітнику. І взагалі всі працівники отримували добрі подарунки: гроші та чудові речі. Комп’ютери, телевізори, відмінні телефони.

І свято було розкішне, як завжди. Напої, ікра у вазочках, великі ватрушки, пироги з сьомгою, стейки та сирне асорті. Усього і не перерахувати, столи ломилися. І всі співробітники пили та їли в три горла, вибачте. І голосно славили свого улюбленого начальника.

Співали йому дифірамби, освідчувалися в любові та жадібно дивилися на подарунки. А начальник сидів, увесь червоний, усміхався і тішив своє самолюбство. Оркестр грав бравурні мелодії. І улюблені пісні про головне: про дружбу, про кохання, про вірність, про відданість…

Він любив жертвувати і дарувати великодушно, отримувати хвали та подяки. Сидить як слон та киває великою головою милостиво так… Він насправді багато жертвував та мав багато нагород за це. Він був доброю людиною, якщо чесно.

Цей Іван Васильович усім вручив подарунки перед святом, потурбувався про всіх. І навіть прибиральниця Віра, яка мила вестибюль, заздалегідь подарував для дітей подарунок. Рожевий слон і великий пакет шоколадних цукерок. За день перед святом. Ось так!

Хоча його кабінет прибирала інша прибиральниця, більш привілейована. Яка отримала кращий подарунок, ясна річ. Подарунки дарували все ж таки залежно від становища людини, від статусу. прибиральницям – ось такі подарунки. Начальникам – інші, звичайно.

Ну от, усі попили-поїли під оркестр, потанцювали, свято добігло кінця. Іван Васильович пішов у свій кабінет, хотів там деякі папери ще подивитися. І впав прямо на підлогу, стався напад. Сидів на кріслі і завалився. Лежить і крізь страшний біль намагається покликати на допомогу.

Долинають звуки оркестру. Потім вони замовкли. Свято скінчилося. І всі розійшлися по домівках зі своїми подарунками та частуванням у пакетах. Іван Васильович лежить на підлозі. І добре розуміє, що він нікому не потрібен. Ніхто до нього не зайде.

Дружина з дітьми полетіли на Мальдіви. Свята ж. Співробітники пішли додому до своїх родин. Охорона охороняє вхід. Напевно. Або сидить біля моніторів і стежить за порядком. А у кабінеті немає камери. Точніше, вона вимкнена.

Він почав вмирати. Зовсім один. Боляче дуже, страшно, але він не може поворухнутися. І тихо. Тільки за дверима чути чиїсь кроки. І двері несміливо хтось відчинив… Тут він свідомість і втратив. Прокинувся у лікарні, живий.

Це прибиральниця Віра вирішила, що за подарунок треба відплатити подарунком. Так належить. І приготувала вдома пиріжки і ще якісь пампушки у олії, склала в каструлю, накрила білим рушником і потяглася на роботу. Вона забула про субординацію, а може, не знала, що таке. Вона була тиха, мовчазна, а тут така з її боку витівка несподівана.

І її пропустили до будівлі, – свято ж, може, її запросили також? Або помити десь треба…

Вона ходила-ходила із зеленою старою каструлею, шукала Івана Васильовича серед шумного балу, мовчки, тихо. А потім здогадалася пошукати його кабінет, таблички читати та шукати. Ходила коридорами і повільно читала таблички, ворушачи губами. І знайшла! Постояла, а потім тихенько проникла в незачинені двері зі своєю каструлею.

Він живий і здоровий, цей Іван Васильович. Він, як і раніше, дарує подарунки і нагороджує, тільки тихіше, без особливих урочистостей. Він багато чого зрозумів. Люди беруть подарунки та йдуть до себе додому. Це закон. І дуже часто їм немає особливої ​​справи до того, хто їм давав нагороди і щедро пригощав.

Купував путівки на Мальдіви, наприклад. Вони поїдуть, підуть, помахають рукою, скажуть ще раз “дякую”, – а ти залишишся. І можеш залишитись зовсім один. На підлозі, в кабінеті.

Віра так і працює собі. Миє та прибирає, – їй це подобається. Тільки їй підвищили оклад, добре так підвищили. І прибирає вона кабінет Івана Васильовича, дуже добре прибирає. Там усе блищить. І завжди пахне пирріжками та ще якимись смачними смаженими штуками, – це шкідлива їжа, мабуть.

Але Іван Васльович любить попити чаю з Вірою, поговорити про життя, розповісти про дитинство, поділитись горем чи проблемою. І вона слухає. Вона мовчазна.

А він балакучий став. Добре, коли тебе слухають щиро. І коли ти не один. Одному іноді погано. Навіть якщо за стіною грає мелодію гарний оркестр і продовжується свято життя.