Інна отримала спадщину, але не розказала про це чоловіку. І не дарма, адже він збирався піти від неї до коханки. Але все ж він випадково дізнався “секрет” дружини
Андрій уже відчинив двері, щоб вийти з квартири, але почув знайому мелодію та завмер. Це дзвонив телефон дружини. У його голові виникло відразу безліч ідей із цього приводу. Але він заплющив очі, глибоко вдихнув, видихнув і покрутив головою. Таким чином він зазвичай відганяв від себе все непотрібне та порожнє.
«Ось вони, — подумав Андрій, — спокуси, які неминуче з’являються в самий невідповідний момент. Коли вирішується доля. Але я не піддамся. Тому що ухвалив рішення. І мені тепер байдуже, хто їй дзвонить і навіщо. Буду виим за це. Адже я йду від неї! Назавжди! Бо люблю Яну».
Він впевнено вийшов з квартири і витяг за собою величезну валізу на коліщатках. А телефон продовжував дзвонити.
“А з іншого боку? – подумав Андрій. — Що таке, коли я подивлюся, хто їй дзвонить? Просто подивлюсь. І все. Нічого більше. Хіба я винен у тому, що Інна забула свій телефон удома? Моєї провини в цьому точно немає. А тим більше якщо щось серйозно!
Може таке бути, що комусь раптом знадобилася допомога? І він дзвонить зараз і чекає, сподівається і вірить, що йому дадуть відповідь і допоможуть. Але відповіді нема. І людина у розпачі. А допомогти тому, хто опинився в біді, чи це не обов’язок кожної чесної людини. І чи можу я після цього спокійно жити? Знаючи, що не допоміг нужденному! Знаючи, що мене просили, а я не дав!
Разом із валізою Андрій повернувся до квартири та взяв телефон до рук. Дзвонили з невідомого номера. Поки роздумував, відповісти чи ні, телефон замовк.
«Не доля, – подумав Андрій. – А так хотілося. Але, бачить Бог, я зробив усе, що було в моїх силах. У будь-якому випадку я був готовий надати допомогу».
Він поклав телефон на столик, збираючись піти, але на телефон надійшло повідомлення.
«Прийдеся прочитати і його, — подумав він. — А куди подітися? Якщо вже почав, зупинятися не можна. Раптом там щось термінове. Не можу ж я…».
Андрій прочитав повідомлення та засмутився. Воно здалося йому зовсім нецікавим.
«Ехх, — подумав він. — Дурниця повна. Заради такого й повертатися не варто. А тим більше читати!
Йому стало якось не по собі. Настрій, який ще п’ять хвилин тому був чудовим, зіпсувався. Він навіть відчув легку нудоту, настільки те, що сталося, вплинуло на нього.
«Виходить, що даремно повернувся? Чи що? — сердито думав він. — Виходить, даремно лише час витратив?
Скорчивши кислу фізіономію, Андрій уже взявся за ручку валізи, але…
«Ні! – Сказав він собі. – Так не має бути. Тому що кожну мить життя слід проживати із змістом. Щоб не було після почуття жалю. На зразок тих, які я відчуваю зараз! І якщо почав справу, то, будь ласка, заверши її».
Саме ці міркування і змусила Андрія затриматися та прочитати інші повідомлення на телефоні дружини.
«Гидота, — думав він, пробігаючи одне повідомлення за іншим, — гидота. І це моя дружина? Як же після цього жити мені тепер? Хто відповість?
Андрю стало жарко. Він навіть спітнів, не так від несподіванки, як від обурення.
«Та що це таке? — дивувався Андрій. — Тільки-но зібрався піти від неї до Яни, так відразу дізнаюся, що вона, виявляється, отримала велику спадщину!»
Андрій озирнувся на всі боки, зняв куртку, шарф, шапку, чоботи і зачинив двері на ключ.
