Чоловік сказав, що змінив мені, але розлучатися не збирається, тому що немає нічого важливішого за сім’ю.

Ми з чоловіком одружені вже 20 років. Термін не маленький, сімейний досвід також. Є двоє дорослих дітей, які з нами вже не мешкають. Загалом у нас нормальна, звичайна сім’я. Зірок з неба не хапаємо, але й особливо не бідуємо. Чоловік працює будівельником, я – кондитером.

За останній рік мені двічі довелося лягати до лікарні на операцію, одна з яких виявилася гінекологічною. Весь цей час чоловік підтримував мене і не давав приводу засумніватися у його коханні. Дбав, приносив до лікарні щось смачненьке, бував у мене двічі на день.

Сусідки по палаті заздрили нашим стосункам, їхні чоловіки були не такі уважні. А я все сприймала як належне. Ну ще б, адже якби трапилася біда з моїм чоловіком, я б ставилася до нього так само.

А потім сталося те, що перевернуло все з ніг на голову.

Після моєї виписки з лікарні минуло близько місяця. Зрозуміло, весь цей період лікарі рекомендували відмовитися від подружніх обов’язків. Я думала, що чоловік розуміє це і готовий чекати скільки завгодно. Але якось за вечерею, коли ми були вдвох, він сказав, що має в дещому зізнатися.

Якщо чесно, я чекала на все, що завгодно, крім зфзнання в зраді. А він, анітрохи не бентежачись, почав розповідати про те, що під час моєї відсутності, приводив до себе дівчат. Тих, у яких низька соціальна відповідальність.

– Ти ж розумієш, що це не зрада. У мене не з’явилася коханка, з якою я проводжу час на шкоду тобі. То була просто фізіологія. І зауваж, щоразу дівчата були різні, тобто я ні до кого не прив’язувався.

Я дивилася на нього і не розуміла, чи він знущається з мене так, чи вирішив пожартувати, чи говорить правду. Та що там, я просто втратила мову. А він продовжував виливати мені на голову подробиці своїх зустрічей і нахабнів настільки, що особливо відзначив якусь там Каріну. Начебто вона була схожа на мене.

Не знаю, чи моє мовчання він сприйняв як схвалення, чи просто поплутав береги, але в кінці своєї тиради він спокійно встав і запропонував налити мені чай. Навіть поцікавився з чим я буду з печивом чи тістечками. А потім округлими очима дивився, як летять на підлогу тарілки та чашки.

Не уявляю, звідки взялися у мене сили, але я, зі своїми шістдесятьма кілограмами і зростом метр шістдесят два, виштовхала двометрового стокілограмового мужика на сходову клітку і зачинила двері квартири.

Ночувати додому я його не пустила і взагалі не хотіла бачити. До речі, я не плакала, на життя подругам не скаржилася.

Звісно, ​​я подала на розлучення і зажадала від свого невірного, щоб він приїхав і забрав із квартири свої шмотки.

– Але ж я не хочу з тобою розлучатися, – спробував він достукатися до мене. – Ти знаєш, як я люблю і ціную вас. Ви моя сім’я і дорожча за тебе і дітей у мене нікого немає.

– Навіщо ти мені все розповів? – запитала я його. – Чого ти хотів досягти? На що розраховував?

– Я просто хотів бути з тобою чесним, – відповів мені чоловік.

У якийсь момент у мене виник сумнів: а може спробувати зрозуміти його? Що це взагалі було? Мій чоловік і в молодості не справляв враження ненаситного брутала, йому вистачало звичайних подружніх відносин без екстриму і якихось фантазій. І раптом, після сорока, біс у ребро.

Поговорила я з матір’ю. Вона пропонує пробачити. Все-таки стільки років разом і по суті чоловік непоганий, дітей любить. Сестра на його боці. Ну погуляв чоловік, що тепер. Майже всі гуляють.

– А як ти далі збираєшся жити сама? – сказала мені вона. – З ким зустрічатимеш старість? Тобі не двадцять, нормального чоловіка у твої роки зустріти важко.

Запитала я у подруг, вони в один голос радять розлучитися. А я не знаю, що робити, але й заяви із РАЦСу не забираю. Принаймні поки що.