Чоловік Людмили покликав її на серйозну розмову. Він жадав пояснень та вибачень. Він не міг повірити, що стільки років прожив з такою егоїсткою, яка тільки про себе думала

Ігор вимагав від  Людмили пояснень. Після всього, що він дізнався і від зовсім сторонніх людей, Ігореві необхідно було зрозуміти причини, що змусило Людмилу зробити це.

– Як ти могла? — дивувався Ігор. — Після скільки років… Я не розумію.

— Мені зовсім не хочеться виправдовуватись перед тобою, — сказала Людмила. — Так, я, мабуть, неправа. Я зробила непробачний вчинок. Але виправдовуватись… не хочу.

— Але пояснити хоча б, як таке могло статися, ти можеш? – не витримав і підвищив голос Ігор. – Чому? За що? Що змусило тебе так зі мною вчинити? – говорив Ігор все голосніше і голосніше.

Людмила невдоволено зморщилася.

– Навіщо тобі це? — спитала вона. — На мою думку, найкраще в цій ситуації взагалі нічого не говорити… Ну, якщо все так серйозно, то… Давай розлучимося.

— І все це, що ти можеш сказати? — дивувався Ігор.

— Ну, пробач, якщо хочеш, — сказала Людмила. — Слово честі, мені не хочеться обговорювати цю тему. Я тобі вже сказала, що так, я винна. Можу ще сто разів це повторити. Якщо хочеш.

— Я хочу зрозуміти причини, які змусили тебе так зробити, — сказав Ігор. – Ти розумієш, що я зараз відчуваю? Ти розумієш, що зараз твориться в моїй душі?

– Я все розумію, – сказала Людмила. — І, мабуть, якби я була на твоєму місці, то… Мені б теж було важко.

— Тоді я тебе слухаю, — сказав Ігор.

Людмилі дуже не хотілося продовжувати цю розмову.

– По-перше, якщо ти пам’ятаєш, я не хотіла виходити за тебе заміж, – сказала Людмила. — Я казала тобі, що не є тією жінкою, яка тобі потрібна. Я переконувала тебе, що зі мною ти щасливий не будеш. Але ти мене не слухав і наполягав на своєму.

Казав, що любиш, що жити без мене не можеш, що якщо я не стану твоєю дружиною, то ти здатний на відчайдушні кроки. Пам’ятаєш? Ти ще тоді дорікав мені за те, що я — черства, штовхаю тебе на якісь необдумані кроки. Ну, що ти мовчиш, Ігоре? Невже ти цього не пам’ятаєш?

— Ну, чому ж, — сказав Ігор. — Я дуже добре пам’ятаю. Але ж ти погодилася стати моєю дружиною.

— А що мені лишалося робити? – сказала Людмила. – Мені стало страшно за тебе. Я подумала, що раптом ти справді зважишся на щось. А я потім все життя відчуватиму себе винною. А крім того, ти так стомив мене цим своїм довгим визнанням та вмовляннями. Пам’ятаєш, як ти переконував мене в тому, що зробиш усе, щоб я тебе полюбила.

— Але ж ти погодилася, — сказав Ігор.

– Мені стало тебе шкода, – відповіла Людмила.

— Ну гаразд, — сказав Ігор. — Допустимо. Я вмовив тебе стати моєю дружиною. Ти вийшла за мене зі жалості. Допустимо. Але хіба це давало тобі право робити таке?

— А це ще не все, коханий, — сказала Людмила. – Це лише початок. Давай згадувати, що сталося далі. Ти змусив мене переїхати до столиці. А я ж тебе попереджала, що не люблю це місто і не хочу в ньому жити. Що ти тоді мені сказав? Що тобі для твого щасливого життя потрібна лише столиця. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, звісно, ​​— відповів Ігор, — але я не думав, що ти це говорила серйозно.

— Звісно, ​​ти не думав, — сказала Людмила. — А для чого тобі думати? Адже це стосувалося не тебе, а мене. Подумаєш! Мало що мені не подобається. Головне, щоб тобі було добре. Ти й моїх батьків переконав у тому, що нам з тобою необхідно поїхати до столиці. Що так потрібно для нашого з тобою щастя.

– І це все? – запитав Ігор. — Умовив тебе вийти заміж і перевіз до нелюбимого міста?

— Дивний ти, Ігоре, чоловік, — сказала Людмила. — Вважаєш, що цього тільки мало? Добре. Згадуватимемо далі?

— А ще є, що згадати? – запитав Ігор.

— Пам’ятаєш, як ти наполегливо переконував мене, що нам потрібні діти? – сказала Людмила. — А я тобі казала тоді, що поки що не хочу, що рано, що треба трохи почекати. Хоча б кілька років. Але ж тобі не терпілося.

— Я був впевнений, що всі жінки мріють про дітей! – сказав Ігор.

— І року не минуло, як ми стали чоловіком і дружиною і переїхали до столиці, а ти став щодня говорити про те, як добре було б, якби мали діти. Скільки тоді мені було? Пам’ятаєш?

— Дев’ятнадцять, — відповів Ігор.

— Як ти думаєш, Ігоре, чи багато жінок, які виходять заміж не по любові у дев’ятнадцять років і їдуть до міста, яке їм ненависне, мріють при цьому про дітей? – запитала Людмила. – Можеш не відповідати. Давай згадувати далі. У двадцять років я стала вперше мамою. А що сталося за чотири роки, ти пам’ятаєш?

