Через роки я несла образу на свою матір і не могла її пробачити. Але нещодавно моє життя кардинально змінилося

Моє дитинство пройшло у невеликому селищі міського типу. Сім’я наша жила не бідно, але й не шикувала. Нас у батьків троє. Я старша, ще двоє молодших братів.

Коли я закінчувала восьмий клас, переді мною стояв вибір – йти далі вчитися в дев’ятий або вже вибирати професію. У ті роки я мріяла, я хотіла стати археологом.

Професія ця була овіяна для мене флером романтики та містики. У голові малювалися картинки про пригоди Індіани Джонса. Я розуміла, що для дівчинки з провінції вступити до інституту буде важко. Але я вчилася завжди добре.

На час випускних іспитів про мої наміри дізналася моя мама. Не можу сказати, що їй не сподобалася саме ідея саме з археологією. Її в принципі не влаштувало моє бажання вчитися у школі далі.

Мама наполягала, щоб я спочатку здобула робочу професію, а потім уже втілювала свої мрії.

-Ти поки будеш у своєму інституті вчитися, хто годувати тебе буде? Через два роки братові поступати! Ми вас усіх не витягнемо! – ось такі на мене сипалися аргументи.

А що я могла відповісти на це? Шістнадцятирічна дівчинка. Я з ранніх років допомагала батькам чим могла. Крім відмінного навчання я виконувала практично всю роботу по дому, та ще й відповідала за навчання молодших братів.

Мама тоді дозволила мені вступати до вузу, але після того, як я відучуся на бухгалтера. Вона вважала, що це найвдаліший вибір. Адже бухгалтер є у кожній організації. А потім уже, коли закінчу бухгалтерську справу, можу вчитися на вечірньому, працювати та забезпечувати себе самій.

В душі мені було до сліз прикро. По правді я часто в той період свого життя ночами плакала в подушку. Точні науки, і математика, зокрема, давалися мені легко, але душа до цього не лежала зовсім.

Так я й відучилася на бухгалтерську справу. Періодично плакаючи та шкодуючи себе. До другого курсу вже змирилася. А після випуску мама влаштувала мене в одну бюджетну установу під крило своєї давньої приятельки.

Коли я вирішила, що ось він момент, і я все ж таки спробую подати документи на спеціальність своєї мрії, на роботі керівництво почало наполягати, щоб я здобула вищу економічну освіту.

Все б нічого, але через свою подругу про це дізналася моя мати. Я тоді посилено готувалася до іспитів на кафедру археології. Мама знову стала посилено промивати мені мозок про те, що археологія погана спеціальність.

За маминими словами, якби я стала археологом, то сидіти мені все життя в сирій глиняній ямі і отримувати три копійки. Інша справа економіст! У тепленькому кабінеті, шановна людина і дохід незрівнянно більший.

Я знову піддалася. Багато років корила себе за це. Навчалася на економічному та розуміла, що хотіла б бути зараз в іншому місці. Та в тій же сирій ямі, обіцяній мені мамою, я була б щасливішою.

Згодом моя дитяча мрія забулася. Я вийшла заміж, народила дочку. Кілька років тому перед моєю дитиною постало закономірне питання вибору майбутньої професії. І ось тут мене накрило з головою!

Багато років я щиро вважала, що давно пробачила свою матір за те, що не дозволила виконати наївну дитячу мрію. Плюс до всього у професії я успішно реалізувалась. Гарна посада, чудова зарплата.

Але коли моя мама порадила мені, що не треба, мовляв, доньці йти вчитися в десятий-одинадцятий клас, все всередині сколихнулося з новою силою.

Тоді я, щоб хоч якось заглушити весь біль тієї шістнадцятирічної себе, написала гнівний пост про занапащену мрію. Було багато коментарів, але серед них виділився один.

Писав чоловік. Виявилося, що він перебуває у спеціальній групі з пошуку предметів, які мають історичну цінність. Звичайно, це не зовсім те, про що я мріяла в дитинстві, але він запропонував мені спробувати. Там не обов’язково мати якийсь досвід та освіту – усьому навчать

Я за цю ідею схопилася. Дочка виросла, з чоловіком я розлучилася. Можу дозволити собі помотатися країною з совочком і пензликом у руках, як мріяла в дитинстві.

Що я хочу вам сказати. Люди з нашої групи – найцікавіші люди. Вони теж всі у звичайному житті мають найтривіальніші професії та посади.

Менеджери, продавці, сантехніки є навіть художник. Але з усіма цими людьми мені куди цікавіше спілкуватися, ніж з усіма економістами, яких я зустріла за двадцять років роботи.

Ось уже третій рік поспіль я беру відпустку і їду в невідоме місце, щоб, сидячи в колишньому окoпі, знайти маленький гудзик чи портсигар і радіти цьому як дитина.

Тільки зрозумівши, що я абсолютно щаслива від цього заняття, я змогла вибачити свою матір. Стільки років я не усвідомлювала, що всередині сердилась на неї за те, що живу не своїм життям.

Якщо хтось розуміє мене, хочу сказати: ніколи не пізно повернутися назад і почати робити те, що дійсно вам подобається.