Іван по вуха закохався в молоденьку бухгалтершу Настю. Вона йому часто снилась. І його щастя було так близько

— І називай мене, будь ласка, на «ти», Настя, — схвильовано сказав Іван.

— Ні, Іване Сергійовичу, як можна. Ви старші за мене на двадцять п’ять років. До того ж ви мій начальник. Я не смію.

– Причому тут це?! — вигукнув Іван. — Коли йдеться про велике кохання, вік перестає існувати. Поруч із тобою я почуваюся, як і ти!

– В сенсі?

— Двадцятирічним! Навіть молодшим!

– Серйозно?

– У мене завжди все серйозно! – шепотів Іван. — Тож кажи мені «ти». І звертайся на ім’я. Ти не моя підлегла, ні. Ти цариця. Ти моя повелителька. Це я повинен називати тебе на «ви» і на ім’я по батькові, а не ти.

— Гаразд, Ваня, умовив. Буду твоєю володаркою. Якщо ти так бажаєш. Поїхали!

– Куди? – не зрозумів Іван.

– До тебе!

– Ні. До мене не можна.

– А ось зараз, Ваня, я щось не зрозуміла. Ти сам казав, що любиш, що голову втратив, що ніколи нічого подібного не відчував. А тепер кажеш не можна? Ти вже визначся, Ваня. Чи ти любиш, чи тобі не можна?

– Все вірно. І люблю, і ніколи нічого подібного… І я справді готовий кинути до твоїх ніг усе. Витрати немає значення.

– Тоді в чому проблема? Звідки це «не можна»? Їдемо до тебе. Чи ти когось боїшся? Може, дружину?

— До чого тут дружина. Хіба річ тільки в ній. Тим більше що вона зараз на роботі!

– Так у чому ж справа? Дружина – на роботі! Що тебе бентежить?

— Не в тому річ, що мене бентежить. Просто мені незрозуміло.

– Чого тобі незрозуміло?

– Чому до мене, Настя?

– А чому ні? Якщо твоя дружина — на роботі. Може, ти боїшся, що вона завчасно повернеться?

— Справа не в цьому, — відповів Іван. — Але ж є етичні принципи. Дім є дім. Поїдемо краще до тебе.

– Ти мене справді любиш?

– Так!

– Так от, я згодна дати тобі все, що ти хочеш…

– Настя!

— Але в тебе вдома.

— Та чому ж у мене?

– А де? Ще скажи у готелі. Чи, може, на орендованій квартирі? Де до нас був невідомо, хто і невідомо чим займався? Ти такий смішний, Ваня.

— Давай у тебе, якщо не хочеш там, де невідомо хто.

– У мене не можна, – відповіла Настя.

– Це ще чому?

— До себе додому я можу привести лише свого чоловіка. Етичні засади. Розумієш? Дім є дім. І все таке. Згоден? Коротше. Добре, Ваня. Поїхали до тебе. Не пошкодуєш!

– Ні! – рішуче заявив Іван. — Про те, щоб їхати до мене, й мови не може бути.

– Ну, – розважливо відповіла Настя, – мабуть, не доля. Умовляти я тебе не збираюся. А жаль. Могли б цікаво провести час. Скажу тобі чесно, Ваня, ти багато втрачаєш. Сам не знаєш, від чого відмовляєшся. Не хочеш, не треба.

– Я хочу! Дуже хочу. Якби ти знала…

— Гаразд. Хоче він. Дуже. Піду я. Коли дозрієш, дай знати.

– Настя, зачекай! – закричав Іван. — Не кидай мене в такому стані. Мені просто потрібно, щоб…

Але було пізно. Настя вийшла з кабінету свого начальника.

«Та як це? – думав Іван. — З одного боку, вона погодилася, а з іншого? І що накажете робити? Не вести її додому, справді! Чи вести? Та ні. Як можна?! І справа навіть не в дружині. Катя, може, й пробачить. Але я сам собі цього ніколи не пробачу. Я ніколи не приводив їх додому. І зараз не приведу. Правда… У мене ніколи не було такої, як Настя. Але ні! Я не відступлюся від принципів».

