Брату подарували квартиру, а мені не встигли. Тепер він націлився ще й на половину батьківської

Чомусь я завжди думала, що після смерті батьків у мене все одно залишиться хоч одна близька людина – брат. Розумію, що думки дитячі та наївні, але саме з дитинства вони й пішли. Їх і батьки мені вселяли.

Ми завжди збратом нормально спілкувалися. Я думала, що якби не різниця у віці, то дружили б, а так просто підтримували рівні стосунки.

Брат на сім років старший за мене, я для нього завжди була малявкою, з якою не дуже цікаво грати. Але якщо батьки просили брата постежити за мною на майданчику або кудись проводити, він дуже рідко обурювався, якщо це йшло в розріз з його планами.

У дитинстві я дуже пишалася, що маю старшого брата. Вчилися ми в одній школі, тож мені заздрили. Брат іноді мене дражнив, але ніколи не робив це при сторонніх, так що на вигляд наші стосунки здавалися навіть кращими, ніж були насправді.

Батьки часто мені говорили слухатися брата, ось їх не стане, так у мене залишиться він, буде моєю найближчою людиною, на яку можна буде покластися. Брату, мабуть, нічого подібного не вселяли, бо повівся він некрасиво. Хоча йому здається, що все абсолютно нормально.

Батьки завжди намагалися забезпечити нас із братом усім необхідним. Виростити, дати освіту, забезпечити квартирами. Тільки останнє вдалося не повною мірою.  Брату батьки квартиру подарували, коли він зібрався одружитися. Для мене це несподіванкою не було, зі мною із цього приводу розмовляли.

Мама казала, що брат перший отримав квартиру, бо він старший, він одружується, йому треба кудись привести свою молоду дружину. Але й мене без житла не залишать, куплять і мені, а якщо раптом вони не встигнуть, то тоді мені відійде батьківська квартира, зовсім без житла не залишуся.

Брату квартиру подарували, він був задоволений таким подарунком. Хоча я хотіла б подивитися на людину, яка не була б цим задоволена!

З питання своєї квартири я батьків не поспішала. По-перше, мені тоді взагалі не до якихось там квартир було, в мої п’ятнадцять років, по-друге, я вірила, що батьки свою обіцянку обов’язково дотримаються.

Я вчилася, підробляла та не ставила зайвих питань. Не хотілося, щоб батьки думали, ніби я цю квартиру випрошую, чи що мені з ними погано живеться.

Однак мені квартиру батьки так і не встигли подарувати. Спершу захворіла мама. Потрібно було дороге лікування, яке під’їло батьківські запаси, а потім вони вдвох розбилися машиною.

Тато багато часу проводив у лікарні з мамою, і, мабуть, втома далася взнаки. Він не встиг відреагувати і машина вилетіла зі слизької дороги. Це було жахливо. Ми вже вірили, що мама піде на виправлення, скоро все закінчиться, а тут подвійна втрата. Я не розуміла, як далі жити, тож і чіплялася за брата.

Він зміг зберегти ясний розум і займався всіма процедурами похорону та прощань. Я ніяк не могла зібратися, мені вистачало сил лише на те, щоб не доставляти додаткових проблем.

Жила я, як і раніше, у квартирі батьків, брат у своїй квартирі з дружиною та дитиною. Я тоді навіть не думала про якусь спадщину, ділення майна і все таке. Я перетравлювала те, що сталося.

Брат почав цю розмову сам за кілька місяців. Приїхав і спитав, що я збираюся робити зі своєю часткою квартири. Питання поставило мене в глухий кут.

Брат терпляче пояснив, що квартира, в якій я живу – це наша спільна спадщина. Моя половина, половина брата, це закон. Ось він і думає, що робити зі своєю половиною.

– Та ж тобі батьки подарували квартиру! Значить, ця моя! – обурилася я.

– Послухай, моя квартира тебе взагалі не торкається, вона тільки моя. А ось ця – наша. Я із задоволенням продам тобі свою частку. Або давай усю квартиру продамо, а гроші поділимо, – спокійно пояснив брат.

Мені великодушно дали час подумати, але попередили, що брат так і так продасть свою частку, питання лише кому. Ось тобі й єдина близька людина.

Жаль, що батьки мене ніяк не убезпечили від цієї ситуації. Але я здобула хороший урок – я залишилася зовсім одна, довіряти можу тільки собі.