Чоловік давно виплатив свій кредит, але не захотів мені повідомити про це

Літо того року було особливим. Я проводила відпустку на узбережжі Таїланду, насолоджувалася сонцем та морем.

Саме тут, на пляжі, я зустріла Олександра. Він був таким же шанувальником пляжного відпочинку, як і я. Ми часто почали гуляти та розмовляти про все на світі.

Майже одразу з’ясували, що обидвоє приїхали з одного міста. Після закінчення відпочинку ми не перестали зустрічатись. Зустрічі на пляжі змінилися затишними вечорами у кафе та романтичними вихідними на природі. Він ніколи не шкодував грошей на наше спільне дозвілля і на кожне побачення приносив мені маленькі подарунки.

Я зрозуміла, що Олександр завжди чітко знає, чого хоче. Вже за рік він зважився на серйозний крок. Сашко запросив мене до поїздки на той же курорт, де ми познайомилися. І раптом на пляжі, де розпочалася наша історія, він зробив мені пропозицію.

Після весілля з’ясувалося, що чоловік сплачує великий споживчий кредит. Кошти він брав ще до знайомства зі мною. І щомісяця зі своєї зарплати віддавав банку велику суму.

Звісно, ​​мене така новина не порадувала. Начебто, щедрий чоловік із гарною зарплатою. При цьому більше половини цієї зарплати йде на виплату кредиту. Але в мене й на думці не було ображатися. Навпаки, я була рада, що Сашко може платити такий великий кредит, продовжуючи комфортно жити.

Через три роки після весілля народилася донька Марина. Я пішла в декрет і грошей стало катастрофічно не вистачати. То памперси треба купувати, то дитяче харчування.

— Сашо, ти коли вже свій кредит виплатиш? Давно платиш, а кінця не видно цим платежам.

— Та там багато ще платити, тож нічим тебе порадувати не можу поки що.

— То може, достроково його якось спробуємо закрити? У батьків гроші позичимо, потім їм віддамо потихеньку. Натомість відсотків банку менше заплатиш.

— Ну, це незручно у батьків брати в борг, їм самим нелегко живеться.

Тож ми прожили ще один рік. Я вже думала Марину в ясла віддати і вийти на роботу. Так як із фінансами зовсім туго стало, ціни в магазинах зростали.

І ось одного разу, коли я гуляла з коляскою у парку, я зустріла свою колишню однокласницю Віру.

Віра тепер працювала в якійсь фінансовій організації, розкішно одягалася і взагалі виглядала чудово. Ми побалакали трохи, і я поскаржилася їй на цей нескінченний кредит чоловіка.

— Давай я на роботі запитаю в кредитному бюро інформацію щодо його кредитів. Дізнаємось, скільки йому ще цей кредит виплачувати.

— То це ж буде не зовсім чесно до Сашка?

— Ну, зате хоч дізнаєшся, скільки тобі ще жити в такому безгрошів’ї.

Віра своє слово дотримала і наступного дня надіслала мені кредитну історію Сашка.

Виявилося, що кредит він виплатив ще три роки тому майже відразу після весілля. Зате регулярно кожну зарплату «половину» ніби віддавав. Коли чоловік прийшов з роботи, я вже морально себе накрутила.

– Та як ти смієш від мене гроші ховати? Тобі не соромно? У тебе маленька дочка, на яку багато грошей доводиться витрачати щомісяця. У мене одягу нового вже більше року немає, старе все доношую. Нічого зайвого не купую. А ти кудись витрачаєш щомісяця щалені гроші!

Сашко, звісно, ​​розлютився і став з’ясовувати, звідки я знаю про те, що він уже виплатив кредит. Сказав, що це його справа, куди він витрачає стільки грошей. І що він не зобов’язаний мені віддавати все до копійки, адже він не якийсь підкаблучник.

— Хто тобі взагалі сказав, що я всю зарплату тобі віддавати маю? У мене і свої потреби є, я на них у тебе просити грошей маю?

— Це на які потреби половина зарплати йде?

– Не твоя справа. Загалом тебе це не стосується. Скільки віддав, тій сумі й радуйся.

З тієї розмови минуло вже два місяці. Відносини із Сашком сильно погіршилися, живемо тепер як сусіди. Грошей він мені віддає, як і раніше, мало. При цьому не забуває ситно поїсти двічі або тричі на день.

Піти від нього не можу, тому що на декретні не проживу просто. І незрозуміло, що робити. З одного боку, не у кожній сімʼї спільний бюджет. З іншого боку, почуваюся обдуреною.