Іноді терпінню приходить кінець. І Леся теж не витримала. Але вона вирішила не йти від чоловіка, а перевиховати його. Згадка про сковорідку, як вагомий аргумент, допомогла їй

— Тобі пощастило з дружиною, Олеже, — говорили багато хто. — Ти дозволяєш собі таке, чого б інша жінка терпіти не стала. А Леся заплющує на це очі. Інша б на її місці, давно від тебе пішла. Дивись! Дочекаєшся.

Багато хто попереджав Олега. І друзі, і просто добрі знайомі. Та й мама його те саме говорила. Що все має свою межу міцності. Тим більше у людини. Але Олег нікого не слухав. Навіщо? Якщо він був певен, що все робить правильно.

— Чого такого я собі дозволяю, — дивувався Олег. — Нічого такого не роблю.

– А як же! Не робиш! А хто її постійно обзиває. Та ще й за дітей.

— Та ж якщо вона сама винна. Обовʼязки свої не тягне. Що ж мені, заплющувати на це очі? Я не можу. Я її таким чином виховую.

— А «дякую» чому не кажеш?

– За що? За те, що вона сумлінно виконує свій обов’язок?

— Піде вона від тебе. Або ще чого гірше.

– Не піде. На будь що готовий сперечатися, що хочете, поставлю, не підее.

– Звідки така впевненість?

– Я знаю Лесю. Для неї сім’я – це головне. Чоловік та діти для неї – це святе.

– Впевнений?

— А то.

— Ой, дивись, Олеже. Як би тобі не помилитись. Адже залишишся без дружини. Що робитимеш?

— Не залишусь, — впевнено відповів Олег. – Моя Леся мене не підведе. Все мені простить, на все заплющить очі. Таке має виховання.

А вдома за вечерею Олег вирішив поговорити з дружиною серйозно.

— Щось останнім часом мені часто дорікати стали.

– За що?

— Що погано з тобою поводжуся, — відповів Олег. — Перетворив тебе на безмовну домогосподарку. Не ціную твою працю. «Дякую» не кажу. Кажуть, що ти не витримаєш і підеш від мене.

— Куди мені йти? — зітхнувши, сказала Леся. — Мені йти нема куди. Та й діти ж у нас. Троє!

– А я про що! – зрадів Олег. – А вони стоять на своєму. Піде, та піде.

— Може, вони мене шкодують?

– Тебе? Та за що тебе шкодувати?

— Ну, що перетворив мене на безмовну домогосподарку. Що не цінуєш моєї праці. Я тобі все роблю, а у відповідь навіть «дякую» жодного разу не почула. Скоро 8 березня, а ти навіть квіточку мені не подаруєш.

— Порожня трата грошей, — ліниво промовив Олег.

— Ось вони й хвилюються за мене.

– Думаєш, вони про тебе переживають? Як би не так. Заздрять вони мені, от і вся причина. Самі ж під каблуком у дружин сидять. Ось квіточками і відкуповуються. Задобрюють. Ну і, звісно, ​​турбуються. Коли бачать таких як я. Сміливі, вільні чоловіки. Яким не треба прогинатися перед своїми дружинами.

— Так вони, мабуть, кохають своїх дружин, от і дарують їм квіти.

– Ага. Точно. Кохають. Як же. Сутність свою жалюгідну вони в такий спосіб показують. Немає тут жодного кохання. Жалюгідні плазуни. Тьху. Очі не дивилися б.

— А якщо…

— Гаразд, — грубо сказав Олег. — Досить порожніх розмов. Наївся. І твої котлети сьогодні не дуже. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — зітхнувши, відповіла Леся.

– Піду, відпочину трохи. Ти, коли посуд митимеш, не шуми тарілками голосно. Не люблю. І дітям скажи, щоби не шуміли, коли я відпочиваю. А на сніданок я хочу ці… як їх… сирники. Завтра вранці зробиш.

– Так сир потрібен.

— То сходи та купи.

– Пізно вже.

— А ти в AТБ піди.

– Темно на вулиці.

– Ліхтарик візьми. Усьому тебе треба вчити.

– А якщо…

– Якщо, якщо, якщо. Щось ти багато почала останнім часом розмовляти, Леся. Тобі не здається?

Криво посміхнувшись, Олег пішов у вітальню дивитись телевізор. А за дві години він перейшов до спальні і заснув до ранку.

