До Віри подзвонила колишня свекруха і Віра поставила і свекруху і її жадібного сина на місце

Лариса Іванівна не могла додзвонитися до сина і тому зателефонувала до Віри.

Вихідний день. Рано-вранці. Сергій та Віра лягли пізно і ще спали. Дзвінок Лариси Іванівни розбудив їх.

— Мама Андрія дзвонить, — сказала Віра.

– Андрія? — сонно спитав Сергій. — З яким ти позавчора розлучилася?

– Ну так.

— І чого їй треба від тебе? Тим більше, в таку рань?

— Хто її знає? Гадки не маю. Я з нею давно не спілкувалася. Востаннє бачила її, коли ми з Андрієм у відпустку разом їздили. Вона тоді за нашою квартирою стежила.

Телефон продовжував дзвонити.

– Відповиш?

– Не хочу. Краще ти з нею поговори. Скажи, що мене нема.

– Як нема?

– Ось так. Немає і все. Запитай, що їй потрібно, і скажи, що я в магазин пішла.

— Ні. Це твоя свекруха, сама з нею й розмовляй.

— Колишня свекруха.

– Тим більше. Що я скажу? Я — чужа людина. Ще щось подумає.

— Вона нічого не подумає. Ну відповідай. Вона все одно не заспокоїться, доки не додзвониться. Я її знаю. Якщо мені дзвонить, значить щось серйозне. Не відповім, вона всю мою рідню збаламутить. Розкаже, що зі мною щось страшне сталося, тож я на її дзвінки не відповідаю. Краще відповісти.

— Ну і дай відповідь сама. Чому не хочеш? Боїшся?

— Вона мене й раніше ненавиділа. А зараз тим більше. Адже я з її сином розлучилася. Він, як дізнався, що мого дядька більше немає, і квартиру мені ніхто не купить, так одразу й пішов від мене. Не хочу я зараз із нею розмовляти. Я ще не охолонула. А для тебе вона – чужа людина. Скажи, що мене нема, і все.

Сергій зітхнув і взяв телефон у руки.

– Слухаю, – сказав Сергій.

– Андрію? Ти чи що? Не можу до тебе додзвонитися. А Віра вдома?

— Нема її, — відповів Сергій.

Він знизав плечима, прикрив мікрофон рукою і здивовано глянув на Віру.

— Вона, мабуть, думає, що ти її син Андрій, — пошепки сказала Віра. — Не знає, що ми розлучилися. Андрій, певно, їй ще не сказав. Його знайти не може, от і подзвонила мені. А у вас схожі голоси. Поговори з нею, ніби ти Андрій. Скажи, що мене нема вдома.

— Віра в магазин пішла, — сказав Сергій. — А телефон забула.

– Тим краще. Я чого дзвоню. Я чула, що ви розлучатися збираєтеся. Так от, синку, поки не розлучились, і ти не з’їхав із цієї квартири. Пам’ятаєш, рік тому, коли ви їхали у відпустку, я за вашою квартирою доглядала?

– Пам’ятаю, – відповів Сергій.

— За кілька днів до вашого повернення до Віри приїжджав якийсь її родич. Дядько. Віра тоді зателефонувала та попередила, що він приїде і житиме до вашого повернення. Так ось. Він залишив свої речі і пішов гуляти містом. Сказав, що ввечері повернеться. Вранці пішов і не повернувся.

Подзвонив, сказав, що змушений був терміново відлетіти в інше місто. А потім мені зателефонували звідти і сказали, що він потрапив в аварію. Пам’ятаєш?

Сергій глянув на Віру. Віра кивнула.

– Пам’ятаю.

— Отож, — продовжувала Лариса Іванівна. — У його речах, що потім забрали, я знайшла багато грошей. І поклала їх у трилітрову банку. А банку сховала у вас в антресолі. У самому кутку. Дошку відсунеш і побачиш. Зрозумів?

Віра знизала плечима.

– Зрозумів, – відповів Сергій. — А чому в нас сховала?

– А де ще? Вдома твій батько одразу їх знайде. У нього нюх. А у вашій орендованій квартирі антресолі із секретом. Там дошка відсувається, і утворюється ніша. Ось туди я баночку і сховала. А дошкою прикрила. Там на антресолях ще багато всього від колишніх мешканців. Тому непомітно. А ти, синку, баночку дістань. А гроші ми з тобою поділимо. Домовились?

Віра покрутила головою.

– Ні, – відповів Сергій. – Не домовилися. Ці гроші належать Вірі. Їй все й віддам. І нехай ми розлучаємось, і вона мене більше не любить, але я не хочу брати гріх на душу.

— З ким я зараз розмовляю? — спитала Лариса Іванівна. — Ти не мій син.

– Твій, мамо, твій. Адже ти мене вчила завжди бути чесним.

– Хто? — вигукнула Лариса Іванівна. – Я? Тебе вчила? Синку, ти нічого не переплутав?

– Ти і тато. Ви обоє завжди хотіли, щоб я виріс і став порядною людиною. Ось я і став ним.

— Синку, схаменись. Що ця мерзота з тобою зробила. На кого вона тебе перетворила?

— У чесну людину, мамо.

– Ти робиш мені боляче. Я змушена поскаржитися твоєму батькові.

— Ви обидвоє маєте пишатися, що виховали такого сина, як я.

— Ти мені більше не син, якщо сьогодні ми не поділимо з тобою ці гроші. Так і знай.

— А ось і Віра прийшла. Вірочка, уявляєш, щойно дзвонила моя мама і сказала, що на антресолях лежать гроші твого дядька.

– Ура! – закричала Віра. — Це, мабуть, ті гроші, які обіцяв мені дядько дати на квартиру.

Віра забрала телефон у Сергія.

— Дякую Вам, Ларисо Іванівно. Чесно скажу, не чекала. Думала, що ви мене ненавидите. А ви… Нарешті, я перестану поневірятися по орендованих квартирах.

Лариса Іванівна більше не могла це чути та вимкнула телефон.

А за кілька днів Вірі зателефонував її колишній чоловік Андрій.

– Погань! – кричав він. — Це й мої гроші також. Коли твій дядько їх привіз, ми були ще чоловіком та дружиною. Я вимагаю половини від мільйоно.

– Якого мільйона?

— Які моя мама поклала на зберігання на антресолі. Ти розумієш, що я маю моральне право вимагати їх у тебе.

– Не розумію, що ти хочеш забрати. Яку половину На яких антресолях? Про що ти?

— Антресолі у квартирі, яку ми з тобою винаймали.

– Яку я знімала. І за яку я сплачувала гроші.

— Добре, я віддам тобі половину з того, що ти витратила на оренду. А ти поверни мені мою половину.

– Ні. Спочатку ти переведи мені на карту все, що маєш.

– Я тобі не вірю, Віро. Ти обдуриш. Я переведу, а ти мені нічого не даси.

– Як не дам? – здивувалася Віра. – Чому?

– Віро, не думай, що я настільки наївний. Я розумію, що навіть через суд я не зможу їх забрати. Тому я покладаюсь виключно на твою порядність. Поверни мені мої гроші, і я з тобою розрахуюсь.

– Поверну. Але тільки після того, як ти повернеш мені борг. Даю тобі один місяць.

Але Андрій не повірив Вірі і не повернув їй борг. А коли термін пропозиції минув, Віра купила собі квартиру.