Дуже шкодую про те, що народила дитину

Хочу поділитися наболілим і зізнатися в тому, що шкодую про те, що зважилася народити дитину. Розуміння не шукаю і на нього не сподіваюся – просто хочу виговоритися. Як ви розумієте, рідним і знайомим таке не розкажеш.

Якийсь період я любила дітей. Няньчилась з сином подруги при кожному зручному випадку. Навіть заздрила їй. А потім народила інша подруга, потім ще одна і ще. Чомусь всі діставали мене питаннями: «А коли ж у вас поповнення?» Я ж зовсім не поспішала. Мені і без дітей було добре з чоловіком, хоча, звичайно, не раз прокручувала в голові картинки з діточками в колі великої родини. Але не наважувалася. Так і продовжувала ходити в гості няньчитися з чужими. Адже коли няньчити всього пару годин, це не втомлює і навіть цікаво.

Поступово стали дратувати вічні розмови подруг про пелюшки, сорочечки, підгузники, соплі і іншу дитячу фігню. І з колись кращими подругами більше не знаходилося спільних тем, крім якихось спогадів. Частенько я стала замислюватися про те, що теж хочу бути матусею. Що це так класно – бути вагітною, всі ці відчуття, а потім передавати малюкові всі свої знання і вміння, намагатися зробити так, щоб він став краще, ніж ти. Красиво одягати, годувати з пляшечки, гуляти в парку, збираючи листя … Я щиро хотіла стати мамою і думала, що вже  знаю про материнство і дітей.

Поговорили про це з чоловіком, він погодився. Все вийшло з першого разу. Я начебто була рада. Моя сторінка в мережі рясніла то новими УЗД, то розповідями про моє самопочуття, то скріншотами з календарів розвитку вагітності. Спочатку мучив дикий токсикоз, постійно хотілося плакати, чим я і займалася. Потім мені стали огидні ворушіння дитини в животі, мене аж пересмикувало від них, я моментально змінювалась в обличчі. Не знаю, як пояснити … я всім своїм нутром відкидала те, що росло в мені, мені мій стан був вкрай неприємний. Дратувала вагітність. Не знайшла я в ній ні краплі того прекрасного, що мені так барвисто розписували подруги. Ближче до дати пологів стали дратувати діти. Всі без вийнятку. Особливо найменші, невиховані і настирливі.

Так вийшло, що нам з чоловіком довелося жити у його батьків, де не так давно народила його сестра. О Боже! Ці крики вдень і вночі, нудне скиглення, а як малюкові всі потурали! Бабусі й дідусі просто обожнювали цю дрібну погань, яка всім цим користувалася і вимагала до себе весь час уваги. Я реально, будучи вагітною, подумувала про те, як би якомога болючіше тріснути свого новоспеченого племінника, коли він починав кричати.

Коли я народила, це було якесь пекло. Пекельні перші 2 місяці. Були проблеми з грудьми, потім я застудилася, потім захворіла і моя дочка, яка і без того вічно репетувала. Ми зверталися до невропатологів з підозрою на підвищений черепний тиск у дитини, в зв’язку з постійними заливистими істериками, але ніхто нічого не виявив.

Ні вдень, ні вночі не було спокою. Все життя якось вмить змінилося після появи дитини. Не залишалося часу ні на що. Я взагалі від себе не залежала. Була страшна післяпологова депресія, хотілося викинути дитину. Не раз піднімала на неї руку, кричала. Я дуже шкодувала, що зважилася народити свою власну дитину. Чоловік сердився на нову мене, не розумів, чому я, яка так хотіла дітей, тепер готова прибити власну на повному серйозі. Я ж дзвонила тим подругам, у яких вже не перша дитина, скаржачись на нове життя в пошуках відповіді, що ж такого розпрекрасного в цих дітях ?! Всі як одна твердили, що у них перший місяць було так само і думки були такі ж, що навіщо я взагалі народила і все таке. Але потім нібито у всіх це проходило.

Минали місяці. Я все корчила з себе зразкову матусю при чоловікові, а як тільки він йшов – навіть і не наближалася до дитини. Дочка кричала, заходилася в істериках, а я тільки підходила, щоб накричати і щоб не вдарити йшла в іншу кімнату.

Я не знаю що зі мною. Я розумію, що так не повинно бути, але не можу впоратися з почуттям ненависті, якоїсь ненависті до дочки. Мене дратує її писк! Я розумію, що з нею моє життя ніколи не буде колишнім, що це зовсім не те, чого я так хотіла. Що тепер я не проводжу час зі своїм чоловіком, що елементарно не можу з ним полежати в обнімку, тому що вона постійно кричить, постійно чогось вимагає, а весь вільний від неї час йде на те, щоб сходити в туалет і поїсти. Я навіть боюся подумати про те, що ще зовсім не скоро – якщо взагалі коли-небудь – піду в кінотеатр, на каток або ще кудись. Господи, ці 4 стіни і цей постійний крик мене вбивають!

Я усвідомлюю, яка я жахлива мати. Мені шкода своєї дитини, адже її потрібно любити, а я не можу! Я і справді не знайшла нічого хорошого в дітях, скільки не шукала. НІ-ЧО-ГО. Діти забирають абсолютно все твоє життя, а натомість що? Склянка води? Так вона мені не потрібна, обійдуся. Я не хочу, мені набридло щодня підтирати какашки, соплі і слюні. Я хочу своє колишнє життя. Але його вже не повернути, вже нічого не буде, як раніше. І це мене вганяє в депресію.

Останнім часом все частіше зриваюся. Не тільки на дитину, взагалі. Я дико від усього втомилася. Одного разу чоловік це побачив – стільки всього побачила в його очах. Мені здалося, він мене кине … як же страшно стало. Ні, не від того, що я одна з дитиною залишуся (я б її без роздумів віддала в дитбудинок), а від того, що чоловіка я дуже люблю і не хочу його втрачати. І що мені робити не знаю. Не можу більше так жити, ненавидячи дитину , що так віддалила мене від чоловіка.

Повернути б час – ні за що б не народила. Все життя нанівець. Так прикро…