«Ну хіба це не свинство? — продовжив він свої міркування, знову перечитуючи повідомлення. — Хіба так чинять чесні жінки? Нічого мені не сказала. Приховала! Невже одна хотіла всім заволодіти?
Андрій послабив краватку, зняв піджак і почав думати далі.
«Я дізнаюся про це від невідомих мені людей! – думав він. – Випадково! А якби не повернувся? Якби не моє бажання прийти на допомогу нужденному? Так і залишався б у незнанні?»
Андрій швидкими, впевненими рухами розбирав свою валізу та складав речі назад на ті місця, де вони лежали.
«Господи, мало сам все не зруйнував, — думав він. – Власними руками.».
В цей час до Андрія зателефонувала Яна. Та сама, з якою він зустрічався вже понад два роки. І до якої, нарешті, вирішив піти, бо вона обіцяла купити йому квартиру, якщо він одружиться з нею. Вона хотіла дізнатися, чи все в її коханого гаразд і коли на нього чекати.
«От тільки тебе мені зараз і не вистачало! – подумав Андрій. — Знайшла час, коли зателефонувати. Ні раніше, ні пізніше».
– Я взагалі не збираюся до тебе приїжджати! – грубо відповів Андрій. — І не збирався.
«Коли розмовляєш з жінкою по телефону, — згадав він пораду одного фахівця, — дивись у дзеркало. Це допоможе тобі зберігати холоднокровність».
— Мало, що я казав, — вів далі Андрій, підійшовши до дзеркала. — А от як хочеш, так і розумій. Ніщо я з тобою не домовлявся. Ти сама щось там навигадувала собі, а від мене тепер вимагаєш. І взагалі! Як ти могла подумати, що я проміняю свою дружину, яку люблю більше за життя, на тебе?
«Треба частіше дивитися в дзеркало, – думав він, слухаючи відповідь Яни і з цікавістю розглядаючи своє відображення. — По-перше, заспокоює. А по-друге, одразу розумієш, чому подобаєшся жінкам».
– Що? — спитав він, коли настала його черга говорити. — Чим була для мене зустріч із тобою? Ну, звичайно, це була помилка. А чим ще, на твою думку, це могло бути? Що?
Дивлячись на себе в дзеркало, Андрій насупив брови.
— Хто чудовисько? — спокійно та тихо, мало не пошепки поцікавився Андрій. – Я чудовисько?
Якийсь час він слухав відповідь Яни.
— Сама така, — поблажливо сказав Андрій, коли Яна висловилася. – І лякати мене не треба. Я тебе не боюсь.
«Хамка! — подумав Андрій, вимикаючи телефон. — І я мало не проміняв на неї свою дружину! І заради чого? За однокімнатну квартиру? От була б потіха».
Андрій відчув, що зголоднів і пішов на кухню. Але він не встиг підійти до холодильника, як додому повернулася Інна.
– Я телефон забула! — гукнула вона з передпокою.
– Інна, нам треба з тобою серйозно поговорити! – закричав Андрій і прибіг до дружини. – Це правда?
– Що?
— А те, що мені стало відомо. Випадково, ясна річ.
– А що тобі стало відомо?
Андрй розповів про те, як волею обставин був змушений залізти до неї в телефон та прочитати всі повідомлення.
– Навіщо? — байдуже здивувалася Інна.
— Я був упевнений, що комусь загрожує небезпека і тому прочитав. І що з’ясувалося? Виявляється, що ти отримала величезну спадщину. Від дяді Вані. Як ти це поясниш? Чому приховувала?
— Я нічого не приховувала, Андрій, — почала виправдовуватись Інна. — А ти щось прочитав і не так зрозумів.
— Нічого, не так зрозумів! – вигукнув Андрій. — Невже не розумієш, що своїми такими діями мало не зруйнувала нашу сімʼю?
– Зруйнувала? Я? Яким чином?
— Не здогадуєшся?
– Ні.