Іван вирішив взяти себе до рук.

“Я чоловік, зрештою, – думав він, – а таких, як ця Натя, у мене ще багато буде”.

Пройшов тиждень. І весь цей тиждень Іван погано спав. Йому снилася Настя, яка йде від нього. Іван мучився сумнівами. Він вирішив порадитися зі своїм другом Іллею.

– Ілля, ти мені друг чи хто?

– Друг, – погодився Ілля.

— Ми з тобою дружимо з дитинства, — вів далі Іван. — Пройшли все: дитячий садок, школу, інститут. Ти був свідком на моєму весіллі. Я – на твоєму. Свого старшого сина я назвав на твою честь. А ти свого в мою. Я рухався кар’єрними сходами і тягнув тебе за собою. І ти мене ніколи не підводив. І ось ми обидва на вершині. Я генеральний, а ти мій заступник.

– Коротше, Ваня. Про що мова?

— Скажи, друже, я правий чи ні, що не піддався і не повів Настю до себе додому?

Ілля замислився.

– Настю, Настю, Настю? — тихо промовив він. – Настя – це нова? Молоденька співробітниця? Яка місяць тому прийшла до нас у бухгалтерію?

– Вона сама.

— А між вами щось було?

— Поки що ми тільки придивляємося один до одного. Але вона погодилася на більше.

— Готова зустрічатися?

– Так!

— Ти щаслива людина, Ваня. Тобі завжди щастило. Починаючи з дитячого садка. Та й у школі теж, і в інституті. Ти, Ваня, везунчик у цьому питанні.

– Мабуть. Нині не про це. Справа в тому, що Настя готова зустрічатися лише у мене вдома.

– І що?

– Як що? А принципи?

– А-а. Ну якщо принципи, тоді звичайно.

– І ось я думаю, Ілля. Чи правильно я вчинив, відмовившись від найбільшого, найбільшого, що є в житті людини?!

— На мою думку, Ваня, ти здурив. І це ще м’яко сказано.

– Як здурив? Чому? Ні. Та ти сам подумай, Ілля. Я вчинив правильно! Тому що такі, як Настя, вони приходять та йдуть. Розумієш? А дім, сім’я – це назавжди. Це завжди.

— Та ти у своєму розумі, Ваня?! — вигукнув Ілля. — До кого такі як Настя приходять і йдуть? Ти багато бачив таких щасливчиків? Покажи мені їх!

— Ні, але… Я хотів сказати, що…

— Такі, як Настя, Ваня, якщо й трапляються в житті чоловіки, то лише раз у житті.

— Раз у житті?

— І те, як пощастить. Але щастить не багатьом. Ось до тебе вона прийшла. А ти сказав їй ні. Знаєш, ти хтось після цього, Ваня?

– Хто?

— Ти людина, яка втратила своє щастя. І тепер ти все життя будеш про це шкодувати.

— Невже так серйозно?

— А ти як думав, Ваня. Це ж Настя! Та якби мені така жінка сказала… Та я б не те, що до свого будинку її привів, я б… Ні. Не можу більше чути. Піду. Мені потрібно заспокоїтись та переварити інформацію. Одне я тобі точно скажу, Ваня. Дуже ти мене засмутив своєю такою поведінкою. Дуже. Чесно скажу, від тебе не чекав. Від будь-кого, тільки не від тебе.

Ілля пішов, говорячи собі під ніс щось про Настя. І про те, що декому щастить, а вони цього не цінують, бо в них не вистачає мізків.

А ввечері за вечерею в Івана відбулася неприємна розмова із дружиною.

— Щось ти, Ваня, якийсь задумливий, — різко сказала Катя. — Щось сталося?

– Ні, – відповів Іван. – У мене все добре.

— Ну, тоді не псуй мені апетит, і зроби простіше обличчя. Бо, якщо чесно, мені вже набридло милуватися твоєю кислою фізіономією.

