– Діти, звичайно, важко живуть, але я вже пенсіонерка, мені треба допомагати, – заявила сваха

У мене ніяких сил немає терпіти голосіння свахм, її скарги і взагалі спілкуватися з нею бажання немає. Хоча я раніше й намагалася вибудовувати з нею якісь нормальні стосунки. Адже знає, що діти зараз живуть важко, дочка в декреті, у них іпотека, зять один пластується на роботу. Але ми з чоловіком намагаємось молодим якось допомогти, а ця з них лише тягне.

Жила б важко – інша справа, але вона на пенсії, займається на своє задоволення репетиторством і аж ніяк не бідує. Але це не заважає їй завжди скаржитися і лізти до дітей у кишеню.

Вагітність вийшла незапланованою. Спочатку діти хотіли народити дитину, пересидіти декрет, а потім уже займатися питанням із квартирою, щоб не гаяти часу.

Але вагітність все не наставала, тому дочка почала детально обстежуватись. Знайшли проблему, сказали, що треба лікуватись, але й там шанси невеликі.

Звісно, ​​діти засмутилися, але шанси таки були. Тому вони працювали не покладаючи рук, щоб і на лікування вистачило і щось відкладати. Питання з квартирою в будь-якому разі треба було вирішувати, а чи будуть діти чи ні – тут як Бог дасть.

Два роки дочка лікувалася, нічого не віщувало, як раптом почало нудити, слабкість з’явилася. Дочка грішила на побочку від лікування, а то була не побочка, а вагітність.

Ми з чоловіком тоді вирішили допомогти дітям із першим внеском на іпотеку. Тобто, на перший внесок ми дали, а вони на свої заощадження робили ремонт і купували меблі.

Осторонь залишилося тільки сваха, яка розвела руками і сказала, що вона пенсіонерка і грошей не вистачає навіть на себе, тож допомогти нічим.

Про неї мені вже багато було зрозуміло, тож питань не було. Вона завжди прибіднювалася, як погано їй живеться, а сама в санаторії кілька разів на рік їздила. Всім би так погано жити.

Квартиру діти взяли, дитину народили, почали жити. Зять, звичайно, молодець, знайшов ще одну роботу, рвався щосили, щоб і на іпотеку вистачало, і на життя. Ми теж осторонь не залишалися, допомагали, як могли.

І все було б добре, якби не сваха. То дзвонить скаржиться, що їй ліки треба купити, то шпалери трохи відійшли на кухні, то фен вже не працює. А вона ж бідна пенсіонерка, тож усе зводилося до “дайте грошей”.

Я про це дізналася не відразу, мені дочка спочатку нічого не говорила, але якось приїхали, а вони із зятем ходять обидвоє злі. Відвела її убік, питаю, що не поділили. Тут вона про сваху і сказала.

То одне в неї, то інше, а тут взагалі заявила, що їй хотілося б, щоб вони їй комуналку оплачували, бо їй грошей не вистачає.

Це каже людина, яка влітку на море збирається! Грошей у неї на комуналку немає, а на поїздки є. І діти, у яких і так кожна копійка на рахунку, мають їй допомагати.

Зятю вона теж нерви мотає, на жаль давить, що вона його одна виховувала, так намучилася, і їй тепер він винен до гробової дошки.

Я свасі вирішила зателефонувати, нагадати, що у нас діти зараз у скрутному становищі. Вона мене вислухала і заявила потім:

– Діти, звичайно, важко живуть, але я вже пенсіонерка, мені треба допомагати, – видала вона мені.

Я зрозуміла, що розмовляти там марно. Ні онук її не цікавить, ні син, про невістку вже не говорю. У свахи попереду її “я”. Чути тепер цю людину не хочу. Сподіваюся, зятю вистачить раціонального мислення, щоби відмовити матері, яка відпочиває частіше, ніж ми всі разом узяті.