Дружина пообіцяла вийти на роботу після декрету, а сама четвертий рік сидить удома

Нам із дружиною вже трохи за сорок. У нас двоє дорослих дітей.

– Це як так вийшло? – У шоці тоді сказав я їй. – Я думав, ми з тобою вже надто старі для цього.

– Ну, мабуть, ні, – посміхнулася дружина. – Що робитимемо?

– Не знаю, – зітхнув я. – Думаєш, ще одного на ноги піднімемо?

– Мабуть, – відповіла Люда. – Посиджу річку півтора в декреті, потім на роботу вийду. Нічого, якось упораємося.

На тому й вирішили. Хоч у нас старші діти та повнолітні, ми їм досі по можливості допомагаємо. Ще іпотеку сім років виплачуватимуть. А тут ще немовля. Але ми з дружиною обговорили це питання і вирішили, що якось перші роки два я один впораюся. Тим більше, у неї там усілякі декретні будуть.

А потім вона почне працювати, і мені стане легше. Загалом вагітність, незважаючи на вік, пройшла добре, у нас народився ще один син. Назвали Іллею.

Відразу скажу, що переживати все це втретє було не легше, ніж у перші два. Ми ніби забули про все, що в нас тоді було. Добре, хоч тепер інтернет є – щойно трапилося, можна там подивитися, що робити.

А ще в нас сил та енергії вже не було стільки, скільки у двадцять років. Безсонні ночі мені особисто давалися з великими труднощами. Гаразд Людо, у неї хоч була можливість відіспатися вдень. А я потім весь день сидів на роботі, як сонна муха.

Але незважаючи на всі складнощі, ми були щасливі від того, що тепер у нашому будинку є ще один маленький чоловічок. І спочатку здається, що нічого в ньому не змінюється – тільки їсть і спить. А потім уже й ахнути не встигаєш, як малюк уже бігає, тільки встигай стежити за ним!

Коли Іллі виповнилося півтора роки, я спитав дружину, коли вона збирається виходити на роботу.

– Та поки що не можу, – відповіла Люда. – У нас там черга до садка ще не підійшла. Та й він ще надто маленький. Як таке віддавати?

– Ну, гаразд, давай до двох років почекаємо, – сказав я. – Там уже точно питання з садком має вирішитися.

Тоді я ще й не розумів, що задумала дружина. Ще півроку терпів, навіть не заводив із нею розмов про роботу. Хоча одному мені утримувати сім’ю було досить складно.

І ось сину вже два роки. Я з нетерпінням чекаю, коли Люда скаже, що виходить із декрету.

– Ти колись на роботу вийдеш? – вже не витримавши, питаю я. – Ілля он, уже місяць у садок ходить.

– Та постривай ти! – відповідає дружина. – Дай йому хоч трохи адаптуватись. Тим більше, він зараз хворіти постійно почне, мені немає сенсу виходити.

До речі, так і сталося. Ілля кожні два тижні примудрявся чіпляти якусь заразу. І, звичайно, Люді доводилося сідати з ним на лікарняний. Мене це дратувало, але нічого тут не вдієш – діти є діти.

Але незабаром синові вже виповниться три роки. А дружина не думає виходити на роботу! І мені здається, що їй просто подобається вдома сидіти! Щоразу, коли я починаю з нею цю розмову, люди мають відмазки, щоб посидіти ще місяць-другий.

– То ми ж зараз ремонт на балконі робимо, – каже вона. – Треба за робітниками стежити, мити там усе за ними. Хто це робитиме, якщо обоє на роботі.

Коли ремонт закінчився, дружина сказала:

– Адже вже весна. На дачу треба їхати, саджати там все, дім упорядковувати. Ти на роботі весь час, якщо я вийду, ми там нічого не зробимо.

Загалом, я вже втомився один тягнути сім’ю. А як змусити жінку вийти на роботу, я вже не знаю. Лаятися з нею? Пробував. Не допомагає. Чекати, коли її совість заїсть? Теж не виходить.

Мені здається, я вже просто почну видавати їй мінімальну суму грошей, щоб вона зрозуміла, що якщо хочеться хорошого життя – то треба йти працювати, а не чекати за звичкою, що чоловік усе принесе на блюдечку. Тим більше, Ілля тепер у саду, і їй ніщо не заважає працювати.