— Приховуючи від мене правду, ти таким чином показувала, що замишляєш проти мене щось чорне.
— Але я нічого не задумувала.
— Звідки це мені знати? Говорити гарні слова – ви всі майстрині великі. А насправді що?
– Що насправді?
— Розлучитися зі мною хотіла? – закричав Андрій. — Думала, що з такими грошима ти й кращого собі знайдеш?
«Спокійно, Андрій, спокійно, — сказав він собі, — глянь у дзеркало».
Андрій підійшов до дзеркала та заспокоївся.
– І в думках не було, – відповіла Інна. – Навіщо? Я тебе люблю.
— Але як, Інна, як я можу тобі після цього вірити? — тихо спитав Андрій. – Скажи.
У цей час у двері зателефонували. То була Яна. Вона обіцяла, що зіпсує Андрію життя, ото й приїхала.
– Вам кого? — злякано спитала Інна, відчинивши двері.
– Хочу бачити Андрія! – закричала Яна. — Щоб подивитися в його безсоромні очі та плюнути йому обличчя.
– Андрій, – злякано сказала Інна, – це до тебе.
— Я не знаю цієї жінки! – закричав він. – Не пускай її. Вона ненормальна.
Але було пізно. Яна вже увійшла і одразу почала говорити. Виклала все. З усіма подробицями. Нічого не соромлячись.
— Тільки щоб Ви знали, хто ваш чоловік, — сказала вона.
Після вона подивилась в бік Андрія та пішла. Інна зачинила за нею двері та подивилася на чоловіка.
– А ти чого чекаєш? — спитала вона. — Щоб я допомогла тобі зібрати речі?
– Та ти чого? – трагічним голом вигукнув Андрій. – Ти це серйозно? Повірила їй! І це після всього, що було між нами? А як же наше кохання? А довіра? Про що тоді можна взагалі говорити, якщо ти, Інна, віриш першій зустрічній авантюристці! Невідомо звідки взялася!
А якби зараз сюди вбіг мужик і те саме наговорив би про тебе? А? По-твоєму, виходить, що я теж мав би повірити? Так? Скажи чесно, Інна, ти взагалі мені колись вірила? Чи весь час, що ми були разом, ти тільки вдавала? А ти взагалі кохала мене? Ну хоч трохи…
«Круто, — подумала Інна. – Вищий пілотаж. Багато бачила, але таке… Хіба що в кіно».
Андрій підійшов до дзеркала.
– Навіть тепер і не знаю, – трагічним голосом промовив він, дивлячись на своє відображення, – чи зможу … після всього, що трапилося, повірити тобі. Чи взагалі зможу вірити жінкам. Після всього цього. Не знаю. Напевно ні. Скоріш за все ні. А тут ще ця спадщина.
Він глибоко вдихнув, швидко видихнув і заплющив очі.
– До речі, – сказала Інна, – добре, що нагадав. Щодо спадщини. Її нема. Це з моєї роботи подружки так розважаються. Жарти у них такі. Тому я тобі й не казала. Навіщо? Адже я знаю, що жартів ти не розумієш. І гумор їх навряд чи оціниш.
Через пів години Андрій впевнено вийшов із під’їзду і витяг за собою величезну валізу на коліщатках.
— Усьому виною моє прагнення допомогти людям, — бурчав Андрій собі під ніс. — Якби не воно, хіба б я поліз у її телефон. Ні звичайно. Я ж думав, що комусь потрібна допомога. От і «допоміг». Ні, не дарма розумні люди кажуть: «Не роби іншим добра, не отримаєш зла». Все! Більше добрих справ. І навіть намірів добрих жодних.
Але як тільки Яна пробачила Андрія, так відразу стало відомо, що величезна спадщина, в яку необхідно вступити Інні, — це не жарт з її роботи, а реальність. Для Андрія це було дуже сильне потрясіння. В результаті якого він на довгий час втратив здатність розсудливо мислити і чітко розмовляти.