Зазвичай вранці Олега будила Леся. Але цього разу він прокинувся першим. Побачивши поряд сплячу дружину він здивувався. Дуже здивувався. Таке сталося вперше після весілля. Леся завжди вставала набагато раніше. Вона готувала сніданок, відправляла старших дітей до школи, а молодшого відводила до садка. Їй багато треба було встигнути до підйому Олега. А головне це приготувати йому смачний сніданок.

– Леся, – сказав Олег і штовхнув дружину ліктем. — А де мої сирники?

— В… — грубо відповіла Леся.

Відповіла так, що Олег на якийсь час просто втратив мову. Він уперше почув від дружини такі слова. Він взагалі жодного разу не чув від неї навіть допустимої в суспільстві лайки. А тут таке!

“Де-де? — злякано подумав він. – Я правильно почув?»

Олег безглуздо посміхнувся, подивився на годинник і жахнувся.

– Леся! — заволав він. – Ти чому мене не розбудила? Уже половина пів дев’ята! Я давно мав бути на роботі.

Леся ліниво розплющила очі і подивилася на чоловіка.

— Чого ти кричиш, — сказала вона. — розкричався. Набрид. Дітей я нагодувала, до школи відправила, до садка відвела, а тепер хочу спати. Твоя робота, ось сам і думай про неї.

А Олег уже гасав по квартирі в пошуках одягу.

– Де мій костюм? – кричав він. — Де шкарпетки? Чому нічого немає на місці. Якщо ти зараз не піднімешся і не забезпечиш мені нормальних умов існування, я не знаю, що з тобою зроблю.Бачить Бог, я цього не хотів, але ти мене змушуєш так з тобою вчинити.

— Який ти… невгамовний, — ліниво, тихо, неквапливо відповіла Леся, не розплющуючи очей. — Слухай мене уважно. Якщо ти зараз не заткнешся, я піднімуся, схожу на кухню, візьму найважчу сковорідку і буду тебе ганяти нею по квартирі як вшивого по бані. Зрозумів?

— Де мій одяг, Леся? — жалібно промовив Олег.

— Уявлення не маю, — відповіла Леся. — Шукай його там, де лишив.

Зазвичай Олег все залишав у коридорі. Повертаючись додому, він знімав там із себе весь одяг, ставив його на велосипед сина і йшов у ванну. Він знав, що Леся все підніме, почистить, попрасує, розвісить і розставить на свої місця.

У коридорі Олег знайшов свої речі там, де їх скинув. Він почав одягатися.

– Олег – почув він голос дружини. — Іди сюди.

Олег увійшов до спальні.

— Ти був правий, — сказала Леся.

– У чому? – не зрозумів Олег.

— Ну, коли казав усім, що я від тебе нікуди не піду, — сказала Леся, — щоб ти не зробив. Тому що сім’я для мене, — тоді Леся широко позіхнула, — це головне. Чоловік та діти – це святе. Зрозумів?

— Зрозумів, — розгублено відповів Олег.

— А тепер… пішов геть.

Олег уже обернувся, щоб піти, але Леся його зупинила.

— І не надумай втекти, — сказала вона, позіхаючи. — З-під землі дістану. А повертатимешся з роботи, купи сир.

– Навіщо? – не зрозумів Олег.

— Сирники мені зробиш на вечерю, — сказала Леся. – Все, давай.

Олег деякий час дивився на сплячу дружину, потім мовчки похитав головою, обернувся і пішов на роботу.

За тиждень Олег навчився просити у дружини прощення. Навіть за те, в чому не бачив своєї провини.

Через місяць навчився не розкидати скрізь свій одяг і за все почав говорити дружині «будь ласка» та «дякую». Лесю найбільше веселило, коли він це говорив там, де це не доречно.

— Ти такий кумедний, — радісно казала вона. — Ану, скажи ще раз.

— Дякую, Леся, — злякано говорив Олег.

– За що дякую? — радісно не розумілаЛеся.

— За все, — спокійно відповів Олег.

— А вибачався за що?

— За все, — відповів Олег.

Хто його знає, думав він. — Мабуть, є за що. Краще перестрахуватися».

— Тобі пощастило з чоловіком, Леся, — говорили багато хто. — Ти дозволяєш собі таке, чого б інший чоловік терпіти не став. А Олег заплющує на це очі. Інший би на його місці давно від тебе втік. А він – ні. Значить, кохає.

— Ясна річ, що кохає, — розважливо відповіла Леся. — Адже сім’я для мене – це головне. Чоловік та діти – це святе!