Донька ображається: з усіх питань смикаю її, а не сина – великого начальника

Я завжди сперечаюся, коли кажуть, що матерям дочки ближчі, ніж сини. Як можна виділити когось? Ось у мене двоє дітей – старший син і дочка молодша. Так я їх у дитинстві любила однаково, та й зараз, коли обом уже за 40, обидвоє мені дорогі однаково.

Чоловіка мого не стало майже п’ять років тому, і з цієї причини стало мені самотньо, звичайно.

Син Кирило мені подарував на день народження новий модний телефон. А дочка Ліда з онуком взялася мене вчити, як із новим пристроєм поводитися. Не відразу, звичайно, але розібралася, все почало виходити! І життя моє заграло зовсім іншими фарбами.

Вранці прокинуся і пишу доньці: «Доброго ранку!» І ще якусь квіточку пошлю. Потім із магазину повернуся – як не написати, що купила, як ціни подорожчали? Із ким ще поділитися?

А тут днями із сусідкою сиділи, чай пили, вона й каже – не можу, мовляв, згадати прізвище актора, котрий у фільмі одному грав Пробувала писати і синові, звісно. Та він не відповідає. Зайнятий, мабуть, на роботі, адже Кирило у мене – заступник директора на великому підприємстві. Я відразу й кинула цю витівку, не стала його відволікати.

У вихідні Ліда приїхала в гості відвідати мене. Попили чай, поговорили про те й про це, і тут дочка мене запитує:

– Мамо, а ти Кирилу пишеш у месенджер?

– Ну, пробувала. Тільки він щось відповідає. Зайнятий, мабуть. Я ж розумію, – відповіла я.

– Мамо, а по-твоєму, ким я в тебе працюю? – уточнила Ліда.

– То бухгалтером! Я знаю. А чого ти питаєш? – здивувалася я.

– Мамо, я вже три роки як стала фінансовим директором великої компанії! А ти навіть не запам’ятала цей момент! – якось сердито відповіла донька.

– Добре, Лідо, я запам’ятаю. Ти вже не ображайся! Це якось із фінансами пов’язано? – Уточнила я.

– Мамо, це пов’язано з керуванням великою компанією! Ось ти мені пишеш по двадцять разів на день будь-яку нісенітницю – як ти вважаєш, це мене відволікає від роботи чи ні? – Запитала Ліда.

Ну, ясна річ, раз так питає – значить відволікаю!

– Доче, але ти ж сама мене навчила ось ці повідомлення відправляти. І так зручно! А якщо ти відповідаєш, то я й думаю – мовляв, не сильно й зайнята. Час їсти написати, – відповіла я.

І так я Ліду цією відповіддю розсердила – щойно іскри з її очей не посипалися!

– Мамочко, люба, я тебе дуже люблю, але чому у нас у сім’ї все так заведено: все, чим я займаюся – нісенітниця, – і мене можна смикати в будь-який час, а дорогоцінного Кирила не можна потурбувати ні на секунду, навіть якщо йому напише рідна мати? – сказала вона мені.

– Ліда, ну просто так і є. І твій батько був начальником, і Кирило ось теж… Як їх від серйозних діл відволікати? А якщо я йому напишу, а він у цей час на якомусь засіданні важливому? – пояснила я.

– А якщо я на якійсь важливій нараді? Адже я тебе в будні просила мені писати лише ввечері. Я, на відміну від Кирила, не можу твої повідомлення проігнорувати, бо хвилююсь, а не тому, що менше зайнята! Раптом щось трапиться, а я трубку не візьму чи повідомлення не прочитаю! – голосно сказала Ліда, і в неї навіть сльози з очей бризнули.

– Доню, та ти не гнівайся так, будь ласка! Але ж ми жінки, більш чутливі, тому й ти так реагуєш на все… Я й пишу тобі, бо знаю, що відповиш. Чоловіки завжди у вищих сферах витають, ну чого я до Кирила з цією нісенітницею полезу … – Спробувала пояснити я.

Але ж це і так зрозуміло! Що я не так роблю? Дочці я можу фотографії квіточок надсилати, але не синові ж – це взагалі безглуздо і недоречно буде.

– Ох, мамо… – стомлено сказав Ліда, цмокнула мене в щоку і вийшла на кухню.

Ось, набридла дітям зі своєю нісенітницею! Не буду більше я ніяких повідомлень надсилати. Якщо вже й Ліда так реагує, тим паче добре, що Кирилові нічого толком не посилала! Я йому й дзвонити боюся – раптом відірву від важливих справ.

Доньці, звісно, ​​говорити нічого не стала. Але про себе вирішила – якщо треба щось, то краще дзвонитиму, нічого їй набридати цими повідомленнями. Он вона якась нервова стала! А я ж їй казала – поменше працювати треба, а вона ще в якісь директори полізла.