– Далі так жити, як ми живемо, неможливо. Нехай твоя мама збирає речі та їде у свою квартиру

Вірі 32 роки, з них останні 6 вона заміжня. Матері Віри, Тамарі Павлівні, шістдесят два, вона спокійна домашня жінка, мила і доброзичлива, ніколи й слова поперек зятю не сказав.

Три роки тому Тамара Павлівна овдовіла і дуже горювала за чоловіком, з яким щасливо в любові прожила все життя. Якраз приблизно в цей час у Віри і її чоловіка народився малюк і дочка, щоб відволікти і якось підтримати матір, запросила її на пару тижнів до себе – пожити та допомогти з внуком. Звичайно, приїзд матері Віра погодила з чоловіком.

Квартира, в якій живе сім’я, належить йому, до того ж гість в однокімнатній квартирі – справа непроста. Але чоловік на тимчасовий переїзд тещі погодився. Пологи у Віри були важкі й допомога перший час дійсно була потрібна. Тамара Павлівна ночувала на диванчику на кухні, готувала, прибирала і мила, із задоволенням гуляла з коляскою, часом забирала ночами до себе кричуще немовля, щоб дочка і її чоловік мали можливість виспатися. Бабуся щосили намагалася бути корисною.

Пройшли два тижні, потім місяць, потім настало і закінчилося літо, Новий рік, весна. І якось самому собою вийшло так, що обумовлені спочатку два тижні розтягнулися … на три роки. Думки про повернення у свою квартиру на окраїні призводять Тамару Павлівну в жах.

– Я там просто помру одна! – твердила дочці жінка похилого віку. – Що я буду там робити? ..

Чоловік Віри спочатку мовчав, потім зітхав, потім натякав, потім вже безпосередньо став говорити дружині, що треба щось вирішувати й мамі пора повертатись додому.

– Ну ти ж розумієш, що жити так, як ми живемо, це ненормально? – каже Вірі чоловік. – З тещею в однокімнатній квартирі! Вчотирьох! Навіщо ми так мучимося? Коли твоя мама поїде додому?

– Може, продати її квартиру і купити мамі щось ближче до нас? – нерішуче пропонувала Віра.

– Ближче до нас? – сердився чоловік. – Навіщо? У підсумку вона знову буде днювати й ночувати тут! Мені вже це все – ось де! Нізащо! Нехай їде до себе, чим далі від нас, тим їй же буде простіше. Їй треба вчитися жити самостійно, вже пора! Зі смерті Миколи Ілліча три роки минуло! .. Нехай приходить в гості – пару раз на місяць, не частіше! Ми будемо приїжджати час від часу. І більше ніяких ночівель, тільки вдень!

В глибині душі Віра і сама розуміє, що чоловік має рацію. Жити так неможливо, їм неймовірно тісно, ​​і, вже якщо говорити начистоту, мама заважає. Але як сказати про це мамі? Віра впевнена, що ця розмова її просто вб’є.

Хто винен і що робити далі?