Чоловік зовсім не займається сином. – Мене ніхто не вчив, треба стало – сам навчився, от і він навчиться

Як же мене дратує ставлення чоловіка до нашої дитини? Цілком не хоче займатися сином. Відмовку ще знайшов безглузду, мовляв, його в дитинстві ніхто і нічого не вчив, коли стало потрібно сам навчився. Ось і наш син має за таким же принципом, мабуть жити. Але є різниця – чоловік виріс у неблагополучній родині, там у батька на першому місці пляшка була, а з нашим татом що не так?

Я знала, що дитинство та юність у чоловіка були складними. Батьки перебували під невсипущим контролем зеленого змія і постійно були у нетверезому стані. Дитиною ніхто не займався. За всіма законами їх мали позбавити батьківських прав, а хлопчика відправити до дитячого будинку, але цього чомусь не сталося.

Ріс чоловік як бур’ян. Підгодовувався у друзів, однокласників та сусідів, з п’ятнадцяти років уже почав підробляти, то вантажником, то двірником, то ще кимось здобув середню спеціальну освіту, відслужив в армії, потім повернувся і почав жити зазвичай життям.

На момент нашого знайомства його батьків уже на світі не було. Квартиру їх він продав і купив собі іншу. Туди я переїхала після пропозиції стати його дружиною.

У нас із чоловіком усе було добре. Він працював і був добрим фахівцем, на роботі його цінували та платили гідно. При цьому чоловік взагалі не пив, навіть на свята. Займався спортом, вів здоровий спосіб життя. Якщо не знати, з якої він родини, то по ньому й не скажеш.

Я чоловіка дуже поважаю. Він зліпив себе сам. Багато чого вміє робити руками, вдома майже весь ремонт сам робив, і вийшло не гірше, ніж у професіоналів. На мене жодного разу голосу не піднімав, і у стосунках дуже дбайливий і ніжний. Адже міг піти стопами батьків чи якоюсь іншою кривою доріжкою. Але у чоловіка дуже міцна сила духу.

Ми два роки жили душа в душу, навіть приводів для сварок не було. Ми з чоловіком обидва неконфліктні люди. А потім я завагітніла. Дитину ми хотіли, але спочатку не виходило, коли вже збиралися йти на повторне обстеження, тому що перше показало, що все нормально, як я завагітніла.

Чоловік поводився як і належить щасливому майбутньому таткові. Мене оберігав, з ентузіазмом вибирав ім’я майбутньої дитини, ходив зі мною на УЗД і всіляко мене підтримував та оберігав. Коли народився наш хлопчик, чоловік навіть розплакався на виписці.

Перший рік у мене жодних претензій не було. Чоловік допомагав з малюком, після роботи з ним грав, купав його, возив на прогулянку, як годиться. Але що старшим ставав син, то менше уваги тато йому приділяв. Не відштовхував від себе, але й такої турботи, як спочатку, вже не виявляв. Я з цим мирилася, але останнім часом стало вже не в силі.

Синові зараз шість років. Він дуже тягнеться до батька, йому подобається проводити час із татом, особливо коли той щось ремонтує або просто робить руками. Інший би батько скористався такою зацікавленістю дитини, став її вчити чогось, а наш тільки гарчить і бурчить, щоб йому не заважали.

Я скаржилася мамі на таку поведінку чоловіка, а вона говорила, що у того просто нормального прикладу батьківського не було, тому він і не знає, як поводитися. Мені порадила не скандали влаштовувати, а якось спрямовувати, підштовхувати та підказувати чоловікові, як і що правильно робити.

Спробувала я мамину пораду втілити в життя, але користі від цього не було ніякого. Чоловік наполегливо відмовлявся займатися з дитиною. У мене вже терпець урвався і я без жодних еківоків вирішила з ним поговорити, адже це не діло, коли за живого батька дитина росте як сирота. Я, звичайно, поруч, але я мама, роль тата я на себе взяти не можу за всього бажання.

Чоловік мене вислухав, а потім заявив, що його свого часу ніхто нічого не вчив і нічого. Виріс, зрозумів, що йому треба й навчився сам. Саме так у майбутньому вчинить і його син.

Як загалом можна порівнювати ситуації? У чоловіка батьків, можна сказати, що й не було, а у нашого сина, дякувати Богові, і мама є, і тато в наявності. То з якої радості його нічого не вчити і чекати, коли він сам навчиться?

Я розумію, у чоловіка було важке дитинство і таке інше. Але хіба це привід, щоб так ставитись до власної дитини. Мені навпаки хочеться дати синові все, чого не було в мене, або чого мої батьки не змогли мені дати. Адже для своїх дітей ми завжди намагаємось зробити якнайкраще. А чоловік уперся і все.

Через таку його поведінку у нас почали псуватися стосунки. Нормальна ж людина була, жодних загонів за стільки років не виявилося, а тепер на власного сина забив. Мені так за дитину прикро, просто не передати. Він до тата тягнеться, а той його відсуває убік, як табурет.

І що із цим робити? Розлучатися чи продовжувати терпіти? Боюся, що якщо нічого не зміниться, то на сина це позначиться не найкращим чином.