Дочка досі не може пробачити, що я не стала оплачувати її навчання у ВНЗ

Дочці двадцять сім років, але вона досі намагається не спілкуватися зі мною. Демонстративно ігнорує на сімейних посиденьках, не вітає зі святами, а на мої вітання не відповідає.

Причина, через яку вона на мене ображається, мені здається смішною. Я відмовилася свого часу оплачувати їй навчання на платному відділенні. Але я наперед доньку про це попередила.

Дочка націлилася вступати у престижне місце, де оплата за семестр лякала безліччю нулів. Я не готова була платити такі величезні гроші.

Про свій вибір дочка сказала ще у дев’ятому класі. Тоді, після випускного, ми з нею розмовляли про плани на життя. Вона на початку року взагалі не хотіла йти до десятого класу, але до випускного вже передумала.

Переглянувши ВУЗи, вона обрала той, де їй би хотілося вчитися. ВНЗ був у Києві, тобто крім навчання треба було б ще й утримувати дитину, що теж досить дороге задоволення.

Тож я доньку відразу почала готувати до того, що оплачувати їй навчання та проживання у Москві я не зможу. Порадила краще готуватися до вступу.

Я згодна була оплачувати послуги репетиторів, возити доньку на консультації до ВУЗу, записати її на підготовчі курси. Загалом, зробити все, щоб вона поступила сама. Тоді мені треба було б оплачувати лише її проживання. Ці витрати я потягла б. А все й одразу – вибачте, я не дочка і не дружина мільйонера.

Мені здавалося, що мене зрозуміла дочка. Я на неї не насідала, не змушувала вчитися, таки це її мрія. Не нав’язувала їй репетиторів, щоб вона сама розібралася, які предмети їй потрібно підтягувати.

Спочатку дочка підійшла до цього питання відповідально. І сама вчилася, і репетиторів із трьох предметів попросила знайти.

Потім ентузіазм став спадати. Вона ніби і продовжувала займатися, але колишнього запалу я в ній вже не бачила. Тоді я ще раз з нею проговорила, що на платне в тому ВУЗі вона не піде: не по моїй кишені.

Дочка сказала, що все пам’ятає, на цьому наша розмова тоді й закінчилася. Я оплачувала, що вона просила навчання, ні в що не лізла, не контролювала.

У результаті дочка склала іспити добре, але на бюджет по балах не пройшла. Тоді вона почала випрошувати допомогти їй вступити на платне, але я відразу відмовилася.

Не просто відмовилася, а пояснила по пунктах, чому я не робитиму цього. Відповідала максимально відверто, не намагаючись якось змастити картинку.

Запропонувала дочці подати документи до інших вишів. Якщо там на платному ціни нижчі, то можна і на платне, але бали у доньки були непогані, деякі й на бюджет можна було спробувати. Але дочка вперлася. Заявила, що або я оплачую їй навчання там, де вона хоче, або вона взагал поступати не буде. Налякала! Наче це мені треба, а не їй.

Ми повернулися додому вже безпосередньо посварилися. Дочка зібрала речі та пішла жити до бабусі, а зі мною спілкуватися відмовлялася. Ось і досі не спілкуємося.

Вона так нікуди і не вчинила, пішла працювати, хоча я ще кілька разів пропонувала їй кудись піти вчитися, не таке дороге місце. Але дочка стала в позу.

Досі вона звинувачує мене в тому, що залишилася без освіти. Спочатку хотілося до неї достукатися, щось пояснити, а потім я махнула рукою. Толку від цього не буде. Доньці зараз свою лінь простіше прикривати тим, що в неї погана мати. Не дала дівчинці освіту, не захотіла влазити в кредити, щоб вивчити донечку

Таке відчуття, що на ту спеціальність лише в одному виші навчають. Сама вирішила обрати пафосний заклад. Мабуть, щоб перед подружками випендритися. Сама й пролетіла. А винна я.

Майже тридцять років дівчині, а вона досі у своїх помилках маму звинувачує. Очевидно, це діагноз.