Ірина була коханкою одруженого чоловіка. Коли про це дізналася її начальниця, то дала їй дуже мудру пораду

Ірина раз у раз поглядала на годинник. Час повз зі швидкістю равлика, повільно і в’язко. До кінця робочого дня ще ціла година.

– Чого на годинник весь час поглядаєш? Поспішаєш? – запитала головний бухгалтер Марʼянна Володимирівна.

– Ні, але…

– Чоловік? У твоєму віці тільки через чоловіка жінка може квапити час. А в моєму віці жінки мріють зупинити біг годинника. – Марʼянна Володимирівна надихнула. – Добре, йди. Толку від тебе все одно ніякого.

– Дякую! – Ірина почала квапливо закривати програму на екрані монітора.

– Кохаєш? – із сумною цікавістю запитала Марʼянна Володимирівна.

– Кохаю. – Ірина прямо подивилася на начальницю.

Її стіл розташовувався навскіс від столу Ірини, і вона чудово її бачила. Розміри кабінету не дозволяв розставити меблі по-іншому. І Ірина почувала себе як на іспиті під невсипущим поглядом начальниці.

– А чого тоді заміж не виходиш? Чи не кличе? – Марʼнна Володимирівна зняла окуляри і потерла перенісся. – Зрозуміло. Одружений. І діти є? Класика жанру. Спершу приховав правду, а коли розповів, ти вже закохалася і не змогла порвати з ним. Він обіцяв розлучитися, коли діти підростуть. Правильно?

– Звідки ви знаєте? – здивувалася Ірина.

– Я теж була молода. Думаєш, тільки ти сама потрапила на цю вудку? Дівчинко, якщо чоловік не пішов із сім’ї відразу, то не піде ніколи. Візьми як даність. Іди сама.

– Але я кохаю.

– Коли ти набриднеш йому або, не дай Боже, дружина дізнається, буде набагато гірше і болючіше. Так хоч збережеш гідність. Повір мені. Та й карму не варто псувати. – Марʼянна Володимирівна одягла окуляри, одразу ставши серйозною та суворою.

– Подумай. У понеділок не запізнюйся на роботу, – сказала вона, не підводячи голови від паперів.

– Кохає вона… – зітхнула Марʼянна Володимирівна і похитала головою, коли за Іриною зачинилися двері кабінету.

А Ірина бігом спустилася сходами на перший поверх, попрощалася з охоронцем і вибігла з будівлі на вулицю, залиту травневим радісним сонцем. Вона одразу побачила машину Стаса і попрямувала до неї.

– Ну, нарешті, думав, ти ніколи не вийдеш. Сиджу тут у всіх на очах, — буркливо сказав Стас, коли Ірина сіла на пасажирське сидіння поряд з ним.

Він відразу повернув ключ запалення, від’їхав від будівлі офісу і влився в потік машин на дорозі.

– Куди ми їдемо? Я нічого не зрозуміла з твого дзвінка, – спитала Ірина.

– Сюрприз. – Стас кинув на Ірину перспективний погляд.

Вистачило одного цього короткого погляду, щоб серце Ірини затремтіло в грудях, а по животу розлилося солодке тепло.

Машина виїхала з міста і помчала трасою. Потім повернула на путівець вузьку дорогу, що петляла між густими деревами.

Ірина дивилася у вікно і мріяла нікуди не приїжджати, їхати довго-довго, на край світу, лише вдвох. Через якийсь час попереду з’явилися будинки дачного селища.

– Ми приїхали, – весело сказав Стас.

– Хіба в тебе є дача?

– У мене немає. Це дача мого друга. Його дружина на останньому терміні вагітності та на дачу найближчим часом не поїде. Тож на всі вихідні вона у нашому повному розпорядженні.

– А твоя дружина? Просто так тебе відпустила на всі вихідні? – Ірина недовірливо глянула на Стаса.

Він зупинив машину біля високого дерев’яного паркану.

– У нас з тобою попереду дві ночі та цілий день. – Стас нахилився до Ірнии, щоб поцілувати.

