До Лідії Вікторівної подзвонила сусідка і сказала, що її з мамою треба щось робити, або в будинок для престарілих відвезти. Але Лідія Вікторівна не могла дозволити собі так вчинити

Лідія Вікторівна забрала стареньку маму жити до себе. Сусідка зателефонувала.

– Ліда, дивує твоя мама, не можна їй жити одній. Ти давай, Ліда, вирішуй що-небудь, у будинок для людей похилого віку спробуй її відправити.

Маму – в будинок для людей похилого віку? При живій дочці, онуці та двох правнуках? Ні, Лідія Вікторівна не могла собі дозволити так вчинити.

Лідія Вікторівна вже наступного дня поїхала до села, до мами. Вона жахнулася, як та швидко змінилося. Ще три місяці тому мама була в ясному розумі і твердій пам’яті, вправно справлялася з домашніми справами, в’язала на всю сім’ю теплі шкарпетки та рукавиці. А тепер… дивує.

На диво, мама дуже легко погодилася поїхати разом із Лідією, хоча, схоже, не визнавала у ній свою дочку. В автобусі мама, весело сміючись, розповідала всякі небилиці і поводилася так, ніби вона дівчинка років п’яти.

Вдома мама ходить коридором, голосно човгаючи тапочками. Обережно зупиняється біля дверей і піднімає ноги, переступаючи невидимі перешкоди.

На сніданок Лідія Вікторівна варить мамі кашу. Будь-яку – вівсяну, манну, пшоняну. Головне – щоб була каша на молоці, іншого сніданку мама не визнає, злиться і по-дитячому надує щоки.

На столі стоїть вазочка з цукерками та печивами, інакше мама у пошуках ласощів перериє всі шафи та полички. Де лежить вона постійно забуває…

Мама перестала бути самостійною та повністю довірила своє життя дочці. Залишатися одна вдома вона боїться, тож Лідія Вікторівна намагається надовго не йти. Тільки у магазин – і назад. Мама завжди чекає на неї біля дверей.

Якщо мама не отримує те, чого хоче, знову все закінчується надутими щоками. Вона ображено мовчить. Добре, що через півгодини про образу забуває.

У гості до Лідії Вікторівни нерідко заглядають онуки, а син постійно вештається по відрядженнях.

Мама забуває імена. Молодший правнук Антон для неї – «юнак» чи «хлопчина», а старший Олексій – «богатир».

Мама щедро ділиться з улюбленцем дочки, величезним котом Томом, валеріаною. Спокійний Том, який воліє більшу частину часу проводити на кріслі, починає божеволіти: спочатку ходить, хитається, а потім починає завивати і дертися по шторах вгору.

– Мамо, ну, скільки разів я тебе просила: не треба давати Тому валеріанку, дуріє він від неї, штори порвав. А штори нові зовсім, торік лише купила, – спокійно каже Лідія Вікторівна.

– Чоловік у мене був, такий самий хуліган, – весело сміється мама. – Бувало часом, випʼє, прийде додому і також туди-сюди, туди-сюди хитається і репетує. Набрид він мені, а як не стало його, так горювала я, сильно горювала.

Лідія Вікторівна дивувалася. Пам’ять мами – дивовижна штука: деякі події давніх літ вона пам’ятала так, ніби це було вчора. Але більшість її оповідань чистої води – фантазія.

Так і тут. Лідія Вікторівна не пригадувала, щоби батько випивав. Бувало, але тільки у свята. Батько був тихою людиною, як випивав – одразу лягав спати, жодних сцен та скандалів ніколи не влаштовував.

Тато та мама прожили довге спільне життя, трьох місяців до золотого весілля не дожив. Сумувала Мама, справді, сильно, за кілька місяців років на десять постаріла.

Лідія Вікторівна часом тихо сердиться на дивацтва мами, а потім махає на все рукою. Дивиться на неї, таку наївну, чисто, як дитина, і не може стримати посмішки.

Лідія Вікторівна анітрохи не шкодує, що в неї вдома тепер живе дівчинка вісімдесяти шести років. Вона рада, що може зробити мамину старість щасливою.

Щодня Лідія Вікторівна майже беззвучно шепоче одні й ті самі слова:

– Мамо, залишайся зі мною довше…