Донька вийшла заміж за багатого чоловіка і тепер соромиться нашої сім’ї

Ще рік тому я була щасливою жінкою. Міцна дружна сім’я, прекрасний чоловік, дві чудові доньки, улюблена робота. Є маленька дача! Що ще треба?

Все було добре доти, доки старша дочка Лариса не вийшла заміж. Її чоловік Діма дуже багатий молодий чоловік, але гроші його не зіпсували. Зять був дуже добрим і люблячим. Мою доньку він мало не на руках носив, ні в чому їй не відмовляв.

А ось Лариса виявилася не готовою до несподіваного багатства. Після весілля вона почала потихеньку віддалятися від нас. Спочатку ми до цього поставилися спокійно: молода сім’я, нові турботи. А потім…

– Ларисочка, приїжджайте до нас у вихідні, – зателефонувала я доньці. – Я пиріг спечу.

– Мам, ти вибач, але в нас не вийде, – відповіла вона. – У чоловіка ділова зустріч.

– Приїжджай тоді одна, – запропонувала я. – Посидимо, чаю разом поп’ємо.

– Ні, мам, не можу, – відмовилася Лариса. – Я теж зайнята.

І так щоразу. Якісь зустрічі, спільні відрядження, виїзди за місто… На всі мої запрошення у Лариси завжди знаходили якісь відмовки і термінові справи.

Я дивувалася такій зайнятості й навіть шкодувала їх. Рівно доти, доки одна телефонна розмова не розставила все по місцях.

– Лариса, а ти куди пропала? – зателефонувала я доньці вкотре. – У вас усе добре?

– Мам, та добре все в нас, – якось неохоче відповіла донька.

– Що ж ти тоді за місяць жодного разу не подзвонила? – здивувалася я.

– Не було коли, от і не дзвонила, – буркнула дочка. – Нещодавно з Італії повернулися. А на наступних вихідних за місто поїдемо.

– Ой, а чого ти мовчиш-то?! – пожвавилася я. – Олеся буде дуже рада. Вона за тобою дуже скучила.

– Мам, я нікого з вас не запрошую! – несподівано різко відповіла донька. – Зрозумій мене правильно. Там будуть люди з вищого суспільства. Скажи, будь ласка, ось про що ви з ними будете говорити?! Про правильне висаджування розсади? Про те, чим краще колорадського жука виводити?! Або про те, яке борошно краще використовувати для булочок? Та нас же просто засміють! Як нам після такого виходити на люди?!

– Так ти нас соромишся… – відвідало мене прозріння. – Ну, вибач, дитинко…

Не дочекавшись відповіді, я поклала слухавку. Від образи й болю сльози бризнули з очей. Не так ми виховували свою дочку. Тоді чому ж вона поводиться подібним чином?

Відповідь напрошувалася тільки одна, і вона була дуже неприємною. Нашій дівчинці настільки подобаються гроші і багате оточення, що вона готова відмовитися від своєї сім’ї, аби її приймали в цьому колі.

Сім’я у нас проста: я – пекар, чоловік – слюсар, молодша сестра – ветеринар. Загалом, усе як у більшості. Живемо просто, зірок із неба не хапаємо. А вона тепер в еліті…

Ось тільки і сама Лариса за освітою викладач англійської мови. Але про це вона, судячи з усього, забула.

– Мамо, ти чого плачеш? – схвильовано запитала Олеся, побачивши мене в сльозах. – Що сталося?

– Та нічого не сталося, – намагаючись заспокоїтися, відповіла я.

– Як це нічого? – обійняла мене Олеся. – Коли нічого не трапляється, так не плачуть. Розповідай, що сталося?

– Просто Ларисі ми більше не потрібні… – я вимовляла ці слова і знову розридалася. – У неї тепер багате оточення, вищий світ… Навіщо їй ми?….

– Матусю, не треба, не плач… – стала втішати мене Олеся. – Та нерозумна вона, ось і все! Ну що ти…

Я довго не могла заспокоїтися, а до вечора розболілося серце. Лікар швидкої допомоги, який приїхав, виміряв тиск і зробив укол.

– Перенервувала ваша мама, – сказав лікар Олесі. – Нехай поспить. Їй стане краще.

Я заплющила очі й провалилася в рятівну темряву. Вранці я справді відчула себе набагато краще. Вставши з ліжка і вирушивши готувати сніданок, я вирішила не тріпати собі нерви. Просто більше не дзвонитиму Ларисі. Якщо ми їй не потрібні, то і нав’язуватися не будемо.