« Усього дві ночі і день , – подумала безрадісно вона – А далі все буде як і раніше …»

Стас відірвався від її губ, вийшов з машини, почав діставати з багажника якісь пакети та сумки. Ірина теж вийшла, вдихнула на повні груди чисте повітря. Пахло травою, листям і чимось затишно знайомим, що нагадувало бабусине село.

– Подобається? – Стас уже стояв поряд і посміхався, насолоджуючись ефектом від сюрпризу. – Тоді візьми це і підемо в будинок. – Він простяг їй пакет і попрямував до хвіртки зі спортивною сумкою на плечі.

– Ти вже був тут? – запитала Ірина, чекаючи, коли Стас відчинить хвіртку.

– Звичайно. Ми ж друзі.

– Ти з дружиною приїжджав сюди чи…

– Іра, не починай. Не псуй свято. – Стас відчинив замок і штовхнув хвіртку, пропускаючи Ірину вперед.

Вони увійшли до невеликого будиночка.

– Розташуйся. Я віднесу продукти на кухню та включу холодильник. Зручності, вибач, на вулиці.

« Справді, для чого думати про те, чого не можна змінити? Потрібно насолоджуватися моментом, поки він є », – думала Ірина, роздивляючись обстановку. У вазі на тумбочці перед дзеркалом стояли старі квіти. На вікнах висіли прості візерунчасті фіранки. Стіл покритий клейонкою у зелену клітку. Невелика грубка ділила будинок на кімнату та кухонний закуток.

Скромно, затишно, без вишукувань, але так звично й зрозуміло, ніби вона вже була тут раніше, наче приїхала в гості до бабусі.

– Я хотіла б залишитись тут назавжди, – сказала Ірина, лежачи вночі на плечі Стаса. – З тобою. І щоб ніхто більше не стояв між нами.

– Угу, – сонно відповів Стас.

Ірина прокинулася перша і лежала з розплющеними очима, прислухаючись до тиші, боячись ворухнутися і потривожити Стаса.

Тишу раннього ранку порушив приглушений дзвінок мобільника. Стас смикнувся, розплющив очі і потягся до джинсів, які висіли на спинці стільця біля ліжка, дістав телефон з кишені.

– Так, – хрипким зі сну голосом відповів він. – Ні… Який звук?.. Я додому зайшов випити води… Все, подзвоню пізніше, на мене чекають. – Він поклав телефон на стілець і відкинувся на подушку.

Ірина невдоволено подумала, що Марʼянна Володимирівна має рацію, пройде ще одна ніч і все повернеться на свої місця – зустрічі час від часу, таємно…

Телефон задзвонив знову. Стас не поспішав відповідати. Телефон стих, але за кілька секунд задзвонив знову.

– Відповідай, – Ірина вирвалася з його обіймів і сіла на ліжку.

Стас зітхнув, взяв телефон. Ірина не стала слухати, одягла його сорочку і вийшла на ґанок. Сонце ще не піднялося над верхівками дерев, співали птахи, десь у лісі стукотів дятел. Ірина намагалася запам’ятати запахи та звуки цього ранку. Може ніколи такого більше не буде.

– Ось ти де? – ззаду підійшов Стас і обійняв її.

Через тканину сорочки Ірина відчула тепло його тіла. Їй було затишно у кільці його рук. Вона притиснула потилицю до його грудей і блаженно заплющила очі.

Десь у глибині будинку пролунала знайома мелодія мобільника. Стас розтис обійми і пішов у будинок. Без нього відразу стало холодно та самотньо. Магія ранку розвіялася під впливом дійсності.

У голові безжально спливли слова Марʼянни Володимирівни:

«Роль коханки швидко набридає. Задовольнятися крихтами із сімейного столу довго не зможеш. Піди сама… Збережи гідність… Інакше буде болючіше …»

Ірина повернулася в будинок і почала одягатися. Вона оглянула кімнату, чи не залишила чогось, взяла сумочку і пішла до дверей.

– Ти куди? Я вимкнув телефон. Вона більше не дзвонитиме, – гукнув її Стас.

