Чому так важливо не заганяти себе під ліжко. Треба жити, доки можеш. Розповідь про мою знайому

Одна моя знайома дівчина тяжко захворіла. Їй було двадцять років. І прогноз був невтішний; тоді медицина ще недалеко пішла вперед. Але лікування призначили. Зробили все, що могли.

І ця Наталка, припустимо, – ім’я інше, – купила потворну перуку. На добру грошей не було. Та й не було добрих. І джинси-кльош. Це було дуже модно та дорого!

Гроші батьки дали. Хоча не дуже стосунки в них були. Сестру Наталі любили, а її – ні.

І Наталка, хитаючись від слабкості, пішла і влаштувалася на роботу секретарем. Взяли її, бо платня крихітна. А може, із жалю.

І вона ходила з подругами до бару. Їсти й пити не могла; але іноді танцювала. Вона танцями займалася у дитинстві. Я хотіла б повчально написати, що вона в бібліотеку ходила. Але вона ходила до бару. Там балакали, веселилися і ось танцювали. Студентський бар у гуртожитку. Жалюгідний, там тільки бутерброди з сиром були й дешеві напої. Морс. Тоді напої із градусами були заборонені для юних.

І вона сказала, бліда, худа, змучена: «А що толку лежати вдома і нити? Ну, скінчиться моє життя. Так воно і так, і так скінчиться. Я хоч поживу. А не буду лежати чекати, я ж можу ходити. І раптом я ще десять років проживу? Так прикро їх пролежати в очікуванні!»…

Вона жила як звичайна дівчина на той час. Навчалася заочно. Працювала. Щосуботи ходила в цей бар. У модних джинсах-кльошах і в перуці. І нікому не розповідала про хворобу.

Вона одужала. Ми потім бачилися через багато років. Не згадували про минуле; навіщо? Чоловік добрий, син, робота, будинок. Волосся красиве… А минуле пішло. І нема чого згадувати його. Хоча багато хто дуже любить нагадати; хлібом не годуй!

Я запам’ятала її слова. Дуже прикро жити в скиглі та страху, відмовитися від життя і чекати смерті. А потім так і постаріти в цьому очікуванні. Навіть не порадівши, від усього відмовившись.

Ніхто не знає скільки нам відпущено.

Я часто згадую Наталю в джинсах-кльошах. Вона не чекала на загибель, а жила. Жила одним днем ​​і боролася за завтрашній день. Може, тому й одужала.

Скільки кому жити – важко сказати. Я знаю чимало людей, які спростували правильні похмурі прогнози. Знала людей, які пішли раніше, ніж ті, кому вони пророкували швидку загибель.

Це таємниця життя.

Але є ще одна таємниця – треба жити. Мати сміливість жити. І боротись до останнього треба. Але при цьому жити і радіти кожному дню, годині, отримувати маленькі радощі; не дати загнати себе в темну комірчину, в камеру смepтника.

Тому що можна пoмepти морально завчасно. І просидіти без світла та радості двадцять років під ліжком. Як у дитячому оповіданні. Загнати себе під ліжко і сидіти там, думаючи про найгірше.

Ось чому дівчина продовжувала жити.