– Дружина не повинна обіймати посаду вищу, ніж у чоловіка! – заявив мій благовірний, коли мене підвищили

Багато років я працювала у технічній службі величезного торгового центру. Так, звичайна сошка-напівначальниця – відповідала за обмежений штат прибиральниць, розподіляла між ними інвентар, давала дрібні вказівки.

Зарплата середня, робота не те щоб важка, але дуже моторошна. Головне – примарні перспективи на будь-яке зростання.

Вадим, мій чоловік, усі ці роки був, як то кажуть, на коні. Він утримував сім’ю, виділяв мені гроші на особисті потреби, приймав більшу частину побутових рішень. Не ображав і не обділяв, але й не упускав при нагоді можливості жартома дорікнути мені чимось. А що, дохід у чоловіка був більше вдвічі з лишком, ніж у мене!

І тут раптом сталася подія, яка повністю перевернула наші життя. Одного сонячного травневого ранку мене викликала керуюча торговим центром і, поставивши кілька робочих питань, підвищила мене на посаді.

З того дня я стала директором з технічної частини, тобто відповідальної за чистоту, справність комунікацій, усі механізми.

Коротше, повне обслуговування величезної будівлі з відповідною зарплатою та більш як сотнею підлеглих.

Як сказала начальниця, вона давно придивлялася до кількох кандидатів на важливу посаду і зупинила вибір на мені. Чому саме не уточнила, але мені, чесно кажучи, все одно. Величезний крок. Стрибок!

Того ж вечора прийшла додому з пляшкою дорогого вин та пакетом зі смакотами.

– Вадику, скоріше накривай на стіл, у мене приголомшливі новини!

– Ага зараз. Що таке трапилось? Тобі підняли зарплату на кілька тисяч?! – чоловік усміхнувся, але дивився на мене добро.

– На кшталт того. Я тепер технічний директор торгового центру. У мене зарплата знаєш скільки…?

– Скільки ж?

Почувши цифру, благовірний спочатку посміхнувся, потім зблід, після чого заходився мене цілувати та обіймати. Накрив на стіл, як я його просила, відкоркував бутилку, привітав із підвищенням, виглядав задоволеним.

Через кілька місяців наша сімейна ідилія почала повільно, але правильно руйнуватися. Почалося все з того, що я з першої ж зарплати купила чоловікові кілька добрих сорочок, пару вітровок, темні окуляри. Одяг дорогий, раніше такого собі дозволити не могли.

Вадим же, приймаючи подарунки, з кожним разом ставав дедалі похмурішим. Я навіть занепокоїлася, чи не захворів мій благовірний. Вирішила поговорити з ним.

– Вадим, а чого з тобою коїться останнім часом? – Я присіла до чоловіка на диван, коли він дивився черговий футбольний матч. – Погано почуваєшся?

– Нормально. Просто не впевнений, що ми з тобою маємо далі жити разом. Ти он вже яка, а я як був слюсарем на заводі, так і лишився.

– Коханий, ти чого?! Ми ж сім’я! Думаєш, що, як це заведено вважати, «дружина не повинна заробляти більше за чоловіка»?

– І не тільки, – Вадим узяв мене за плечі. – Вона ще не повинна обіймати посаду вищу, ніж у чоловіка.

Того вечора ми з ним посварилися. Вперше за багато років. Чоловік кричав, що я сильно змінилася, стала жорстокою та владною, його загнала під каблук. Маячні звинувачення, зовсім неправдоподібні. Я як любила цю людину, так і досі її люблю.

Але незважаючи на мої переконання, справа закінчилася ультиматумом. Озвірілий чи то від заздрості, чи то від власної нереалізованості Вадим поставив умову.

“Або ти звільняєшся, або я від тебе йду”, – прошипів він крізь зуби і пішов у спальню, показуючи, що розмова закінчена.

Звільнятися, звісно, ​​не буду. Зрештою я свою посаду не вкрала і не купила. Але миритися з такою поведінкою також не збираюся.

Сказала, що намагатимусь вибити для нього тепленьке містечко в нашому торговому центрі, щоб заспокоїти. Начебто вгамувався, навіть повеселішав. Але проблему вирішувати треба, причому швидко – не за горами новий конфлікт, це відчуваю!