Інна вирішила, якщо в неї буде дитина, то їй не потрібний такий чоловік, як Іван. Ні, в такій ситуації або дуже хороший чоловік, або ніякого, а Іван був би просто баластом
Інна пішла на цей день народження, бо була самотньою і сподівалася зустріти там теж самотнього чоловіка, хто б їй сподобався і кому сподобалася б вона. Свято було в самому розпалі, а такого чолоівка Інна не бачила.
“Значить, сьогодні не доля, – подумала вона.”
Інна вирішила, що посидить з ввічливості недовго і піде. Гостей було багато, але їй було нудно. Вона шкодувала, що прийшла. Чекала зручного моменту, щоби непомітно зникнути і думала про своє життя.
«Чому мені так не щастить із чоловіками? – думала Інна. — У моєму віці в деяких жінок діти вже закінчують школу. А я? Чоловіка немає. Дітей немає. А мені скоро 35. Так і пройде все моє життя?
Одна справа, якби я була зовсім ніякою, але ж ні. На мене дивляться, і охоче знайомляться зі мною. На дні народження запрошують. І я не зла, не жадібна. Ніколи грубого слова нікому не скажу. А як починаємо разом жити, то… їм щось не подобається. А що не так? Не розумію.”
Інна згадала, що минув уже рік, як вона розлучилася зі своїм останнім чоловіком.
«Може, це все, бо зі мною нецікаво? – думала Інна. — Може, їм поговорити зі мною нема про що? Але я теж за особливо розумними не женуся. Мені б тільки, щоб людина була цікавою. Мені й грошей великих від нього не треба. Я сама добре заробляю.
Чому мені не щастить? Що я роблю не так? Може це якось можна виправити?
Та й зі мною є, про що розмовляти. Можу про кіно говорити, про книги прочитані. Я багато читаю. Подорожувати люблю. Готую смачно. Мої торти займають перші місця на конкурсах…»
Інна працює кондитером в одному з найкращих ресторанів міста. І торт, який стояв зараз на святковому столі, був одним із її шедеврів.
«Радяться не чіплятися за кожного, — думала Інна. — А я й не чіпляюсь. Радять не боятися залишитись однією. А як не боятися? Якщо я не хочу залишитись однією.
Може, якимось жінкам на самоті й краще, ось вони й не бояться. Але я не вони. Мені одній точно не краще. Я не хочу бути самотньою. Мені навіть думати не хочеться, що я все життя одною буду.
Радять шукати для себе одразу хорошого та відповідного, а не кидатися на першого зустрічного. По-перше, на першого зустрічного я і не кидаюся.
Інна озирнулася і представила, як це виглядало б, якби вона кидалася на перших зустрічних. Їй стало не по собі від цієї думки і вона здригнулася.
«А по-друге! – думала Інна, – навіть якщо це не перший зустрічний! Як зрозуміти, що він саме той, хто мені підходить, і з ним я буду щасливою? А саме головне. Ну, якщо навіть це і не перший зустрічний, що тоді? Кидатися на нього можна? Так, чи ні?»
Інна уявила, як вона кидається на не першого зустрічного і їй знову стало не по собі.
«Не можу я кидатися,— думала Інна,— не вмію. Будь він перший зустрічний чи не перший. Все одно не можу.
Інна згадувала своє життя в училищі, де вона навчалася на кондитера. Згадувала, як починала працювати після закінчення навчання.
«Я навіть за цей час сама змогла квартиру собі невелику купити, — думала Інна. – Мені ніхто не допомагав. Не кожен чоловік у моєму віці свою квартиру має. А в мене є. А ось з особистим життям у мене все погано.
Інна згадувала свої минулі невдачі, як вона їх називала.
«Найдивніше, — думала Інна, — що я так і не зрозуміла, чому вони всі пішли від мене? Адже я їх любила.
Інна вже збиралася йти, як раптом до неї підійшов незнайомий чоловік.
– Я – Іван, – сказав чоловік. – А Ви – Інна. Я розумію, що зараз свято і навколо багато галасу та веселощів, але… ви не заперечуєте, якщо я увійду у ваше життя тихо.
«Мамо люба, — подумала Інна, — цього мені не вистачало. Він тихо увійде до мого життя? Такого зі мною ще не було.»
— Заходьте, Іване, — сказав Інна. – Але чому тихо? Це щось означає? Якийсь сенс?
– Сенс простий. Не люблю шуму та суєти навколо знайомства, — сказав Іван.
— Але тут гамірно, Іване, — сказала Інна. — Адже свято.
