Джек щасливо жив з господарями та своїм найкращим другом – маленьким Ігорчиком, але так склалися обставини, що одного дня він опинився на вулиці нікому не потрібний. Вже навіть сил не було скулити. Поки одного разу до нього не підійшов незнайомець

– Собака залишається тобі, – безапеляційно промовила Наталя, застібаючи блискавку на валізі, – мені її подіти нема куди.

– Може передумаєш їхати? – запитав Федір.

– Ну ні, вистачить з мене твоїх гулянок! Чому син навчиться поруч із таким батьком?

– Годі тобі. Хто зараз не такий. Якщо хочеш, то я завʼяжу з цим, обіцяю.

– Федю, ти сто разів уже обіцяв. Давай розлучимося по мирному.

У кутку, обійнявши собаку, сидів маленький хлопчик. Золотистий ретривер лизнув руку дитині і притих, відчуваючи недобре. Щось змінилося останнім часом, він не міг зрозуміти, що саме, але це його турбувало і лякало.

– Ігор, ти чому ще не одягнений? – нервово промовила мама. – Незабаром приїде таксі, треба виходити надвір.

– Мамо, давай Джека з собою візьмемо. Він без мене буде скучати, — підводячись, попросив син.

– Ми, здається, все обговорили. Собака залишиться з татом, тому що у бабусі вже є великий собака, а другу приймати вона не погодиться.

Наталя допомогла одягнутись синові і, взявши за руку, вийшла за двері. Джек рвонув слідом, але старший господар утримав його за нашийник. Джек ліг на килимок біля дверей і тихенько заскулив.

За все своє 5-річне життя він жодного разу надовго не розлучався з маленьким господарем і зараз, чекаючи на нього день за днем, він прислухався до звуків, що долинали з-за дверей. Але то були чужі звуки.

– Що, Джеку, скучаєш? Я теж, – зітхаючи, говорив Федір і гладив пса по голові.

Потім у квартирі з’явилася якась чужа жінка. Вона варила супи і пекла пироги, кидаючи Джеку в миску залишки недоїденої їжі. Йому не подобалася така їжа. Колишня господиня готувала набагато краще та смачніше.

– Чого носом крутиш? – сердилась нова господиня, дивлячись на невдоволену морду собаки. – Ти мені теж не подобаєшся.

Лежачи, як і раніше, біля дверей, Джек чув, як верескливо нова господиня вимовляє його імʼя, а господар у всьому з нею погоджується. Тон їхніх голосів не віщував нічого доброго. Вранці Федір мовчки причепив повідець і вивів Джека надвір.

Було холодно, мрячив дрібний дощ, час від часу міняючись мокрим снігом. Незважаючи на густу шерсть, Джеку було холодно. Він зупинився біля під’їзду, не бажаючи йти далі.

– Чого застиг, – смикнув за повідець господар, – ходімо.

Собака засіменів поруч, іноді потрясаючи лапами, щоб струснути налиплу сніжну кашку. На автобусній зупинці Федір витяг з кишені намордник і надів собаку. Джек не любив намордник, йому одягали його всього кілька разів, коли возили на щеплення, після якого він почував себе незвично погано.

Чужі люди, незнайомі запахи та вогкість змусили його тремтіти. Брудні чоботи та черевики штовхали його і наступали на лапи, від чого він тихенько скулив. Разом із натовпом вони вийшли на вулицю.

Десь потягло смаженим м’ясом. Джек повів носом і заскулив. Їсти хотілося йому. Вранці він не отримав навіть огидної юшки, звареної новою господинею, тому шлунок зводило з голоду.

Місце, в яке господар його привів, одразу вселяло жах. Тут ходили юрби людей, стояли кошики з кішками, цуценятами, кроликами та іншими, незнайомими Джеку, тваринами.

– По чому пса продаєш? – почув він чийсь незнайомий голос.

– Скільки дасте, – відповів господар.

Джек підвів на нього здивований погляд. Передчуття, що господар задумав щось погане, змусило його затремтіти сильніше.

– Щось він у вас якимось хворим виглядає. Скільки років собаці?

– П’ять.

– Захотів дорослу псину продати, – посміхнувся чоловік. – Тут і на цуценят попит не дуже великий.

Хазяїн переступав з ноги на ногу від холоду і недобре поглядав на пса. Джек, утомившись стояти, згорнувся калачиком на мокрому асфальті.

– Гаразд, пішли! – грубо наказав Федір і смикнув за повідець. Джек скочив на лапи.

«Нарешті господар одумався», – вирішив він і радісно попрямував поряд.

– Що тепер із тобою робити? Додому вести не можна, – бубонів собі під ніс чоловік. – Залишили тебе на мою голову.

Пригальмувавши біля невеликої крамнички, він озирнувся на всі боки і, не помітивши нікого поблизу, причепив повідець до стовпа. Джек рвонув слідом за господарем, але повідець відсмикнув його назад. Пес завив, спостерігаючи, як видаляється постать хазяїна.

“За що? Хіба я образив тебе чимось?» – хотілося закричати Джек, але з пащі виривався тільки протяжний стогін. Пес ліг на мокру землю і заплющив очі.

Вночі було дуже холодно. Волога шерсть погано зігрівала тіло, що звикло до домашнього тепла. Не підводячи голови, він спостерігав за мелькаючими повз нього ногами.

Йому було байдуже, хто ці люди, куди вони поспішають, так само як нікого не цікавив самотній пес, прив’язаний до стовпа. Намордник щільно прилип до морди, викликаючи біль. Як було б добре стягнути його лапою, але ворушитися не хотілося.

– Ти чий будеш? – почув він поряд голос. Якийсь чоловік присів поруч із ним навпочіпки.

Піднявши морду, Джек помітив добрий погляд, який спонукав його поворухнутися і сісти.

– Учора ти тут сидів і сьогодні. Де твій господар?

У відповідь пес жалібно заскулив.

– Ще намордник чогось на тебе начепили, – чоловік простяг руку і погладив його по вологій голові. – Який ти красень!

Чоловік знайшов застібку і зняв намордник. Потім витяг із сумки батон і, відламавши шматок, простягнув Джеку. Той затремтів від нетерпіння. Запах їжі лоскотав його ніздрі, але він не наважувався взяти хліб із чужих рук.

– Ну що ж ти, їж, – лагідно сказав чоловік і наблизив їжу до самої морди. Той не витримав і став жадібно їсти.

– От і молодець.

Чоловік відв’язав повідець від стовпа і сказав:

– Ходімо, друже, до мене додому. Мій син саме такого собаку просив. Як тебе звати? Снупі? Саймон? Барсік?

Собака не реагувала на жодне прізвисько. Вони зайшли до під’їзду та піднялися до квартири.

– Сину, дивися, кого я привів.

– Ура, золотавий ретрівер! – закричав 10-річний хлопчик, вибігши з кімнати. – Як його звати?

– Не знаю. Потім разом вигадаємо йому ім’я.

Із кухні виглянула дружина:

– О Господи, який він брудний. Терміново веди його у ванну.

Джека намили з шампунем. Пластившись під струменем теплої води, він з вдячністю поглядав на нових господарів.

– Джек, йди обідати, – покликала жінка.

Почувши своє ім’я і таке знайоме слово “обідати”, пес підстрибом побіг на кухню, зіткнувшись у дверях з хлопчиком.

– Джек, сидіти!

Пес слухняно опустився на задні лапи.

Хлопчик сів поруч і, обійнявши собаку, прошепотів: «Тепер нас двох будуть виховувати!» Джек глянув на маленького господаря закоханими очима і лизнув у щоку.