Галина зуміла на двох стільцях висидіти. І ревнивого чоловіка на місце змогла поставити і свекруху використати в своїх цілях

Рано-вранці. Галина в коридорі. Збирається йти працювати. З’являється Антон. Побачив, у чому одягнена його дружина і промовив:

— Ти збираєшся в цьому йти на роботу? — спитав він.

– Тобі не подобається? – здивувалася Галина. – Щось не так?

– Плаття.

– А з платтям, що не так?

— Воно надто провокаційне. Чоловіки, які тебе побачать, захочуть зняти його.

– Які чоловіки? – не зрозуміла Галина.

— Тільки не кажи, що на твоїй роботі немає чоловіків, — сказав він.

– Ах, ти про цих чоловіків.

– Про цих, про цих. Про яких ще? Наче на роботах бувають якісь інші чоловіки.

— З якого дива їм хотіти це? — Галина намагалася говорити якомога спокійніше.

– Я вже сказав, – відповів він. — Тому що твоє плаття провокаційне. І хтось не витримає і почне до тебе чіплятися.

— Де почне чіплятися? На роботі?

— На роботі, звісно. Де ж ще.

— Можу тебе заспокоїти, на моїй роботі чоловіки працюють, а не чіпляються до жінок.

— Ти знаєш, Галя, не заспокоїла. Я не знаю, чим саме займаються на твоїй роботі чоловіки, але тільки в такому вигляді я тебе не випущу з дому. А щодо роботи, то до неї ще доїхати треба. У громадському транспорті. А там багато чоловіків. А ти в такому платті.

– У якому такому? Найпростіше плаття.

– Ні, Галя. Не зовсім просте. І ти це чудово знаєш сама.

— Ти надто ревнивий, — сказала Галя. – Так не можна. І себе доводиш, і мені не даєш спокійно жити.

Антон узяв Галю за руку, трохи вище за ліктя.

– Боляче, – сказала вона.

– Не замовляй мені зуби, Галя. Просто візьми і переодягни плаття. У такому вигляді я тебе з дому не випущу. Бо у такій сукні чесні жінки на роботу не їздять. Переодягнися.

«Вона не залишає мені іншого виходу, — думав Антон. – Тим більше в такій сукні! Куди дивилися батьки, коли виховували. Це її мати. Вона її навчила. Ну нічого. Я її перевиховаю. Головне, це терпіння та наполегливість у досягненні поставленої мети».

— Невже ти думаєш, — сказала Галя, — що якщо я захочу тебе обдурити, то грубість зупинить мене? Чи мене зупинить інше плаття? Нехай.

Вона спробувала вирватися, але їй не вдалося.

– Думаю так! – сказав Антон. — Ти знаєш, що зі мною жарти погані, і тільки тому стримуєшся і не обманюєш мене. А щодо плаття, то… Не обговорюється. Переодягайся.

– У що?

— Одягни одне з тих, які тобі моя мама подарувала.

– Які твоя мама подарувала?

– Так! Вона подарувала тобі багато добрих речей. Є з чого вибрати.

– Вони ж страшні.

– Даремно ти так, Галя. Мамині сукні тобі дуже йдуть. І мені буде спокійніше. І тебе на необачні вчинки не потягне.

– Ось як? — здивовано промовила Галя. — А я була впевнена, що від необачних вчинків стримує кохання.

“Кохання! – подумав Антон. — Кого і коли воно утримувало від необачних вчинків? Тим більше, якщо людина здатна розуміти прекрасне. Ото взяти мене, наприклад. Я люблю тебе. І що? Хіба це заважає мені бачити прекрасне й інших жінок? Ні звичайно. Тим більше, коли вони у такому вигляді приходять на роботу.

Та я тоді й думати ні про що не можу. Яка там робота? Чи до роботи мені? Адже в голові туман одразу з’являється. Думки всілякі. І хочеться доторкнутися до прекрасного. А вона так вбирається. Для кого, питається? Принаймні не для мене”.

– Кохання! — вигукнув Антон, ревно дивлячись дружині в очі. — Кого і коли воно утримувало від необачних вчинків? Тим більше, тебе.

– Мене?

– Звичайно. А ще кого? Ти – вітряна жінка. А з твоїм смаком, з твоїм умінням бачити гарне, тебе, звичайно, не може не тягнути до чоловіків.

– Яких чоловіків? – не зрозуміла Галя.

– До таких чоловіків! — вигукнув Антон. — Які вміють цінувати чудове. А їх тягтиме до тебе. Коли вони побачать, що ти жінка зі смаком. Хіба я не правий? Тому ми й притяглися один до одного. І покохали. А йдучи в цій сукні на роботу, ти підсвідомо хочеш йому сподобатися.

– Кому йому?

– Такому ж, як і я! — вигукнув Антон. — Цінителю прекрасного. Марш переодягатися.

Галя переодяглася в одне з тих плать, які подарувала свекруха.

– Тепер нормально? — спитала вона.

Побачивши дружину в такому вигляді, Антон злякався. І зробив два кроки назад.

«Господи, жах який, — подумав він. — Але зате в такому вигляді на неї точно ніхто не подивиться. Дякую тобі, мамо».