— І на галасливому святі можна знайомитись тихо, — сказав Іван. — У певному розумінні. Без крайнощів.
– Крайнощів? – не зрозуміла Інна.
— Ну, це коли, знаєте, чоловік і жінка прямо кидаються один на одного, замість того, щоб спокійно плисти за течією обставин. А потім починаються там різні… Ну, ви розумієте.
– Що починається? – не зрозуміла Інна.
– Жаль. Розчарування, – сказав Іван.
— Я згодна, що кидатися один на одного…
— Можна запросити вас на танець, — сказав Іван.
– Можна, – відповіла Інна.
Отак вони й познайомилися. Іванові дуже сподобалася Інна. Сподобалася одразу, як тільки він її побачив. Про що Іван одразу ж повідомив Інну.
Щодо Інни, то тут все було дещо складніше. Вона не могла сказати, що Іван їй теж сподобався.
Жінки та чоловіки до вирішення таких питань підходять по-різному. Те, що чоловік бачить відразу, то жінці ще потрібно розглянути.
Інна, звісно, розуміла, що саме розгледів у ній Іван. І дуже добре розуміла, чого він чекав від неї у відповідь.
«Ну так, – думала Інна, – нормальний чоловік. Років сорок, мабуть. Але… Чи він мені подобається? Так таких чоловіків я бачу щодня у великій кількості, коли в метро їду. Але сказати, що хтось із них мені подобається…
Ну, в принципі чому ні? Якщо він, скажімо, не одружений, і в нього серйозні наміри, і він не зануда, і не… Тьху. Стільки «якщо», якщо їх всіх продовжувати, то мені взагалі ніхто ніколи не сподобається.»
— Ви мені теж сподобалися, Іване, — відповіла Інна і… посміхнулася.
При цьому Інна подумала, що Іван, якщо так розібратися, є ні хто інший, як той перший зустрічний, на якого не можна кидатися.
«Я не буду на нього кидатися, — подумала Інна, — а, покладаючись на його ініціативу, спокійно пливтиму, як він каже, за течією обставин.»
Іван навіть не міг до ладу пояснити, що саме його зачепило в Інні. Може, її фігура, може, її очі, може, її волосся чи вираз її обличчя… А може взагалі все це разом. Але одне Іван розумів точно, він закохався.
Він почав доглядати Інну, а вона попливла за течією. Стали жити разом. В Інни. Іван пропонував жити в нього, але Інна сказала, що їй так буде зручніше.
«А раптом і цьому не підійду, — думала Інна. — Принаймні не буде клопоту з тим, щоб збирати речі і йти.»
— Ну тоді мою квартиру можна здавати, — запропонував Іван.
— Не поспішай, Ваня, — сказала Інна. — Невідомо, як воно все в нас з тобою складеться.
Насторожувало Інну одне єдине. Її минулі невдачі. А до розумних висловів Івана вона ставилася ні більше ні менше як до простого бажання показати себе розумною людиною.
«Ну, хоче чоловік розумним виглядати, — думала Інна. – Нормальне бажання. Ось і вигадує не зрозумій що. А щодо дивних його виразів, так… У моєму житті й не таке вже було.»
Іван переїхав до Інни. Пройшов тиждень. Все було добре. Аж раптом на Івана щось знайшло.
Це почалося вночі. Іванові не спалося.
«Що я роблю, — думав Іван. – Адже я її не люблю.»
Він глянув на Інну.
«Ну так, — думав він, — звісно, не люблю. Вона мені навіть зовсім не подобається. А вона, вона! Скористалася тим, що я її ще не розгледів до ладу, не дізнався добре і… І як швидко вона погодилася жити зі мною.
Чесна жінка хіба погодилася б так швидко. Та чесна жінка мурижила б мене півроку, як мінімум, а ця! Хіба це не доказ того, що у її задумах є щось нечесне!
І чому, питається, вона не захотіла жити в мене? А? Та тому й не захотіла, щоб цим прив’язати мене до себе якнайміцніше. Як добре, що я це зрозумів так швидко. Ось відчуваю, що ще тиждень, і все. Пропав би навіки. Вже не вирвався.»
Іванові стало не по собі. Він швидко схопився з ліжка і почав одягатися.
«Тікати,— думав Іван,— бігти, бігти, бігти. Тікати з цього дому. Чим швидше тим краще. Як я міг? Чим я думав, коли наважувався на таке? І сам, сам. Ніхто силоміць не тягнув. А вона, хитра, як тихо все зробила. Як усе непомітно це провернула. Їй скільки вже? 36 скоро? Звичайно! Знайшла чесну людину і скористалася. А сама вже, напевно, нікому й не потрібна. Ну, який я…»
– Ти йдеш? — злякано спитала Інна.
