До Валентини о 6-й ранку приїхали нахабні гості погостювати, а вона їх не пустила, та ще й дуже хитро відвадила

Телефон розбудив Валентину о п’ятій ранку. Дзвонили з невідомого номера.

— Так, — сухо промовила Валентина.

— Валя? – почула вона голосний і радісний жіночий голос. – Це ти?

— Я, — байдуже відповіла Валентина.

— А це я, — радісно сказала жінка. – Ти мене впізнала?

— Впізнала, — з ввічливості, щоб не скривдити, відповіла Валентина, хоча гадки не мала, хто їй дзвонив.

— А я була впевнена, що ти мене одразу впізнаєш, — радісно казала жінка. – Як добре, що я тебе застала. Ти зараз можеш розмовляти?

– Можу.

– Чудово. Ми з чоловіком та дітьми вже на вокзалі. Годину тому зійшли з поїзда. Мене добре чути?

– Добре.

– У тебе голос якийсь тихий. А в тебе точно все гаразд, Валя?

– В мене все гаразд.

– Дуже за тебе рада. Ми спочатку хотіли зупинитися у готелі. Думали, що у цьому місті у нас нікого із родичів немає. А потім згадали, що в нас тут є ти. Розумієш?

— Розумію.

— Як добре, що ми згадали про тебе. Ти навіть не уявляєш, як ми зраділи. Особливо – діти.

– Уявляю.

— А чоловік так одразу й сказав: «Дзвони Валі. Вона не підведе».

– Правильно сказав. Не підведу.

— Значить, ти пустиш нас до себе погостювати? Я правильно зрозуміла?

– Правильно. Пущу.

— Ми ненадовго, — радісно казала жінка. — Усього на кілька тижнів. Місто подивитися і назад. Додому. Бо й справ удома багато, та й, як то кажуть, у гостях добре, а вдома краще. Згодна?

– Згодна.

– Ми так і думали. Особливо чоловік. Він так одразу й сказав, що не може такого бути, щоб Валя не прийняла нас до себе. Адже ми родичі. Нехай далекі, нехай бачилися останній раз років десять тому, але ж родичі. Правильно?

– Так.

– А ти зараз одна живеш?

– Одна.

– У трикімнатній?

– Так.

— Отже, ми зараз їдемо до тебе?

– Приїжджайте.

— За годину ми будемо в тебе. А ти все там же живеш?

– Там же.

– Тоді чекай. Ми незабаром під’їдемо.

— Чекаю, — відповіла Валентина.

Валентина вимкнула телефон, поклала його на тумбочку, повернулася на інший бік, сховалась з головою ковдрою і заснула, особливо навіть не турбуючись про те, що так і не зрозуміла, з ким вона щойно розмовляла телефоном.

А за годину у двері зателефонували.

Ваалентина подивилася на годинник, заплющила очі і повернулася на інший бік. Дзвінки продовжувалися. Валя спала. Через деякий час по дверях стали стукати ногами. Валентина – нуль емоцій. Нарешті знову задзвонив телефон.

— Так, — не розплющуючи очей, промовила Валентина.

— Валя? — радісно кричала та сама жінка.

– Так.

– А це ми. Ми приїхали. Дзвонимо, дзвонимо, а ти двері не відчиняєш.

— Дзвоните?

– Так.

– А чому я не чую?

– Не знаю.

– А подзвоніть ще, – попросила Валентина.

У квартирі пролунав дзвінок у двері.

— Дзвонимо, — сказала жінка.

— Ні,— сказала Валя,— не чую. А постукайте тепер.

Пролунав стукіт у двері.

— Стукаємо, — сказала жінка.

– Ні, – відповіла Валентина, – не чую.

— Здається, до мене дійшло, — сказала жінка.

– Що? — спитала Валентина.

— А ти зараз де, Валя?

– Як де? У себе.

– Де в себе?

— У Броварах, — відповіла Валентина перше, що спало на думку. — Де ще мені бути?

– Як у Броварах? А чому не у Києві?

— А я пару років тому переїхала. Одразу, як розлучилася.

– Навіщо?

— Навіщо розлучилася?

– Переїхала навіщо?

— А набридла столиця, от і переїхала. Занадто багато неприємних спогадів.

– А в Броварах хіба краще?

– Звичайно. Краще.

— А що там краще?

– Та все краще. За що не візьмись. І жодних неприємних спогадів. Та чого я говорю. Приїжджайте самі побачите. Вас скільки зараз?

– Так четверо нас. Ми з чоловіком та двоє дітей. Старший Павлик та молодший Андрійко. Андрій цього року хоче до університету втретє вступати.

— Ось усі вчотирьох і приїжджайте. У нас тут також чудовий Економіко-технологічний університет є.

– Коли приїжджати?

– Та хоч зараз.

– Зараз не вийде. У Києві справ багато. Андрій хоче вчитися лише у Києві. А ми на роботу приїхали сюди влаштовуватись. Розраховували рік у тебе пожити. А воно як вийшло.

— Виходить, сьогодні не приїдете?

– Ні.

– Шкода. Я вже настроїлася.

— А як нам шкода. Ти не уявляеш.

– Уявляю.

– Ні. Не уявляєш. Я як подумаю, що на нас тепер чекає, то мені просто жити не хочеться.

Валентина вирішила, що настав час закінчувати розмову.

– Ну, гаразд, – сказала вона, – якщо зараз не можете, то приїжджайте, коли зможете. Я завжди рада. А Ви коли в Києві влаштуєтеся, одразу повідомте мені свою адресу. Я до вас у гості приїду. Теж на кілька тижнів. А там побачимо. Адже в мене тепер у Києві нікого, крім вас, і немає. Домовились? Надішлите адресу?

Але відповіді Валентина не почула, бо зв’язок різко перервався. Сну вже не було. І Валентина пішла готувати собі сніданок.

Під час сніданку Валентина думала, що може ця родичка ще передзвонить. Але вона не передзвонила. Ані цього дня не передзвонила, ані наступного.

Тоді Валентина вирішила зателефонувати їй сама. Вона набрала номер, з якого та їй дзвонила. Але оператор повідомив, що такого номера не існує. І Валентина зрозуміла, що, здається, не доля їй погостювати в Києві у родичів кілька тижнів.