Ірина зупинилася на порозі.

– Я їду додому.

– Добре, я одягнуся і відвезу тебе, – Стас ображено дивився на Ірину.

– Не треба. Я сама доберуся. – Ірина переступила поріг, зачинила за собою двері, квапливо спустилася з ганку і швидко пішла дорогою, віддаляючись від будинку.

Скільки вони їхали сюди, звернувши з траси? Там вона зможе зловити машину до міста. Може, Стас наздожене її? Вона озирнулася. Позаду дорога була порожня. Будинки дачного селища зникли за деревами. Ірина пішла далі.

Іти на підборах незручно, ноги швидко втомились. Стас подзвонив їй на роботу, пообіцяв сюрприз, не сказав, що поїдуть за місто, не дав змоги переодягнутися.

Звідки не візьмись, набігла хмара, одразу потемніло. На обличчя впали перші краплі дощу. Тільки цього не вистачало. Із собою навіть парасольки немає. Ірина пошкодувала, що пішла з дачі. Вона знову озирнулася. Де ж Стас? Він не збирається мене наздоганяти? Ну і добре. Промокну і захворію… » – злісно подумала вона і пішла далі.

А дощ набирав сили, барабанив по листі. Незабаром одяг промок наскрізь, стало холодно. Сльози на щоках змішувалися із краплями води.

Через шум дощу, образи, що бушувала всередині неї, Ірина не почула шуму мотора. Тільки коли ззаду пролунав короткий сигнал, вона відскочила на узбіччя, мало не звалившись у кювет.

– Вам у місто? Сідайте, підвезу, – пролунав із машини чоловічий голос.

Ірина так втомилася і замерзла, що не почала роздумувати, пірнула в салон машини, аби сховатися від дощу.

Чоловік увімкнув пічку, і незабаром сидіння під Іриною нагрілося. Вона вдячно подивилась на водія.

– Вас хтось образив? – запитав він.

Ірина не відповіла, напружено дивлячись на двірники, що миготіли перед очима.

– Тільки від сильної образи та шоку можна сісти у машину до незнайомого чоловіка на дорозі серед лісу.

До Ірини не відразу дійшов сенс його слів.

– Зупиніть. Я передумала їхати, – сказала вона і поклала руку на ручку дверцят.

Дерева щільною стіною стояли вздовж дороги. Ірині на мить здалося, що ось-ось настане ніч. Їй стало страшно.

– Зупиніть! – вибагливо крикнула вона.

– І куди ви йдете? Від дачного селища поїхали далеко. До траси хвилин п’ятнадцять їзди. Навколо ліс. Бажаєте нарватися на неприємності? – запитав чоловік, плавно зупиняючи машину.

У салоні стало душно від увімкненої пічки. Ірина хапала повітря ротом. Коли машина зупинилася на узбіччі, вона відчинила дверцята і виставила одну ногу. Холодні краплі дощу відразу обпалили шкіру.

– Машину ви тут навряд чи впіймаєте. Промокнете і занедужаєте. Дощ не скоро припиниться. Або поїдемо, або виходьте. Я поспішаю, – сказав чоловік.

– Що, дружина чекає? – уїдливо запитала Ірина, але виходити під дощ не поспішала. – А коханка на дачі залишилася?

Вона зрозуміла, що зморозила дурість. Незнайомець ні в чому не винен, а вона вирішила зірвати на ньому агресію.

– У місті на мене чекає донька. Зачиніть двері.

Ірина озирнулася на чоловіка. Обличчя спокійне, на маніяка не схоже. Вона зачинила дверцята, і машина відразу поїхала далі.

– Я не хотів вас налякати. Просто одна дівчина на порожній дорозі, в лісі, в дощ.

Ірина не відповіла.

– Я відвозив на дачу маму. Ми виїхали дуже рано, донька ще спала. Хотів повернутись до того, як вона прокинеться, – сказав чоловік, не дивлячись на Ірину.

– А скільки їй років?

– Одинадцять.

– А де її мати? – Ірина вже не злилася.

– Померла півтора роки тому.

