Дочка пишається тим, що чоловік без неї, як без рук. Подивимося, що у декреті заспіває

Дочка дуже пишається, що її чоловік зовсім несамостійний у побуті. Її розчулює, що його треба годувати, показувати, де лежить одяг, все нагадувати. Я не знаю, звідки це узялося. У нас у сім’ї такими несамостійними були лише діти до певного віку, а ось чоловік у мене цілком доросла людина.

Можу згадати лише кілька випадків, коли чоловік діставав мене проханнями щось йому знайти. Це було або після переїзду, або після масштабного прибирання.

Харчуватися чоловік теж здатний сам. Звичайно, мені не складно за ним доглядати, особливо, якщо він погано почувається. Але я точно знаю, що якщо раптом кудись поїду, чоловік не помре від голоду і не весь тиждень ходитиме в одному і тому самому одязі.

Дочка мене дивує. Коли вони з Ярославом тільки з’їхалися, вона зі сміхом розповідала, що зрозуміла нарешті всі жарти про те, що чоловік дивиться в шафу і бачить дулю.

– Ось перед ним висить сорочка, а він не бачить, – сміялася дочка. – Поки йому пальцем не тицьнула, він так і плескав вухами.

Ну, можливо, кілька разів таке і може здатися кумедним. У нас у всіх періодично буває таке, що чогось впритул не помічаєш, особливо якщо не виспишся. Але в дочки таке щодня.

– Якщо я йому одяг не приготую, то він бігатиме і панікуватиме по квартирі, ще й на роботу запізниться, – усміхається дочка.

Я з нею і до весілля намагалася поговорити, пояснити, що це якісь дитячі прояви, які в їхньому віці вже мають викликати настороженість, а не розчулення.

Дочка на мене косо подивилася і сказала, що у них все нормально, це я якось дивно поводжуся. Вирішила, що в доньці говорить закоханість, що минеться, і вона побачить справжній стан справ.

Але вони разом прожили рік, потім побралися, а штори у доньки так і не впали. Вона все ще вважає милим те, що має чоловік побутовий інвалід.

– Ой, я в тебе засиділася, побіжу додому, бо там чоловік голодний сидить! – схаменується раптово дочка.

– І що плануєш готувати? – підтримую я розмову.

– У мене все готове. Картопля тушкована з м’ясом і салат з моркви. Просто загріти треба. Ось Славко сидить і чекає, коли я його нагодую, – махає рукою дочка і тікає.

Мда, не зуміти собі погріти їжу – це сильно. Ну, з іншого боку, Ярослав непогано влаштувався: дружину вибрав чудову. Вона за ним ходить, як за маленькою дитиною. Але дочка робить велику помилку. Це зараз вона може бігати та підтирати чоловікові слини. А коли з’явиться дитина? Вони ж хочуть завести малюка.

Припустимо, вагітність пройде легко, нічого не заважатиме їй шукати чоловікові труси, годувати його з ложечки і дути в попу. А коли народиться дитина?

Їй буде потрібна допомога, а в неї на плечах безпорадний чоловік, який сам не може собі погріти вечерю: сидить і чекає на дружину, яка прибіжить і погодує.

Я доньці, звичайно, допомоги не відмовлю. Але лише з дитиною. І якщо зауважу, що дитину перекладають на мене, а дочка побіжить дбати про чоловіка, то і про мою допомогу дочка може забути.

Це, звичайно, малоймовірний сценарій, але я вже нічого не дивуюсь. Адже заміж за такого несамостійного чоловіка дочка вийшла. Хто знає, чого від неї ще чекати?

Нещодавно забігала до дочки у вихідний: пироги пекла, вирішила занести та почастувати. Вона на чай покликала. Сидимо спілкуємось, тут заходить Ярик і починає канючити, що в нього шкарпетки закінчилися, а дружина йому нові не купила.

Стоїть і нудить, начебто сам не може сходити в магазин і купити собі шкарпетки. Та хоч по інтернету замовити. Це також не проблема. А він все на дружину звалює.

І дочка з ним сюсюкається, обіцяє, що завтра все купить, а поки шкарпетки є. Пішла видавати чоловікові шкарпетки. Я сиділа і мовчала. Щось говорити марно.

Ну подивимося, що буде, коли дочка збереться в декрет. Сподіваюся, звичайно, на краще, але щось у мене наперед серце болить.