Дорослий син приходить у гості та з’їдає всі шоколадні цукерки, але сам жодного разу не приніс жодного гостинця
Ось мені подруги часто кажуть – щастить тобі, мовляв, який у тебе хороший син, бо шкідливих звичок не має! Та хіба дорослого чоловіка лише це красить – відсутність шкідливих звичок?
Так, Ігор у мене в цілому чоловік позитивний – до сорока років і квартиру купив, і машина у нього нова, і з дружиною вони ладнають. Синочок їх, мій онук, уже у восьмий клас пішов.
Але бачимося рідко – не люблять вони з дружиною до мене ходити. Ну, у всіх сім’ях різні стосунки, це ще нічого не говорить.
Я намагаюся себе переконувати, що все добре, і хвилюватися нема про що. Важкі роки позаду можна і відпочити. Адже я сина одна піднімала – з чоловіком розлучилися, коли Ігору ще й п’яти років не було. Чоловік мій дуже до пляшки прикладатися любив, от і пішла я від нього.
І найбільший страх у мене все життя був, що Ігор теж пити почне, як виросте. Та тільки дарма боялася – сина в цей бік ніколи й не тягнуло. Тільки от характером він пішов у батька свого, не в мене. Дуже жорстокий.
А я ж йому завжди намагалася дати все найкраще – собі відмовляла багато в чому, аби син не відчував себе ущемленим, що без батька росте.
Пам’ятаю, цукерки шоколадні в 90-ті було не дістати, так я старалась, і вдома завжди були і шоколадки, і інші солодощі.
Він тільки запитає:
– Мам, будеш шоколадку?
– Та я вже їла, їж! – відповідала я йому завжди.
Я вже без шоколадки обійдуся, нехай у дитини щасливе дитинство буде!
Ігор і зараз ласун. Вдома у них завжди цукерки дорогі в коробках, тільки я там там рідко – не кличуть.
А коли син до мене приходить, то, знаючи, що з порожніми руками його не зустріну, одразу запитує:
– Ма, де цукерки? Давай, чайник став!
Минулого тижня довелося мені терміново зателефонувати синові – труба у ванній під раковиною протікла. Ігор приїхав швидко ще до роботи:
– Слюсаря б із ЖЕКу компанії викликала краще. Давай показуй, що тут сталося.
– Ігоре, та я туди зателефонувала – сказали, що засмічення – вина господарів, тому виклик і робота будуть мінімум 300 гривень коштувати! – розвела я руками.
– Звичайно, а мене безкоштовно ганяти – одне задоволення. Я з іншого кінця міста тягнувся! – буркнув він.
Провозившись десь півгодини, син закінчив. А я вже й на стіл накрила:
– Ігоре, поснідай, адже не їв, напевно.
– Кашу не буду, а котлету давай, гаразд. І що ж, з цукерок лише карамель одна? – пошурхотів він рукою у вазі.
– Так я не чекала на тебе, от і не купила нічого – намагалася виправдатися я.
Син підвівся і попрямував до бару в стіні, де я завжди зберігаю дорогі цукерки.
– А це що? – запитав він, дістаючи звідти коробку цукерок.
– Так це я приготувала Марії Сергіївній на день народження, післязавтра йти… – відповіла я.
– Ну ще купиш, теж мені – проблема, – знизав плечима Єгор і відкрив коробку.
Допивши чай, син пішов. А я сиділа і дивилася на спустілі коробки, де залишилося менше половини цукерок.
У двері пролунав дзвінок – прийшла сусідка Дарина Іванівна.
– Ну що, полагодила трубу? А то я в магазин не йду, боюся, що заллєш мене, – спитала вона.
– Так, син все зробив. Проходь, чаю попий, – запросила я Дарину.
– Якими ти цукерками сина зустрічаєш! А я завжди говорила – розпестила ти його, – сказала сусідка, сідаючи за стіл.
– Та не балувала я його! Це йому просто характер важкий від батька дістався, я до чого? – відповіла я з подихом.
– Характер, як же. Так характер виховують, а ти його все в п’яту точку цілувала, от і виріс егоїстом! – не вгамувалася Дарина.
Я б їй могла відповісти, що вона сама доньці та онукам завжди повні сумки гостинців возить. Що, без подарунків, вони її не раді будуть бачити, виходить?
Але іноді прикро стає, звісно. Таке відчуття, що Єгор до мене ходить лише через шоколадки та цукерки, що це своєрідна нагорода за візит до матері. Адже сам він мені жодного разу ні цукерки, ні іншого гостинця не приніс!
Мені не шкода – нехай їсть на здоров’я, бо ось так пожаднічую, і взагалі одна залишусь. Скільки одиноких баб у нас у домі! Не хочу бути такою самою