Христина зрозуміла, що її чоловік став натякати на розлучення і вирішила з ним серйозно поговорити. Після цього він більше на цю тему навіть не заікався

— У нас на роботі мужик один, — почав Олег, — від дружини вирішив піти. Після 20 років спільного життя. Уявляєш?

Христина уважно подивилася на чоловіка.

– Ні, – спокійно відповіла вона. – Не уявляю.

Відповідь дружини здивувала Олега.

– Не уявляєш? – тихо перепитав він. – Дивно.

Олег не розумів, як можна щось не уявляти.

«Я ж не питаю її, вірить вона чи ні, — думав він. – Просто прошу її уявити. Що в цьому важкого?

— Двоє дітей, — продовжив він далі, — за квартиру ще п’ять років виплачувати. А він про розлучення думає. Уявляєш?

— Я ж тобі говорю, що не уявляю. Чого причепився?

– А тобі що, важко, так?

— А навіщо мені це уявляти?

— Ну, як же. Все-таки 20 років разом. Двоє дітей. Старшій дитині – 19, а молодшій – 15. Квартира не виплачена.

– І що?

– Так. Просто. Розмову підтримати. У них ще, уявляєш, дача є.

– Ні.

– Що ні, коли є.

– Не уявляю.

— Ну це ти, Христино, брешеш.

— Що це я брешу?

— Що дачу не уявляєш. У нас теж там дача.

– І що?

– Уявила?

— Ну, уявила. Далі що?

— От я й говорю, як цікаво, вони майно ділити стануть? Не уявляю.

— Чого це ти не уявляєш. Тут якраз усе досить просто. І уявляти нема що.

– Просто?

— Дуже просто. Дружина забере собі все. І дачу, і квартиру. І машину. І гараж. І човен моторний.

— Який ще човен? У них немає жодного човна.

— А ти уяви, що є. Так от, вона і його забере. А колишній її чоловік ще аліменти платитиме двом своїм синам!

– Які сини? В ниї дві доньки. Одній скоро 20.

— Уявив?

— Знущаєшся? – вигукнув Олег. – Ні звичайно. І не збираюсь. Тому що таке уявити неможливо. Для чого це все їй. А що йому?

— А йому половину від тих грошей, які він потай від дружини збирає. Такий кумедний. Думає, що його дружина про ці гроші нічого не знає. Уявляєш?

– Ні.

– А даремно. Слухай далі. Дачу цю, яка в неї залишиться після розлучення, вона продасть. Уявляєш?

– Та йди ти!

— Це як дати пити.

— Навіщо ж її продавати?

– А навіщо вона їй? Краще купити своєму чоловікові квартирку.

– Квартирку? Яку ще квартирку? Якому чоловікові?

– Знайде якому. Справа не хитра. Після розлучення треба чимось займатися. Ось і знайде його. І там на квартирі вони і зустрічатимуться. Уявляєш?

— Навіщо ти це мені зараз кажеш, Христино? Навмисне? Щоб апетит зіпсувати?

– Та ні, що ти. Навіщо апетит псувати. Я так. Просто. Щоб розмову підтримати. Ти ж сам просив.

— Невже ти не відчуваєш, що такі розмови мені не подобаються? Чи ти навмисне? Щоб підловити мене?

— Та не хотіла я тебе злити. Що ти. Якщо не подобається, не буду. Хочеш, поговоримо про щось інше.

– Хочу.

— У нас на роботі жінка сама, — сказала Христина, — від чоловіка вирішила піти. І це після 20 років спільного життя. Уявляєш? Така наївна. 39 років! А вона? Про що тільки думає?

Цього Олег уже винести не зміг. Він відсунув тарілку з борщем, кинув ложку, підвівся з-за столу і вийшов із кухні.

Олег лежав у вітальні на дивані і дивився телевізор, коли до нього підсіла Василина, старша донька.

— Тату, а в нас в інституті одна дівчинка закохалася. У однокурсника. Уявляєш?

Олег уважно подивився на доньку.

– Ні, – суворо сказав він. – Не уявляю.

– Закохалася! І тепер не знає, як бути. Раптом діти будуть. А їй лише дев’ятнадцять. Уявляєш?

— Дуже добре уявляю. На її місці я не поспішав би з дитиною.

– Чому?

— Тому що її батько, найімовірніше, нелюд і тиран. І він не подивиться на те, що його дочка когось там кохає. Якщо тільки дізнається, що вона чекає на дитину, тут же викине її з дому.

— Думаєш, викине? — задумливо спитала Василина.

– Як пити дати. У нас один чоловік на роботі саме так і вчинив зі своєю дочкою. А вона така розумниця була, така здатна. Так само, як і ти, із золотою медаллю школу закінчила. Батьки думали, донька навчиться, вони їй квартиру куплять. Не вийшло. Донька вчитися не захотіла. Вирішила мамою стати. Довелося батькові її вигнати.

– А мама її що?

— А що її мати? У її мами свої таргани в голові. Вона вирішила піти авд її тата. Їй зараз не до дочки. Майно ділять.

— Жах який, — злякано сказала Василина. — Не уявляю, як це можна. Рідна дочка, може, в положені, а батьки тільки про себе думають!

— А вони від неї зреклися і прокляли. Уявляєш?

— Уявляю, — задумливо відповіла Василина і пішла до себе.

«З дитиною поспішати не буду, — подумала вона, — і з коханням теж почекаю. Ось закінчу інститут, отримаю від батьків квартиру, там побачимо».

Тут же до батька прийшла молодша донька.

— Тату, уявляєш, — почала вона, але Олег не дав їй домовити.

— Ні, доню! – вигукнув він. – Не уявляю. Уявляєш? І дайте мені спокій. Я сьогодні й так дуже багато уявляв. Більше сили немає. Завтра приходь. Поговоримо. Уявимо.