— Ось тепер так, — відповів Антон. – Зовсім інша справа. Не соромно і на людях з’явитися.

– Тоді я пішла?

– Іди, – дозволив Антон.

Галя пішла. Антон швидко зачинив двері, підбіг до вікна на кухні і почав дивитись на дружину.

«Щось її довго нема, — думав він. — П’ять хвилин уже минуло, а вона так і не вийшла.

Антон уже хотів вийти на сходи і подивитися, що сталося, як побачив Галю, яка виходила з під’їзду.

“Це що таке? – подумав він. — На ній не мамине плаття! А те саме, провокаційне. Це що ж виходить? Вона взяла його з собою і на сходах перевдяглася? Так чи що? Виходить так. Треба її наздогнати та повернути. Ні. Не встигну. Ми живемо поряд із метро».

Антон уявив, як Галя переодягалася на сходах.

“А її міг хтось бачити, — подумав він. – Та ні! Її точно хтось бачив. Хтось, мабуть, стояв і дивився, як вона це робила. А може, й не лише дивився! Господи, ну за що мені все це!”

Антон озирнувся. Побачив на столі кулінарні ножиці..

— Я знаю, що робити, — сказав він. — Вона на це заслужила.

У запалі ревнощів Антон схопив зі столу кулінарні ножиці і побіг до шаф, де зберігався одяг Галини.Він різав ножицями все підряд. Він був дуже схвильований і тому не помічав, що в шафах були тільки ті речі, які подарувала Галин свекруха.

Остаточно Антон заспокоївся лише тоді, коли всі мамині подарунки були зіпсовані.

А поки Антон у запалі ревнощів різав кулінарними ножицями мамині подарунки, Галина їхала в метро і думала про своє.

«Напевно вийде, — думала вона. – Провівши мене, він піде на кухню. Адже тільки звідти можна побачити вихід із під’їзду. А побачивши мене в провокаційній сукні, він втратить здатність тверезо мислити і обов’язково помітить ножиці, які я спеціально поклала на видному місці. Ножиці наштовхнуть його на єдину думку. Знищувати. А свій одяг я добре сховала».

Коли Антон переконався, що все зіпсував, він одягнувся та поїхав на роботу. З роботи повернувся раніше за Галину. Переконався, що виконана ним вранці робота — це не сон. Криво посміхнувся і почав чекати на дружину для серйозної розмови.

Галина повернулася додому не одна. Вона була зі свекрухою.

– Мама? — злякано спитав Антон. — А ти чого тут?

Не зважаючи на чоловіка, Галина провела свекруху до шаф з одягом.

— Ось що він зробив із вашими подарунками! – сказала Галина, показуючи на зіпсовані речі. — Подивіться. Навіть не знаю, що й думати. Невже він вас так ненавидить?

– Антоне! — суворо запитала його мати. – Як це розуміти?

Антон відчув легке запаморочення.

«Це що ж виходить, — подумав він, — У запалі ревнощів я, разом із речами Галини, зіпсував і мамині подарунки. Який жах. Я цього не винесу. Мама мені не пробачить. Мені немає виправдання».

Антон не знав, що відповісти мамі, і вибіг із квартири.

— Не хвилюйся, дівчинко, — сказала свекруха. – Я подарую тобі інші.

— Не поспішатимемо, — сказала Галина. — Нехай колись Антон заспокоїться.

— Але ж тобі нема в чому ходити.

– Я впораюсь.

– Ти сама доброта. Моєму синові дуже пощастило з тобою. Інша на твоєму місці… От візьми.

– Що це?

– Гроші. Купи собі щось сама. І не кажи Антону, що це від мене. Хто його знає. Може, він ревнує тебе до мене. І тому так поводиться.

— Мабуть, ви маєте рацію, — погодилася Галина

Свекруха пішла. Галина склала непотрібні ганчірки у сміттєві пакети. Дістала свої речі та розвісила їх у шафі.

Антон повернувся додому лише пізно ввечері.

— Твоя мама не гнівається, — сказала Галина.

– Так? — радісно вигукнув Антон.

– Я їй все пояснила. Вона зрозуміла. Ми сходили з нею до магазину. І вона купила мені інший одяг.

– Спасибі тобі. Не знаю, що зі мною сталося. Я був сам не свій. Ти навіть не уявляєш, як я переживав. Я думав, вона мені ніколи не пробачить.

– Ну що ти. Твоя мама – добра жінка.

Ранок наступного дня. Галина в коридор. Збирається йти на роботу. З’являється Антон. Побачив, у чому одягнена дружина.

— Ти збираєшся в цьому йти на роботу? — спитав він.

— Це подарунок твоєї мами. Вона образиться, якщо я цього не вдягну.

— А крім цього нічого іншого немає? — спитав Антон.

– Вона подарувала багато різних речей. Хочеш, можеш сам щось вибрати.

— Хочу, — рішуче відповів Антон.

Антон довго стояв біля шафи. Але так нічого й не зміг вибрати.

«Нехай іде, у чому хоче, — думав він, — аби мама не гнівалася».