Думала, що більше ніколи не матиму особистого щастя, але новий чоловік зміг підібрати до мене пароль

Після важкого розлучення я була одна понад п’ятнадцять років. Вже змирилася, що мені нічого не світить в особистому плані. Перестала вбиратися і навіть робити макіяж.

– Світлана, ти справді про себе забула! Так не можна. Потрібно сподіватися, – казала мені подруга Валя.

– Ну, може й жива надія десь у глибині душі, – пожартувала я.

– Неправда. Багато жінок кажуть, що більше ніколи не хочуть кохання та шлюбу. Але я бачу, що з ними все гаразд. Вони гарно одягаються. Роблять макіяж. Ходять на підборах. Не уникають чоловічої компанії, – пояснила вона свою думку.

– І я іноді роблю макіяж і гарно одягаюсь, – спробувала я виправдатися.

– Тільки якщо йдеш із онуками до театру чи вирушаєш до когось на день народження, – викрила мене Валя.

Я зітхнула. Це було правдою. Чоловіки мене зовсім не турбували. Мені вже сорок п’ять років. Тож чому б просто тихо не постаріти.

– Валя, є багато прекрасних речей крім чоловічої уваги. Можна гратися з онуками, готувати, читати книги, пити смачну каву, їздити у відпустку і просто відпочивати, – переконувала я чи то подругу, чи саму себе.

– Так воно так. Є жінки, які справді тільки в страшному сні бачать чергове заміжжя. Але ти інша. Тобі погано одній. Я за тебе хвилююся, – Валя продовжувала наполягати на своєму.

Напевно, подруга мала рацію. Самотність справді не прикрашала моє життя. Моїм онукам дісталися добрі батьки. І вони дуже рідко “збагрювали” їх мені. Доводилося ще й умовляти.

Я була рада за дочку, якій пощастило із чоловіком. Але таки було шкода, що вона рідко до мене заходить.

Щодо колишнього чоловіка, то він давно був щасливий у другому шлюбі. Тож я вже й почала забувати, як він виглядає.

За час самотності у мене була пара короткочасних романчиків. Але це було жахливо. Наче я зустрічалася з інопланетянами. Вони, перепрошую, ніби просто задовольнили одну з потреб і пішли в захід сонця.

Ніхто з них навіть не спитав у мене жодного разу, як у мене настрій. Жоден не поцікавився моїм життям. А якщо що й питали, то просто намагалися з’ясувати, чи не буде проблем із мого боку. Раптом я в’їду в їхній щасливий холостяцький барліг з якимось галасливим виводком. Або розповім дружині про роман (так, був і одружений, каюся).

І тут ненароком нагрянув службовий роман. Віталій багато років був у статусі мого колеги та друга. Ми часто обговорювали різні проблеми за чаєм. Можна сказати, що він був моїм задушевним співрозмовником. Іноді я навіть ловила себе на думці, що йду на роботу з радістю тільки тому, що хочу побачити його.

Якось він проходив повз коридор. Кожен поспішав у своїх справах. Ми, як завжди, кивнули один одному. І я поспішила далі. Раптом Віталій мене гукнув:

– Світлана, чому в тебе сьогодні такі сумні очі? – запитав він мене. І начебто б нічого такого і не було в цьому питанні. Але в мені все раптом перевернулося. Я навіть злякалася від великої кількості душевності, яка була в цих простих словах.

На той момент мені справді було погано. Не стало мого батька. А той був єдиною людиною, з якою я могла всім поділитися. Навіть із Галею чи дочкою я не могла обговорити все. А от тато завжди за мене переживав.

– Віталіку, та все гаразд. А чому ти питаєш? – я видавила з себе якусь формальну відповідь.

– Світлана, не бреши. Я вже сказав начальнику, що тобі потрібний тиждень перерви. Адже тобі треба пережити втрату близької людини, – сказав він безапеляційно.

З того часу ми дуже зблизилися. Він почав приходити до мене у гості. Я вперше дізналася, що два роки тому він розлучився.

І через два роки ми побралися. Тепер я живу у щасливому шлюбі.

Але саме на той момент Віталій намацав якусь важливу кнопку. І я раптом зрозуміла, що це мій чоловік. Все життя я носила у собі всі свої проблеми та драми. Навіть батькові я розповідала не все. Щадила його.

Дочку та сина тим більше ніколи не хотілося “вантажити” своїми проблемами. Тому що я старша і маю їх підтримувати.

Першому чоловікові марно було розповідати. Йому було байдуже. Так я жила як стійкий олов’яний солдатик. Якщо мені було погано і боляче, то просто стискала зуби і йшла далі вселяти у всіх оточуючих впевненість та оптимізм. Але тільки для себе в мене не було ніжності і теплоти.

Тепер я живу з людиною, завдяки якій дізнаюся про себе все більше і починаю любити себе. Валя мала право. Зараз мені здається, що до зустрічі з другим чоловіком у мене було якесь несправжнє життя.

Вийшло, що пішла з життя одна людина, що по-справжньому любить мене, мій тато, і тут же прийшла в моє життя інша, мій чоловік.

Я просто купаюся в променях ніжності та щастя. Вдивляюсь у його щирі очі, завмираю під дотиками, наповненими непідробною ніжністю. У відповідь я дарую йому море ніжності. Страшно, що ми могли пройти повз один одного, так і не наважитися на зближення.