— Вибач, Інна, — сказав Іван. — Але… Краще одразу, аніж… Це моя помилка, Інна. Я прийняв за кохання щось інше. Вибач.
Іван збирав свої речі та говорив, говорив, говорив. Він не намагався виправдовуватися і звинувачував у всьому лише себе.
— Пробач, Інна, і прощай, — останнє, що сказав Іван, коли виходив із квартири.
Минуло три дні. Всі ці три дні Іван почував себе найщасливішою людиною на світі.
– Ось! – казав собі Іван. — Чи багато треба людині для щастя? Створи сам собі труднощі, а потім позбався їх, і все. І ти щаслива людина.
Але на четверту ніч Іванові не спалося. Він раптом згадав Інну. Згадав її очі, її… Згадав дні, проведені з нею і…
«Господи! – подумав він. – Що я накоїв? Я люблю її! Такої жінки в моєму житті ніколи не було і більше вже не буде. Я власноруч зруйнував своє щастя.
І добре б, якщо вона мене вигнала, як це було раніше з іншими жінками, а тут це я сам, сам себе вигнав з її життя. Ну я і…
Найгірше, що за ці дні, вона жодного разу мені не подзвонила. Вона не вмовляє мене повернутись! А що це говорить? Про те, що вона чесна жінка.
Як я міг подумати, що вона скористалася мною, щоб вирішити якісь проблеми? Це не вона, а я — сорокарічний невдаха, скористався нею, щоб вирішити свої проблеми. І я ж її сам і покинув. Ну я і… Та кому я потрібний тепер!»
Думка, що ще не все втрачено і все можна виправити, підняла Івана з ліжка, змусила одягнутися, зібрати речі та поїхати до Інни.
– Ти? – здивувалася Інна.
— Вибач, Інна, — сказав Іван. — Все, що я тобі наговорив, це не має жодного сенсу і…
Іван ще багато чого сказав на своє звинувачення.
— І якщо ти мене зараз не пустиш, Інна, то безумовно матимеш рацію, — сказав Іван, — бо я не гідний і…
– Та гаразд, – спокійно сказала Інна, – проходь. Я все розумію.
Минуло ще три дні. Іван прокинувся вночі.
“Що я накоїв? — думав Іван, сидячи на ліжку і дивлячись на Інну, яка спала. — Це просто якесь помутніння розуму. Інакше не скажеш. Та я не люблю її.
А тоді навіщо? Чого я злякався? Самотності у своїй квартирі?
Та краще самотність, ніж все життя разом із… цією ось. Що змусило мене повернутись до неї? А вона, вона! Інша на її місці і на поріг не пустила б. А ця? Ласкаво просимо. Ласкаво просимо. Дуже раді, що ви повернулися. Ні. Бігти. Бігти. І що швидше, то краще. Бігти прямо зараз.
— Ти знову йдеш? — спитала Інна.
— Вибач, Інна, — сказав Іван. — Зі мною щось відбувається. Це — нервове. Мені треба заспокоїтися і добре розібратися.
Минуло два дні. Був ранок неділі. Іван ходив своєю квартирою, дивився фотографії Інни в телефоні і розмовляв сам із собою.
— М-да,— говорив Іван,— таких, як я, ще пошукати треба. І як мене серед нормальних людей тримають? Адже я не в своєму розумі, це точно. Не сьогодні завтра точно на людей почну кидатися. А що?
Іван глянув на себе в дзеркало і йому стало ще гірше.
— Ну, якщо я вже зараз роблю такі вчинки, то чого від мене чекати завтра? Як я міг піти від Інни? Красива, розумна. А як вона готує? І завжди лагідна. Слова поганого не скаже. Ну, я й…
Години за дві Іван з речами дзвонив у квартиру Інни.
— Інна, я… — почав Іван.
– Вибач, коханий, – сказав Інна, – зараз ніколи. Терміново викликали працювати. Ти проходь, проходь.
– Сьогодні ж неділя! – здивувався Іван. – Яка робота?
– У нас там партія тортів накрилася, – сказала Інна. — Треба виправляти. Ти проходь.
— А ти коли повернешся? — спитав Іван.
— Увечері, — відповіла Інна, — годині до восьмої точно вже буду вдома.
Інна пішла працювати. Іван, звичайно ж, був щасливий, що все так спокійно і добре, і Інна без докорів його знову прийняла.
Минув ще тиждень.
