Інна зрозуміла, що чоловік її обдурив і поки вона з сином будуть на відпочинку, її чоловік приведе додому іншу

— А знаєш, кохана, про що я зараз подумав? — спитав Віталій під час сніданку.

Інна підозріло подивилася на чоловіка.

— Тільки не кажи, що хочеш відправити мене та сина на все літо до якогось санаторію чи дому відпочинку, — сказала вона.

— По-перше, не на все літо, а всього на кілька місяців, — ображено відповів Віталій. – А по-друге, чому б ні? Тобі і нашій дитині це точно не зашкодить.

– Він ще маленький.

— Не маленький! Йому вже три роки. Знайшла малого. Найкращий вік для поправки здоров’я. Ти тільки уяви. З одного боку – море. З іншого — гори. Навколо свіже повітря. Над головою синє небо – і сонце. Ну? Хіба погано?

– Навіть не думай. Знаю я, навіщо ти нас відправити хочеш. Щоб одному тут лишитися. А поки нас не буде, приведеш в дім іншу, щоб вона тобі готувала, прала і прибирала у квартирі. Так?

— Як ти можеш так казати, Інна? За той час, що ми разом, хіба я давав тобі привід сумніватися у моїй порядності?

— І ти ще питаєш? А хто чотири роки тому привів мене до себе додому? А? Коли твоєї дружини вдома не було. Забув?

— Я не забув, я…

— А перед її поверненням хтось мене вигнав, а Катю покликав, щоб вона прибирання в квартирі зробила? Хто? Не ти, скажеш?

– Ну я. Так я й не заперечую. До того ж я вибачився, Інна. Та й коли це було. Хм. Згадала. Начебто більше й згадати нема чого. Адже три роки вже минуло, як ми одружені, Інна. І в нашому з тобою житті було багато хорошого. Тільки ти щось про це не згадуєш. А згадуєш лише погане. До того ж, я тебе не виганяв. Просто мені здалося, що ми з тобою не зійшлися характерами. І взагалі скільки можна згадувати. Один раз схибив, і що? Все життя дорікати мені за це? А ти, між іншим, теж хороша. Навіщо з одруженим зустрічалася?

– Я тебе любила.

– А зараз що? Не любиш більше?

– Чому не люблю? Люблю.

– Ось! І люби. Тому що любов — це головне. Себе я не виправдовую. Теж не мав рацію.

– Теж? А хто ще?

— Ти, певна річ. Тому що відвела мене із сім’ї. А що я? Я тоді був молодий, життя не знав. Ось і піддався спокусі.

Інна вже хотіла було образитися, стати з-за столу і піти, але Віталій утримав її.

— Ну, куди ти? Куди? Не ображайся. Тим більше, що це було чотири роки тому. І дружиною моєю тоді була не ти, а Віра. Правильно? З тобою я ніколи собі такого не дозволив би.

— Та гаразд, ніколи б він не дозволив.

— Клянусь, Інна. Ніколи не приведу до нашого дому чужу жінку.

– Не вірю я тобі.

– Чому? Адже я присягнув! А моє слово… Ну, ти ж знаєш, Інна.

– Знаю.

— Хіба можна жити в атмосфері недовіри та поганих спогадів? Це згубно позначається здоров’я всіх членів сім’ї, Інна. Ти не знала?

— Припустимо, ти маєш рацію.

— Що означає «припустимо»?

– Добре. Ти правий. Але мені інше незрозуміло. А чого це ти нас так прагнеш відправити кудись? Чого з нами тоді не їдеш? Чи про своє здоров’я ти вже не думаєш? Ми, між іншим, теж хочемо, щоб ти був здоровим.

— Що я, Інна, — Віталій зробив сумне обличчя і махнув рукою. – Я чоловік. Мені вже… А жінки та діти — це інше. Вам треба! Та й не вистачить нам на трьох грошей. Тільки на тебе та на дитину. Такі справи, Інна.

Витримавши невелику сумну паузу, Віталій суворо глянув на дружину.

— Останній раз питаю, — суворо сказав він, — їдеш із сином до моря чи знову все літо в місті страждати від спеки і мені настрій псувати?

– Їдемо! Але пам’ятай, Віталій, щоб поки нас немає, у квартиру нікого не приводив.

— Що, вже й друзів не можна в гості покликати?

– Нікого! Я ж сказала. Інакше нікуди не поїду.

– Домовилися. Нікого, отже, нікого. Я зрозумів.

Віталій провів дружину із сином на вокзал, посадив їх на поїзд, переконався, що вони благополучно відбули, повернувся додому і почав думати, як жити далі.

“Ну що? – думав він. – Свобода! На цілих два місяці. Але колишніх помилок я вже не зроблю. Жодних зустрічей вдома. Лише десь на стороні. З мене досить. Навчений гірким досвідом. В результаті: вдруге одружений, троє дітей, а на двох плачу аліменти. Тим більше, що у всіх моїх теперішніх подруг є свої квартири. Ось до однієї з них і переїду. Потрібно тільки вирішити, до якої».

Варіантів було два. Надія та Віра.