— І що сталося? – запитав Ігор.

– Ти сказав, що твої почуття вже не такі, як раніше, – сказала Людмила. — Ти тоді сказав, що, можливо, нам варто якийсь час пожити окремо один від одного. Забув? Ти навіть запропонував мені з дитиною поїхати з міста, якщо я його так ненавиджу. Пам’ятаєш?

— Чого ж ти тоді не поїхала? – запитав Ігор.

– Чого не поїхала? — перепитала Людмила. – Ти серйозно не розумієш? Чи прикидаєшся зараз? А куди мені було їхати та ще й з дитиною? В мене ні житла, ні роботи. Повертатись до мами з татом? Адже ти це мені запропонував. І ще дивуєшся, чому я не погодилася?

— У всякому разі, я був з тобою чесний, Люда, — сказав Ігор, — і я тебе не зраджував і не обманював.

— Пам’ятаєш, що я тоді тобі сказала?

— Ти спитала, як можна виправити цю ситуацію, — відповів Ігор.

— І ти сказав, що нам потрібна ще одна дитина, — сказала Людмила. — Що тільки велика сімʼя може зберегти твої колишні почуття до мене.

— Ти могла вже тоді й відмовитись, — сказав Ігор.

– Могла, – погодилася Людмила. — І, мабуть, так було б правильно. Але тоді мені на це не вистачило сміливості.

— Зате тепер у нас чудові діти, — сказав Ігор.

– У нас чудові діти, – погодилася Людмила. — Із цим ніхто не сперечається. І ми любимо їх. Але тепер, коли вони вже дорослі, я чомусь раптом замислилась і про своє щастя. Як ти думаєш, Ігоре, маю я на це право?

— Хочеш сказати, що весь цей час ти була не щаслива?

— Я хочу сказати, що весь цей час я думала про щастя наших дітей, — сказала Людмила.

– А про моє щастя ти не думала? – запитав Ігор.

– Ні, – спокійно відповіла Людмила. – Тебе цікавить чому?

Ігор мовчав.

— А чому мене мало хвилювати твоє щастя, Ігоре? — Людмила гірко посміхнулася. — Ну, сам подумай. З якого дива мені думати про твоє щастя?

— Я твій чоловік,— відповів Ігор,— батько твоїх дітей.

Людмила заперечливо покрутила головою.

— Недостатньо, Ігоре, — сказала вона. — Тільки цього не вистачає, щоб мені думати про твоє щастя. Так, ти – мій чоловік, але ти мене не любиш. З якого дива мені думати про твоє щастя? Про щастя дітей я постійно думаю, а про твоє… Ні.

– Але я люблю тебе! – закричав Ігор. — Це ти, може, й не любиш мене, та не я. Тоді так і скажи. Не звалюй все на мене.

– Ти мене любиш? – здивувалася Людмила. – Це новина. Дивна в тебе любов якась. Тобі не здається?

— Чому дивна, — не розумів Ігор. — Звичайна любов.

– Та ні, – відповіла Людмила, – не звичайна. Звичайна це коли людина думає про щастя того, кого любить. А чи багато ти думав про моє щастя, Ігоре?

Ну назви мені хоч щось, що ти зробив за час нашого спільного життя заради мене, заради мого щастя? Одружився ти зі мною заради свого щастя. До столиці привіз також заради свого щастя. І мамою двох дітей я також стала для твого щастя. Адже так?

— Все це не причина, щоб… — почав Ігор, але Людмила перебила його.

– А ти знаєш, Ігоре, – сказала вона, – я ось зараз подумала і вирішила, що це і є справжнісінька причина. Я на початку чогось рознервувалась, відчула себе винною і стала виправдовуватися. Але я ні в чому не винна.

— Ти так кажеш, бо… — знову спробував Ігор щось сказати, але Людмила знову його перебила.

— І ось що, — сказала вона. — Я ще не вирішила, як житиму далі. Але одне можу сказати з упевненістю, що тепер я все робитиму тільки заради себе. Я просила тебе вибачення? Так ось! Я не прошу у тебе вибачення, бо не вважаю себе винною перед тобою.

Ти можеш злитися на мене скільки завгодно, Ігоре, але ти сам мене довів до цього, і звинувачувати у всьому тобі слід тільки себе.

– Себе? — жахнувся Ігор.

— І вибачення просити маю не я, а ти, — сказала Людмила. — І сам у себе, і в мене. Тому що це ти у всьому винен.

А Ігор тепер думав, як йому жити далі.

«Розлучатися? – думав Ігор. – А сенс? Раніше треба було розлучатися. До того як це сталося. Тепер розлучення вже нічого не виправить. Як жити далі? Як дивитися у вічі друзям? Сором-то який! Як вона могла? І нічим не видавала себе. Жила, як завжди. Розмовляла, сміялася.

А що скажуть діти, коли дізнаються? І головне, яке я маю право тепер учити когось чомусь, якщо сам опинився в такій ситуації? Я тепер взагалі нікого вчити не маю права. Тому що будь-хто мені може сказати, що я раніше мушу розібратися зі своєю дружиною, а потім уже вчити інших життя.»

Так, що ж такого зробила Людмила? Зрадила чоловікові? Ні. Вона потратила всі накопичення, на які Ігор планував купити новий автомобіль, на путівку – багатоденну подорож по Європі. І їхати вона збиралась одна, без дітей і без чоловіка.