«А чого це вона мене так швидко прийняла назад, — думав Іван як завжди вночі. — І ходить… уся така весела. Не інакше, як радіє з того, що знайшовся хоч хтось, кому вона потрібна. І цей хтось я. І хто я після всього цього?
Іван знову пішов.
Його відходи повторилися ще кілька разів. Інна все терпіла і пускала його назад. І ось саме те, що вона все терпіла, все прощала і пускала його назад, і викликало в Івана ще більшу підозру щодо чесності Інни, і змушувало його йти і повертатися знову і знову.
І він би, напевно, так йшов ще дуже і дуже довго, може, і все життя, якби не трапилася одна подія.
Це було у суботу. Іван, як завжди, повернувся вкотре рано-вранці.
– Інна, вибач, – як і раніше, почав він з порога, – я знову добре подумав, розглянув все з усіх боків, оцінив, зважив і…
— Бачиш, у чому річ, Ваня, — сказала Інна, не пускаючи Івана до квартири. — Вчора я дізналася, що чекаю на дитину. Тож більше ти до мене приходити не будеш. Я не можу допустити, щоб у мого сина, а я впевнена, що в мене буде син, отож… Про що це я? Ах так! Я не можу припустити, щоб він ріс і виховувався в одному будинку з такою людиною, як ти, Ваня.
– У нас буде син? — радісно промовив Іван.
Інна заперечливо похитала головою.
– У мене, – сказала вона. — А ти мені — не чоловік і… Коли я зрозуміла, що стану мамою, то одразу вирішила, що не хочу своєму синові такого тата, як ти. Я уявила, на кого він може перетворитися, дивлячись на тебе, Ваня, і мені стало…
— За законом, Інна, я маю право…
— Ну, ось нехай спочатку тобі закон надасть таке право, Іване, — сказала Інна, — а потім ти вже щось там вимагатимеш, посилаючись на нього. А я, поки ти вирішуєш свої справи із законом, пошукаю для мого сина іншого тата.
– Іншого? – не зрозумів Іван. – Якого?
— А який не схоплюватиметься ночами, якого не будуть мучити сумніви щодо того, любить він чи не любить, — сказала Інна. – Це я, Ваня, тебе терпіла. Не хочу, щоб і в житті сина було те, на що не завжди і в кіно наважуєшся дивитися і читати в книгах.
— Але ж я люблю тебе, Інна, люблю, — вигукнув Іван. – Повір. Це востаннє. Тепер, коли ти мене не пускаєш назад, а я точно знаю, що твоя дитина це моя дитина, я зрозумів, що люблю тільки тебе.
— Ти знаєш, Ваню, якщо чесно, то мені зараз зовсім не до твоєї любові, — сказалаІанна.
– Чому? — сумно спитав Іван.
– Тому багато причин, – сказала Інна. — Але якщо ти так хочеш…
– Хочу, – поспішив сказати Іван.
– Назву дві, – спокійно продовжила Інна. — По-перше, бо я скоро буду мамою. А по-друге, мені зателефонували з роботи, і там знову запорили партію тортів.
— Для тебе торти дорожчі, ніж… — почав Іван, але Інна не дала йому домовити.
— Та йди ти, — сказала вона і зачинила двері.
Вночі Іван довго не міг заснути. Думки одна важча за іншу заважали йому спати.
«Вона використовувала мене, — думав Іван. — Як я цього одразу не зрозумів. Адже все, що їй від мене було потрібне, це дитина. І я сам, сам загнав себе в цю пастку, а вона скористалася мною і…»
Але в цьому місці логічний ланцюжок роздумів Івана рвався. Він ніяк не міг вигадати, в чому саме він постраждав, і як саме ним скористалися. А той факт, що вона скоро стане мамою, не міг бути міцною підставою для того, щоб Іван міг пошкодувати себе і почати вважати себе постраждалим.
Івана дуже турбувало те, що Інна справді знайде їх дитині якогось більш, ніж він, відповідного батька. Ці думки мучили його. Вони змушували його схоплюватися вночі з ліжка і з жахом думати про своє майбутнє.
Кілька разів він приїжджав до Інни і благав про прощення. Але вона його не пускала до себе.
При цьому говорила, що йому не треба вибачатися, що вона його ні в чому не звинувачує. І взагалі, що вона зараз найщасливіша жінка на світі. А йому вона радила заспокоїтися і, спокійно пливучи по течії обставин, знайти собі іншу жінку.
Інна не розуміла, що цим вона ще більше притягувала до себе Івана. А втім, можливо, вона навіть дуже добре це розуміла.