Діти-нахлібники образилися, адже я поїхала в подорож і перестала їх утримувати

Каверзне питання, яке напевно ставив собі кожен батько. Чому ми допомагаємо дітям , якщо самі вже на пенсії? Напевно, це інстинкти чи виховання. Адже дорослі нероби, які так звикли до постійних фінансових вливань, не здатні облаштуватись у реальному житті. А отже, завести нормальну сімʼю, дбати про онуків.

Ця проблема не нова і відома у всьому світі. Люди з добрим достатком дивляться на це крізь пальці і балують спадкоємців дорогими подарунками. А ось звичайним людям доводиться несолодко. Це не нормально: працювати на пенсії, економити і, можливо, недоїдати лише для того, щоб дорослі лоботряси могли влаштувати собі чергову відпустку або купити купу непотрібного ганчір’я.

Ось і Ліліана Дмитрівна якось задумалася з цього приводу. У свої 60 з лишком років вона була ще досить допитливою людиною і не залишала надій на те, що її мрія колись збудеться. Жінка дуже хотіла подорожувати містами старої Європи. Для цього їй фактично потрібні були лише квитки. Стандартні екскурсії та копійчані сувеніри жінку не цікавили зовсім.

Вперше вона задумалася про це ще замолоду. А потім цього часу не залишилося зовсім. Весілля, народження першої дитини. Усвідомлення того, що Ліліані тепер треба думати не про якісь там подорожі, а про те, щоб дочка мала молоко щодня.

Тож єдиний вояж, який на неї чекав — похід до магазину в центрі. Точніше, до черги біля нього. Там тобі і новий досвід, свіже повітря та спілкування з новими людьми.

Потім народився син. А потім ще дві доньки. І хоч у плані поїздок теоретично все ще молода жінка стала ближчою, на практиці вона від них лише віддалилася. Треба було заробляти гроші для утримання сім’ї. Чоловік намагався щосили , і вдома його практично не було. Ні, не тому, що він утомився від сім’ї, а тому, що знав — все в домі залежать від нього.

Якийсь час їхня справа набирала обертів. Були навіть деякі заощадження, які відкладалися на чорний день. Діти росли, але батьки не поспішали по-справжньому жити чи розслабитись. Вони зробили вибір на користь бізнесу. А потім сталося страшне. Батька не стало, серце. Після кількох днів, проведених із батьком у лікарні, сім’я залишилася без головного годувальника.

Тепер усіма справами займалася овдовіла Ліліана Дмитрівна. Причому буквально всіма. Адже догляд за дітьми так і залишився на ній. Це був важкий період, втім навіть він приніс хоч трохи позитиву. Жінка почала жорсткіше поводитися з дітьми, і в результаті старші син і дочка зрозуміли, що тепер з ними ніхто церемонитися не буде.

Діти стали допомагати матері з прибиранням, готуванням і по дрібницях. Хтось намагався більше, хтось менше, але сім’я якось непомітно почала міцніти. Так, були і скандали, особливо з дівчатами. Адже вони рано зрозуміли, що їм час задуматися про майбутнє. Але своїх кавалерів вони тримали в таємниці, а мама не видавала, що знала про їхнє існування.

Нарешті настала пенсія. Двоє старших дітей знайшли свої сім’ї і час від часу приходили у гості до постарілої мами. Допомагали то подарунками, то грошима. А молодші так і залишилися вдома, незважаючи на те, що обом уже було трохи за 20. А що, квартира трикімнатна, всім місця вистачить!

Останньою краплею став подарунок на День народження: крім усього іншого, матері сімейства подарували товстелезну книгу з мальовничими ілюстраціями. У ній були докладно описані міста та побут людей, які мешкають у містах Європи. Того ж вечора жінка вирішила, що вже вдосталь пожила своє життя для інших, настав час і починати щось робити для себе.

Купила квитки, поки вирішувала питання з пересадками, страхівками та іншими підводними каменями, виявила у себе ще кілька сивих волосся. Але, попри все, зуміла поїхати. Мрія, що тонкою лінією пройшла через все її життя, нарешті здійснилася.

Вона побачила багато цікавих будівель та ландшафтів, перепробувала величезну кількість місцевої їжі та навіть познайомилася з багатьма людьми. Навчила себе знову посміхатися і не шкодувала про жодну проведену хвилину у своїх, нехай і недостатньо довгих подорожах. Лише одне тривожило її душу. Діти, які досі частково жили за її рахунок, зовсім не були цьому раді.

Кілька разів вони подзвонили їй по відеозв’язку і незадоволеним тоном запитали, як їй там живеться, далеко від них. А потім виявилося, що навіть сусіди її не розуміють: і що їй це в старості вдома не сидиться . Люди, яких вона знає багато років, прямо-таки засуджують Ліліану Дмитрівну за слабкість характеру та малодушність.

Як з’ясувалося, навіть у віці ми все ж таки не належимо самим собі. А просто бігаємо, як білка у колесі, тільки вперед. Крок ліворуч чи праворуч для нас все ще недозволена розкіш.