Ех, якби я знав, що не можна бути таким добреньким у жіночому колективі. Чомусь колеги це завжди вважають за слабкість, поступово сідаючи все зручніше на шию. Постійно допомагав колегам з водою для кулера, а вони мені відмовили у простому проханні

А справа ось у чому. Так вийшло, що в офісі я майже єдиний чоловік. Чому практично? Та тому що окрім мене тут чоловічої статі лише директор. Працюю вже років з п’ять, мене все влаштовує. Директор мене навіть підвищив та виділив окремий кабінет.

Кілька років тому встановили у приймальні кулер із водою. Зручна річ: пляшки привозять спеціально навчені люди, вода чиста, можна не морочитися з носінням пляшок для себе.

Як і в інших компаніях адміністратор замовляла відразу по 5-6 пляшок, щоб не вмерти раптово від спраги. А міняти їхню справу непросту – ти спробуй підніми таку махину з 19 літрами води. У бідних колег від напруги каблуки б роз’їхалися, я певен.

Тому честь міняти бутлі в кулері випала саме мені. І якщо спочатку мене ввічливо просили про це, і я, граючи м’язами, прямував у підсобку геройською ходою, то зараз це стало моїм стандартним обов’язком.

Приблизно раз на тиждень двері мого кабінету відчинялися і так з’являлося незадоволене обличчя нашого адміністратора Іри або старшого менеджера Марії.

– Андрію, ти нічого не забув? – примхливо говорила вони. – У нас вода у кулері закінчилася. Треба поміняти. Ти що зовсім за цим не стежиш?

І жодного «будь ласка» чи «дякую» я вже давно не чув. Я як щирий джентльмен, волів не загострювати на цьому увагу. Ну мені не складно поміняти пляшки місцями та забезпечити весь колектив водою.

Але вчора я твердо вирішив скинути з себе цей обов’язок. Досить!

Справа в тому, що ми раз на місяць приблизно надсилаємо документи на підпис до головного офісу. І не поштою, а ручками беремо папки та відвозимо до сусіднього мікрорайону. Зазвичай споряджаємо когось одного, щоб не гаяти часу. Займає це не більше години.

Я вчора зібрав свої документи, які потрібно підписати, в окрему папку і пішов на стійку адміністрації уточнити, хто сьогодні піде їх віддавати.

А Іра мене приголомшила, що решта співробітниць уже все здала і відправила папери.

– Але ж ми завжди їх збираємо в обід, а зараз лише 11 ранку, – обурився я, поглядаючи на годинник. – Чому мені ніхто не сказав?

– Та дівчатка якось не подумали, – відповіла Іра, не відриваючи очей від екрана телефону, де дивилася якісь ролики. – Тож тобі доведеться самому йти до головного офісу та здавати документацію.

Я весь на емоціях зайшов до кабінету, де сиділи мої колеги та щось завзято обговорювали.

– Марія! – звернувся я до старшого менеджера. – Ви сьогодні відправили документи до офісу, чому мої не захопили? Так не робиться! Адже я не раз ваші папки тягав.

– А нам за це не платять, щоби ми чужі папери тягали! – відповіла мені Марія, відверто посміхаючись. – І така царська особа, що сидить у окремому кабінеті, могла б сама вийти, щоб передати простим смертним документи.

Ах, ось у чому справа!Зміїний клубок вирішив проти мене об’єднатися! Порадив менеджерам не бути такими підлими людьми, розвернувся та пішов на обід. Якраз закинув документи до головного офісу. А ближче до вечора до мене заглянула Марія з проханням поміняти сулію в кулері.

– Ми сьогодні стільки чаю випили з дівчатками, що він спорожнів, – майже заспівала мені вона. – Поміняй його швидше, а то ми вже від спраги вмираємо.

Я відкинувся на кріслі.

– А мені за це не платять! – сказав я спокійним тоном. – Замучила спрага, вперед у підсобку, там купа пляшок стоїть. Вибирай – не хочу!

І я відразу перетворився на дріб’язкову людину, недомужика і слабака. Вона вимагала ось прямо зараз бігти сайгаком і забезпечити їх водою.

А от не треба плювати в колодязь, як то кажуть. Тепер я до кулера і близько не підійду. Не я почав цю війну, а заздрісні менеджери. Ось нехай вони й коряться, тарган пляшка з підсобки і поставляючи її на кулер. А мені поперек треба берегти!