«Минулого разу, — згадував Віталій події чотирирічної давності, — я замість Каті була Інна, бо при всій своїй неакуратності Інна смачно готує. А Катя взагалі готувати не вміє. Але зараз все інакше. І Надія, і Віра вони обидві взагалі нічого не вміють. Ні готувати, ні прибирати. І в обох вітер у голові. І вибирати-то, по суті, і нема з кого. Гідність у обох одна — молодість. Ах, молодість, молодість. Адже був і я колись… А тепер? Не встиг озирнутися вже тридцять п’ять. Як швидко біжить час. Отже, що? Місяць поживу в одної, а місяць в іншої Щоб нікому не було прикро».

Залишалося вирішити, до кого перша.

«Спочатку до Надії, – вирішив він, – вона і живе ближче, і сьогодні ми домовлялися про зустріч. А за місяць скажу їй, що не зійшлися характерами, і до Віри. А за пару днів до повернення Інни скажу і Вірі, що ми не зійшлися характерами».

І Віталій зателефонував до Надії.

— А я від дружини пішов, Надя, — сказав він, — як ти просила. Зібрав речі і…

– Ура! – радісно закричала Надія.

— То я зараз до тебе їду? Приймеш?

— Запитуєш. Прийму, звісно. Приїжджай.

Віталій зібрав у валізу найнеобхідніше, викликав таксі та вийшов із квартири.

А в цей час його дружина Інна їхала в спальному купе, дивилася то у вікно, то на сплячого сина і відчувала, як закрадається сумнів щодо вірності Віталія.

«Як же спритно він мене провів,— думала вона,— а я повірила. І зараз, мабуть, він уже запросив додому іншу. І вони весело проводять час».

Підозри нагадали Інні події чотирирічної давності. Коли вона повірила Віталію, що він попрощався з дружиною, і прийшла до нього жити. Згадала і Катю, з якою, як з’ясувалося, Віталій також тоді зустрічався.

Спогади про Катю не на жарт стривожили Інну.

«А що, якщо, — подумала Інна, — він зараз саме з нею зустрічається? Чому ні? Вона акуратна. Не те, що я. Ось він і покличе її до моєї квартири, щоб вона там порядок навела».

Але підозри підозрами, а Інні потрібні були вагомі докази.

«Не можу ж я, виходячи з одних тільки ревнивих підозр, виходити з поїзда і мчати назад додому? – думала Інна. — А раптом нічого такого нема? І що я скажу Віталію? Адже він старався. Квитки нам купував. Путівки. Ні, так просто не можна. Потрібні міцніші підстави».

І тоді Інна вирішила зателефонувати до Каті. Тим більше, що телефон її був відомий, бо колись вони були близькими подругами. І якби не їхня випадкова зустріч в квартирі дружини Віталія, вони б і не посварилися.

А тоді все закінчилося дуже погано. Катя та Інна, мало того, що побилися, то ще й під судом обидві опинилися. Добре, що Віталій вмовив Віру забрати заяву. Інакше невідомо, чим усе закінчилося б.

“Хто ж знав, – думала Інна, набираючи номер Каті, – що і вона з Віталієм тоді чотири роки тому зустрічалася”.

Інна не знала, що говоритиме Каті.

– Алло, Катя? Це я. Впізнала? Я чого дзвоню… Може, настав час нам помиритися?

«Миритися я з нею, звичайно, не збираюся, — думала Інна. – Це все так – для відводу очей. Мені головне з’ясувати, що вона зараз не в мене вдома з моїм чоловіком».

— Давно настав час помиритися, подруго, — відповіла Катя. – Справді. Ну, скільки можна. Тим більше, що обидві ми постраждали в цій справі. Правильно?

«Ага, — думала Катя, — миритися вона хоче. Так я тобі і повірила. Скоріш за все, з’ясувати чогось хочеш, тому й зателефонувала. Цікаво, що саме тобі треба дізнатися? Швидше за все, щодо Віталія щось».

– А ти зараз де? — спитала Катя.

«Так я тобі й сказала, де я, – подумала Інна. — Дізнаєшся, що мене два місяці не буде, і за старе візьмешся, так? Ні. Якщо вона зараз із Віталієм, то й так знає, де я. А якщо ні, то й знати їй це не потрібно. Але як мені з’ясувати, де вона зараз?»

— Я вдома, — збрехала Інна. — Але в гості не кличу, вибач. Сама розумієш.

— Розумію, — відповіла Катя.

«Додому вона мене не запрошує, — сердито думала Катя. — А чого дзвониш тоді? Миритися пропонуєш навіщо? Якщо навіть додому мене запросити не можеш».

І тут її осяяло.

«А що, якщо вона зараз не вдома? – подумала Катя. — Що, якщо вона зараз десь дуже далеко, і її не буде кілька місяців? А дзвонить вона, бо підозрює Віталія. І хоче переконатись, що він зараз не зі мною. Ні, ну точно. Так воно і є. Ну, Інна, тримайся. Настав час розплатитися тобі за ті образи, які я з твоєї вини змушена була терпіти. І через те, що Віталій став твоїм чоловіком, а не моїм».