“Ах так! – подумав Іван. – Я, можна сказати, жертвую своїм щастям! Іду на такі страждання! А вона? Фізіономія їй моя не подобається! А заради кого тоді я це все терплю?”

— Коротше, — провадила далі Катя, — завтра я на тиждень їду до мами. Щоб до мого повернення привів себе до ладу. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Іван.

«До мами їде на тиждень! – подумав він. – Це доля. А я тут ні до чого».

Іван одразу подзвонив Насті і сказав, що дозрів.

– У такому разі, – зраділа Настя, – завтра я в тебе. О котрій під’їхати?

— Дружина їде рано вранці, — відповів Іван. — Можеш під’їжджати до обіду.

– Чекай, – сказала Настя. — І готуйся. На тебе чекає багато цікавого.

– Цікавого? А що саме? Може, ти зараз розкажеш?

– Можу і зараз, – відповіла Настя. — Але ти впевнений, що завтра ти будеш готовий до зустрічі зі мною? Я, звичайно, розумію, що ти закоханий і почуваєшся двадцятирічним, але не забувай, що тобі трохи більше.

— Так-так,— погодився Іван,— ти маєш рацію. Потрібно берегти сили.

– Значить, до завтра?

— До завтра, кохана.

Настало те саме завтра. Дружина рано-вранці поїхала до мами. Іван чекав на Настя. Але вона не приїхала. І Іван даремно чекав весь день. А додзвонитися до Насті, щоб дізнатися, в чому справа, Іван зміг лише пізно ввечері.

— Вибач, коханий, — вибачилася Настя. — Я мусила терміново поїхати до бабусі на дачу. В неі сьогодні День народження. А зв’язку там нема. Тільки зараз я повернулася додому.

– Приїжджай до мене.

– Ні. Сьогодні не вийде. Дуже втомилась. Я приїду до тебе завтра. Хочеш?

– Хочу.

Але й завтра Настя не приїхала. Тому що її дідусь погано почував себе. Не приїхала вона й післязавтра, хоч обіцяла. Тому що тепер її мама мала день народження.

І так пролетів увесь тиждень. Щодня Іван чекав на Настю, і щодня вона не приїжджала. Бо у когось із її родичів був день народження. А тут і дружина повернулася від мами.

– Та що з тобою? — спитала Катя, як увійшла до квартири і подивилася на чоловіка. – На тобі обличчя немає. У тебе точно все гаразд?

— Все гаразд, — слабким голосом промовив Іван. — Я просто втомився. На роботі багато справ.

– Ну-ну, – відповіла Катя, підозріло дивлячись на чоловіка.

А вночі зателефонувала Настя. Перепросила, що так вийшло. Сказала, що готова загладити провину.

– Проси в мене, що хочеш, – сказала Настя. — Я виконаю будь-яке твоє прохання. Ні, не проси. Наказуй. Я виконаю все.

— Я хочу зустрітись у тебе, — слабким голосом відповів Іван. – Бо моя дружина повернулася. І до мене не можна. А сили терпіти більше немає. Але я бережу сили, сподіваючись на зустріч із тобою. Чи можна ми зустрінемося у тебе?

– Ти ще питаєш, – відповіла Настя, – та після всього, що ти витерпів за цей тиждень, коханий, тобі можна все.

— А можна, я приїду зараз? — жалібно попросив Іван. — Бо сил більше нема. Ти ж знаєш, я терпів цілий тиждень. Але терпіння моє небезмежне. Боюся, що до завтра вже не витерплю, і коли ми зустрінемося, мені просто не вистачить сили. Ти ж розумієш, що хоч я почуваюся на двадцять років, але…

— Я все розумію. Приїдь прямо зараз. Тільки я не у місті. В селі. Це 200 км. від міста. Нічого?

– Нічого. Я на машині. Зараз ніч. Пробок немає. За три години буду в тебе.

— Запам’ятай адресу.

Іван вийшов у передпокій і почав одягатися.

– Ти куди? — спитала Катя.

