Чоловік не допомагає із дочкою. – Я не просив тебе народжувати, – пояснює він

Дочці майже рік, а чоловік до неї майже не підходить. Про допомогу з дитиною навіть не йдеться, хоча я прошу. На всі мої прохання чоловік спокійно відповідає, що не просив мене народжувати, це було моє особисте рішення.

Заміжня я вже п’ять років, заміж вийшла в двадцять чотири роки. Андрій на два роки старший за мене. Познайомилися через спільних друзів, та й закрутилося. Зустрічалися близько року, а потім вирішили одружитися.

Жили у квартирі Андрія, яку йому подарували батьки. Хороша двушка, можна було не думати про іпотеку – чудова підмога для молодої сім’ї. Хоча ми з чоловіком непогано заробляли, але іпотека б суттєво вдарила б по кишені.

А так ми могли жити на втіху перші три роки шлюбу. Купили машину, не нову, але у відмінному стані, часто їздили кудись відпочивати, проводили багато часу вдвох. Це було чудово, але я розуміла, що для повного щастя мені не вистачає дитинb.

Коли з цим питанням я підступалася до чоловіка, то чула жарти та відмовки, що встигнемо ще, треба пожити для себе, поспішати нікуди і все в цьому дусі. Спочатку я погоджувалася, але потім ці невизначені поняття “потім” стали напружувати. Коли “потім”, якщо час іде, а ми не молодшаємо?

Звісно, ​​за нинішнього розвитку медицини народити можна й у сорок років. Але я не хотіла б бути такою старою мамою. Я маю молодшу сестру, тому я по своїй мамі розумію, що з віком з дітьми стає складніше. То ти молода всю ніч не спиш, бо вже у віці – різниця ж є.

Після чергового жартування чоловіка на тему дітей я запитала прямо – у чому проблема. Якщо він не хоче дитини, то нехай скаже прямо. Для мене це важливе питання, я сім’ю без дітей не бачу. Чоловік зім’явся, сказав, що не проти дітей, але це дуже складно.

– Поява дитини переверне все наше життя. Це ми вже ось так нікуди не зірвемося, вся увага дитині, всі гроші туди ж, нічний плач, нерви… Це дуже серйозний крок, я до нього поки що не готовий.

Ці слова пролунали на першому році нашого шлюбу. Я тоді подумала, що якась частка істини в його словах є, тому на якийсь час розслабилася і не стала наполягати на негайному продовженні роду. Звістка про те, що я вагітна застав нас після третьої річниці шлюбу.

Чоловік звістку прийняв якось скомкано. Начебто посміхався, обіймав мене, а в самого очі не радісні. Я запитала, чи все нормально, він казав, що все супер, а він просто втомився і приголомшений звісткою.

Хоч чоловік і казав, що все супер, але у підготовці до народження малюка майже не брав участі. Ліжечко і коляску я вибирала з мамою, меблі для дитини збирав мій тато, а чоловік тільки вдавав, що в чомусь бере участь і щось його цікавить.

Мене така його поведінка засмучувала, але мама заспокоювала. Говорила, що коли дитина народиться, ставлення чоловіка зміниться.

– Це ти дитину під серцем відчуваєш, а чоловік поки не побачить і на руках не потримає, так і не зрозуміє, що він уже батько.

Мене її слова заспокоювали. Хоч і хотілося від чоловіка більше участі, але я не виїдала йому мозок на цю тему.

Проте мамині пророцтва не справдилися. Навіть після пологів чоловік не усвідомив себе батьком. Точніше, можливо, й усвідомив, але радості в нього з цього приводу не побільшало. Дитину на руки він узяв лише один раз – коли дочку йому вручили у пологовому будинку. Та й то швидко сплавив її мамі.

– Почекай ще, розхитається. Це він поки не знає, з якого боку до дочки підходити, – на два голоси переконували мене мама та свекруха.

Але час минав, а жодних змін щодо чоловіка не було. Він не допомагав мені з дитиною, відмовляючись від втоми, зайнятості та невміння. Хоча я не просила його про щось надприродне. Все доводилося тягнути самій, бо свекруха та мама ще працювали, тож часто приїжджати не могли.

Моє невдоволення зростало, почалися сварки, і в один з таких моментів чоловік заявив, що не просив мене народжувати.

– Я не просив тебе народжувати, це тобі конче потрібна була дитина. Моєї думки ти не питала – просто поставила перед фактом. Чого ти тепер від мене хочеш? Ну, немає в мене бажання возитися з дочкою, і що тепер? Можливо, я жахлива людина, але все по справедливості – ти хотіла дитину, ти з нею і крутися.

Я не знайшла, що відповісти. Для мене це дикість – так говорити про свою дитину. Але чоловік нічого такого не бачить – він же правду сказав.

Чоловік забезпечує сім’ю, не дорікає мені тим, що я в декреті, але й з дочкою поводиться так, ніби не любить, наче вона чужа. На пряме запитання щодо цього він не відповідає, бурчить щось незрозуміле.

Я люблю і чоловіка, і дочку, але навіщо мені така сім’я, де чоловік не любитиме нашу з ним дитини?