Катя вже достеменно знала, що і як треба відповісти.

— Але й ти мене зрозумій, Інна, — сказала вона, — що я просто так наводити лад у твоїй хаті більше не збираюся.

Від таких заяв у Інни всередині все похололо і стиснулося. Навіть дихати стало важко.

— Це ти зараз до чого? — спитала Інна.

— До того ж, подруго.

— Ах ти…

Але Катя не хотіла чути образи на свою адресу.

— Їж на здоров’я, — поквапилась Катя. Вона говорила швидко, не даючи Інні і слово вставити, тільки дивись не подавись. Подруга! Не збираюся я з тобою миритись. Тому що рано чи пізно, але правда переможе. І твоє все стане моїм. Зрозуміла?

Сказавши все, що хотіла, Катя вимкнула телефон і зловтішно засміялася.

А всі наступні дзвінки Інни вона просто скидала. І тій нічого іншого не залишалося, як зійти на найближчу станцію, щоб поїхати назад.

Звісно ж, повернувшись додому, Інна одразу зрозуміла, що Віталій дотримався слова і нікого додому не привів. Але відсутність деяких речей ясно дало зрозуміти, що їм було вигадано іншу хитрість.

«От, отже, як? – подумала Інна. — Вирішив два місяці на боці пожити, доки мене тут не буде. Думаєш, найхитріший? Так? Гаразд. Якщо ти так зі мною, то я теж церемонитись з тобою не збираюся».

Інна не сумнівалася, що Віталій зараз у Каті. А тому вона змінила у дверях замки. Після цього зібрала всі речі Віталія і вже хотіла їх викинути, але подумала і вирішила, що так робити неправильно.

«Якщо в них справді кохання, що я буду вставати на їхньому шляху? – подумала Інна. – Нехай будуть щасливі».

І Інна надіслала речі посилкою на квартиру Каті. Після цього викликала таксі та поїхала до аеропорту. Там купила квиток на літак і полетіла відпочивати.

Отримавши посилку, Катя зателефонувала Інні. Але тепер Інна гордо скидала дзвінки колишньої подруги.

А за три дні до повернення Інни додому повернувся Віталій. У квартиру він, звісно, ​​потрапити не зміг, оскільки замки у дверях були інші. Подзвонив дружині. Інна відповіла, що вона все знає, тому вони розлучаються. Віталій подумав, що Інні хтось розповів про Надію та Віру, вирішив, що сперечатися та доводити щось марно, і змирився. Єдине, що він хотів дізнатись, як йому забрати свої речі.

— Адже там все, Інна. Практично весь мій одяг та взуття. На усі сезони. Я коли пішов, то взяв із собою тільки пару сорочок і зубну щітку.

— Коли я дізналася, що ти обманюєш мене, хотіла викинути всі твої речі.

– Інна, тільки не це!

— Скажи дякую, що я вчасно взяла себе до рук.

– Дякую. А де мої речі?

– Як де? Усі твої речі я відправила до твоєї коханої, — відповіла Інна. — Ось у неї й питай. А мені більше не дзвони.

— Якої із двох? — закричав Віталій, але вже було пізно.

Інна вимкнула телефон.

«Мабуть, вона відправила їх до Надії, — подумав Віталій. — Точно до неї. А та зі шкідливості мені нічого не сказала».

Зателефонувавши Надії, Віталій дізнався, що незабаром знову стане татом.

– І хоч ми, як ти кажеш, не зійшлися характерами, – сказала Надія, – дитину я оформлю на тебе. Так і знай.

– Я згоден.

— Ще б ти не погодився.

— А можна я тоді в тебе знову житиму, Надя?

— Про це й мови не може бути. Не знаю, який ти будеш батько, але як чоловік ти мені й задарма не потрібен. З тебе вистачить і аліментів.

«Однією дитиною більше, однією менше, — думав Віталій, — у моєму становищі це вже не відіграє ніякої ролі. Нині взагалі головне не це».

– А речі, Надя? — жалібно спитав він.

– Які ще речі? – Не зрозуміла Надія.

— Які які, Надя? Не говори так. Ти мене лякаєш. Мої речі. Невже ти їх викинула?

Надія подумала, що йдеться про стару зубну щітку, про пару трусів, пару шкарпеток і пару футболок, які Віталій не забрав, коли йшов.

— Хотіла викинути, та не встигла, — відповіла вона.

— Дякую тобі, Надя. А можна я зараз по них і під’їду.

— Бачити тебе не хочу, — відповіла Надія. — Твої речі я передам сусідам із квартири навпроти. У них і спитаєш. А я зараз їду.

— Чи можна дізнатися, куди?

– В аеропорт. Звідти літаком. І все. Не дзвони мені більше. Коли дитина народиться, дам знати.

— Щасливої дороги, Надя! — крикнув Віталій, але Надія вже вимкнула телефон.

Сусіди з квартири навпроти передали Віталію пакет із його брудними трусами, шкарпетками, футболками та старою зубною щіткою.