— Не можу заснути, — відповів Іван. – Піду прогуляюсь. Подихаю свіжим повітрям.

– О першій ночі?

Іван заплющив очі і притулився до стіни. У його свідомості виник образ Насті. Вона була в тому вигляді, в якому тікала від нього уві сні. Він розплющив очі і глянув на дружину.

— Мені це просто потрібно, Катя, — слабким голосом промовив Іван. — Інакше просто не засну.

— Що за нісенітниця?! — обурено вигукнула Катя. — До першої години ночі він на кухні невідомо чим займається. Розмовляє по телефону. А тепер йому прогулятися заманулося. Без цього він, бачте, не засне.

– Катя!

— Марш у ліжко!

— Катя, я благаю. Дозволь мені провітритися. Я не надовго. Тут поряд. Туди і назад.

– Марш у ліжко, я сказала! Ненадовго він. Я тобі покажу туди і назад.

Іван знову заплющив очі. І знову в його свідомості виник образ Насті, яка йде від нього.

— Як хочеш, Катя, а я піду! – рішуче заявив Іван. – І ти мене не зупиниш!

— Якщо ти зараз підеш, можеш назад не повертатися! – сказала Катя.

Але Іван уже все собі вирішив.

— Не повернуся, — сказав він і вийшов із квартири.

Дорога йому мала бути неблизька.

“Я їду до тебе, люба, – думав Іван, – і мені вже абсолютно все одно, що зі мною буде”.

Іван не знав, що став жертвою добре спланованої помсти своєї дружини. Настя та Ілля працювали на Катю. І точно виконували всі її інструкції. І в результаті вийшло, що зараз Іван їхав до глухого села, де на нього ніхто не чекав.

Катя вже давно збиралася помститися чоловікові за його обмани. Не знала лише як. Хотіла вигадати щось особливе. І вигадала.

Взяти у спільники Іллю Катя вирішила відразу після того, як дізналася, що Іван обманює її і з дружиною друга.

— Дізнавшись про те, що його дружина була з Іваном, Ілля хотів одразу ж покарати Івана. Але Катя запропонувала йому не поспішати.

— Ти покараєш його, якщо обіймеш його посаду.

– А це можливо? – запитав Ілля.

— Не забувай, що фірма, в якій ви працюєте, належить моєму батькові. Я вже з ним поговорила. Питання про твоє призначення на посаду генерального вже вирішено. Але спочатку ми маємо покарати Івана. Ти згоден?

– Згоден. Але що ж робити?

— Ти ж знаєш, які жінки подобаються Іванові.

– Знаю.

– Знайди мені таку жінку, Ілля, яка йому точно закрутить голову.

А невдовзі після цього до бухгалтерії прийшла працювати нова молода співробітниця. Її звали Настя.

Іван не доїхав до села 10 км. Він застряг у якійсь калюжі. Зв’язку не було. Йшов сильний дощ. Блискали блискавки. Гримів грім. Але Іван не злякався. Кинувши машину, він пішки дійшов до села. З’ясував, що Насті тут немає і не було ніколи.

А коли за кілька днів Іван, увесь наскрізь застуджений, повернувся до міста, він дізнався, що Катя подала на розлучення, а з роботи його звільнили. Але не це виявилося для нього найстрашнішим. А те, що коли він подзвонив Насті, вона сказала, що не може з ним зустрічатися, тому що зустрічається з Іллею.

— Тому що він одразу погодився зустрічатися зі мною в нього вдома, — сказала Настя і вимкнула телефон.

Звісно, ​​це було неправдою. Це була доважка до помсти. Але Іван повірив.

«Всьому виною моя етичність, — думав Іван, — надто вже я порядний, і турбувався про честь сім’ї та будинку. А треба було тільки про себе думати і про Настю. Адже ми кохали одне одного. Тоді нічого цього не сталося б зі мною. Ось що відбувається, коли не ставиш кохання понад усе!»

І з тих пір щоночі Івану сниться Настя, яка йде від нього.