– Вибачте, – винно сказала Ірина.

– Немає за що. Я також тоді не думав, що роблю. Думав про найгірше. А донька з ким би залишилася? І ви виживете. Все проходить. Тільки смерть не можна змінити. – слова прозвучали жорстко та засуджуюче.

Далі вони їхали мовчки. Коли вдалині з’явилося місто, у чоловіка задзвонив мобільник.

– Ти вже прокинулася, мишка? Я скоро буду. Па-па. – Чоловік прибрав у кишеню куртки телефон. – Донечка, – з ніжністю сказав він. – Мене Максим звуть.

– Іра.

Вони вже їхали містом.

– Зараз заїдемо до доньки, я гляну, як вона, і відвезу вас. Гаразд?

– Та я сама. На автобусній зупинці зупиніть, – попросила Ірина.

– Мокра поїдете в автобусі? Довезу. Досить з вас подвигів на сьогодні.

Ірина промовчала.

Вони зупинилися біля дев’ятиповерхового будинку. Максим пішов, а Ірина сиділа і думала, що Стас так і не наздогнав її. Чи він любить її, як їй здавалося? Може, Марʼянна Володимирівна має рацію, і вона правильно зробила, що пішла?

До машини підійшов Максим із дівчинкою. Вона залізла на заднє сидіння і одразу привіталася з Іриною.

– А чому ви така мокра? -зЗапитала дівчинка.

– Я під дощ потрапила, а твій тато підібрав мене на дорозі, – відповіла Ірина, повернувшись до неї.

– А тут дощу не було. Я Марія-Вероніка. А як вас звуть? – запитала балакуча донька Максима.

– Яке в тебе гарне ім’я? А в мене теж два імʼя Ірина-Олена.

– Загалом мене всі звуть мене Машею, а друге ім’я мамине. У вас також гарне ім’я, – сказала дівчинка.

Так, розмовляючи, вони доїхали до будинку Ірини.

– Дякую, – сказала вона і вийшла з машини.

Максим та Марія-Вероніка дружно помахали їй.

Ось про таке щастя вона мріяла: разом із чоловіком та донькою їхати з дачі додому, розмовляти та сміятися, обговорювати плани на день, разом готувати обід… Ірина увійшла до своєї квартири, сіла на пуф, скинула промоклі туфлі та заплакала.

У сумочці завібрував телефон. Стас. Ірина скинула дзвінок. Трохи згодом дзвінок повторився

– Не дзвони мені більше. Ніколи, – відповіла вона і вимкнула телефон.

У понеділок Марʼянна Володимирівна через монітор уважно подивилася на Ірину, опустивши окуляри на кінчик носа.

– Як пройшли вихідні?

Ірина знизала плечима.

– Ти все-таки послухалася моєї поради і кинула свого одруженого коханця, втекла від нього з дачі, – зітхнувши, сказала Марʼянна Володимирівна.

– Як ви дізналися? – здивувалася Ірина.

– Молода особа на ім’я Марія-Вероніка розповіла, що її тато зустрів дорогою промоклу наскрізь дівчину і підвіз її до міста. А коли вона назвала твої два імена, я одразу зрозуміла, що говорила вона про тебе. Вони мої сусіди. Я іноді доглядаю дочку Максима. Адже я одна.

Свого часу мені ніхто не дав потрібної поради, і я все чекала на своє щастя. А коли зрозуміла, що даремно гаю час, мені було набагато більше років, ніж тобі. Народжувати для себе я не ризикнула. Так і прожило життя одне. Придивись до Максима. Гарний чоловік.

Ірина не знала, що сказати. Завжди строга й мовчазна Марʼянна Володимирівна раптом розвернулася.

– Ось побачиш, все буде добре. Дай час. – Марʼянна Володимирівна поправила окуляри. – Ну що сидимо? За нас ніхто роботу не зробить. – Вона уткнулася в екран монітора, і Ірина наслідувала її приклад, думаючи про Максима, його доньку з гарним ім’ям, про Стаса, який більше не дзвонив.
Може, воно й на краще?