Дітям не сподобалося, що я здала квартиру в оренду, а не віддала їм. Але спадщина моя!

Пішла я на пенсію, думала хоч відпочину. Але не тут було. Тяжко захворіла моя рідна сестра. А в неї, крім мене, нікого нема. Із чоловіком Гошею давно розлучилася, дітей у них не було. Довго лежала Надюшка моя, не вставала. А я була як нянька. Вдячна вона мені була дуже. І коли зовсім погано стало, сказала, щоби нотаріуса запросила я до неї.

У результаті Надя оформила на мене заповіт. Квартиру свою двокімнатну. Лаяла я її за цей вчинок, але Надя була непохитна.

– Люба моя Катюшенька, ти так доглядаєш мене, як ніхто. А на квартиру цю, як помру, знаєш скільки “вороня” злетиться? Гошка, чоловік мій колишній, та й родичі його захочуть собі забрати житлоплощу! – сказала сестра.

Цією новиною я поділилася зі своїми дітьми. Точніше із сином Андрієм. Йому вже двадцять п’ять, він одружений з гарною дівчиною Лізою. Є в мене ще донька Оленка, але їй ще 16 років тільки, молода вона, щоб радитися з нею.

– Мам, нехай тітка Надя живе ще довго, і, дай Боже, видереться. Але якщо не стане її, шкода гарну квартиру втрачати. Ти доглядаєш її, тобі й спадок, – сказав мій розумний син.

– Начебто так воно і є, але все одно незручно, – задумливо промовила я. Не по собі мені було від цих розмов.

– А чого це ніяково, мам? У тебе ми є. Буде хоч де нам із Лізою жити та онуків тобі народжувати, – казав Андрій.

– І то правда, – погодилася я.

І потекли мої пенсійні будні. Планувала я після виходу з роботи і в басейн ходити, і городом займатися, але де тут свої справи? Надя без мене нікуди. Та й гроші всі йшли на ліки, та на смачненьке.

Годувала я її, книги читала, купала, як мале дитя. Говорили ми з нею багато про все. І сміялися, і плакали. Прожила Надюшка ще два роки.

Про спадщину я й думати не хотіла, та й ще півроку на вступ у права. Але квартирку я впорядкувала, зробила свіженький ремонт. Дітей до цього процесу не підключала, та вони й не виявляли бажання допомогти.

А ось Андрюха з Лізою мене так і питали, коли ж я піду до нотаріуса заяву писати на прийняття спадщини. Майже до останнього терміну дочекалася, пішла і написала. І право власності оформило.

Подруга Аня стала навіть посміюватися з мене, мовляв багата пенсіонерка, можна й молодого молодого шукати. Ох, смішна, який наречений. Тут би видихнути, прийти до тями.

– Відпочити тобі справді треба, Катя! На море б з’їздити після такого стресу. І харчуватися б краще, – стурбовано сказала Аня.

– На морі чудово, та й харчування теж. Ось тільки на мою пенсію не розживешся особливо. Нема грошей! – сумно відповіла я.

– А ти квартиру наслідну здай! – підказала подруга.

Я від цього варіанта спочатку відмовилася, а потім замислилась. Заслужила я на цю спадщину. Та й ремонт сама зробила. Здам, і буде мені гріш хороша капати – і на море, і на овочі, і на м’ясо хороше.

Орендар знайшовся дуже швидко. Молода сім’я з дитиною заплатила мені за півроку наперед, і я вручила їм ключі. Якоїсь миті я тримала в руках суму, яку могла нарешті витратити на себе.

Купила я собі путівку на море і вирішила цією радістю поділитися з дітьми своїми. Ось тільки замість того, щоб порадіти за свою матір, вони стали лаяти мене всякими словами.

– Мамо, як ти могла пустити квартирантів. У тебе ж я є, я хочу жити окремо, – закотила істерику вісімнадцятирічна донька.

– Мам, я від тебе такого не чекав. Ти обіцяла цю квартиру нам! – сердився Андрій, який завжди був спокійним, розуміючим і добрим.

– Ну, Катерино Іванівно, це називається справжнісінькою зрадою, – шипіла невістка Ліза.

Розплакалася я того вечора від образи. Боляче мені було чути таке від рідних дітей. Адже й обіцянок я нікому не давала особливих.

Ніхто не допомагав мені доглядати сестру. Ніхто не запропонував допомоги із ремонтом. Звідки ж у моїх дітей виникла ця впевненість, що квартира покладена їм?

Засумувала я трохи і взяла себе в руки. Скоро мені на море летіти – як же можна засмучуватися? А ще я твердо вирішила, що через півроку так само здам квартиру ще раз. Вона моя, а значить, я розпоряджаюся їй, як хочу.