Богдан був майстром в стосунках. Він зумів переконати маму свого найкращого друга дати добро на шлюб. Але в своєму особистому житті він успіхів не досяг
Василь повідомив мамі, що вже давно любить Ольгу і збирається одружитися.
— Я правильно розумію, — спитала Віра Олександрівна, — що це та сама Оля, яка іноді приходить до нас у гості?
– Вона сама.
– Васю! — тихо, трохи злякано, але дуже виразно, — сказала Віра Олександрівна. – Ні! Цього не може бути!
– Що ні? – не зрозумів Василь. — Чого не може бути?
– Яка любов? — уже голосніше і з більшою виразністю дивувалася мама. — Яке одруження? У твоєму віці?
– В моєму віці? – не зрозумів Василь.
— Ти ж ще дитина!
– Мамо, мені двадцять п’ять років! — урочисто відповів Василь і сміливо глянув на маму. – Куди вже більше? Усі мої друзі вже…
— До чого тут твої друзі? — сплеснула руками Віра Олександрівна. — Тобі тільки не вистачало ще з них приклад брати. Одружитися він зібрався… У нього дисертація не дописана, а він… Любити когось надумався! Приклад із своїх друзів бере. Знайшов, на кого посилатися! Чи ти хочеш бути, як твої друзі?
– А що мої друзі?
— Ні, ну якщо ти дійсно хочеш бути, як вони, тоді, звичайно. Одружуйся. І будь, як вони. Можеш бути, як усі! Тільки навіщо ти мені це кажеш? Щоб я раділа з того, що мій син — невдаха, який нічим не відрізняється від інших? Не треба. Будь ласка, живи, як тобі заманеться, живи, як усі, але я про це нічого не хочу знати.
— Та чому ж невдаха?
— А ти хочеш сказати, що твої друзі — це успішні люди, які багато чого досягли у житті? І ти береш із них приклад! Я правильно зрозуміла?
Василю раптом стало дуже сумно. Він зрозумів, що ось зараз усі його мрії про щасливе життя з Олею можуть виявитися порожніми фантазіями. І тільки тому, що мама, бачите, не хоче, щоб він одружився.
«Про дисертацію чогось згадала, — подумав Василь. — Яким боком вона тут? До друзів моїх причепилася. Вони чим винні, що їхнє особисте життя не склалося? Хоча… щодо друзів — це точно. Краще б мені було їх і не згадувати.
— Мамо, до чого тут все це? — розпач чувся в Василевому голосі. – Друзі, дисертація. Це ні до чого тут. Адже ми з Олею любимо одне одного! Оля – чудова дівчина. Ми вже давно знаємо один одного і…
— Синку, ти зараз сам не розумієш, що кажеш, — голос Віри Олександрівни звучав тривожно. — А коли зрозумієш, пізно буде. Вона хто?
— Вона…
— Втім, — сказала Віра Олександрівна, — не має значення. Я завжди вважала тебе розумним хлопчиком. А ти?
– Мама! Мама! — вигукнув Василь. – Та я…
— Я, синку, все своє життя думала лише про тебе, — сказала Віра Олександрівна. — Вірила, що ти станеш успішною людиною, а ти…
– Але я…
— Отож, чим ти відповів на все те добре, що я для тебе зробила! – продовжувала Віра Олександрівна. — І після цього ти ще називаєш себе розумною людиною?
— Ну, а хто ж я, на твою думку?
— Дитя нерозумне, ось ти хто, Василю, — впевнено відповіла Віра Олександрівна. – І це ще м’яко сказано.
— По-твоєму, якщо чоловік вирішив одружитися з жінкою, яку він любить, то він одразу й дитя нерозумне, то чи що?
– Любить? — вигукнула Віра Олександрівна. — Та що ти знаєш про любов? Ви скільки вже зустрічаєтесь?
– Майже рік!
— Майже рік, — Віра Олександрівна сумно посміхнулася. – Синку! Це означає, що ви взагалі не знаєте один одного. Майже рік! Та що можна дізнатися один про одного за такий короткий час? Я тобі дивуюсь, Василю. Я думала, що ти серйозно ставишся до життя. А ти…
— Та в чому проблема, — дивувався Василь. — Я не розумію, слово честі. Чому ти називаєш мене несерйозним?
– Чому? Ти ще питаєш! Ну, який серйозний чоловік захоче одружитися у такому віці, Василю. Я дивуюся, як взагалі з таким… несерйозним ставленням до життя ти зумів закінчити інститут і вступити до аспірантури? Просто дивуюсь.
— А це вже зовсім несправедливо, мамо, — сказав Василь. – Звинувачувати мене в несерйозності!
– Ось! – сказала Віра Олександрівна. — Це мене й дивує насамперед. Що мій син, закінчивши з червоним дипломом філософський факультет, аспірант, без п’яти хвилин кандидат наук і… Тебе вже зараз вважають найкращим фахівцем у твоїй галузі. Тобі пророкують велике майбутнє!
Згадай, що про тебе говорив професор… забула, як його… Не важливо. Він називав тебе: «Майбутнє світової філософії». На тебе з надією дивляться багато очей, а… А в результаті, що? А в результаті, це майбутнє світової філософії збирається одружитися. І на кому?
– На кому?
— От і я говорю! На кому! На звичайнісінькій жінці. І заради чого? Ні, добре, що твій батько цього всього не бачить. От би він посміявся.
— Він мене зрозумів би.
– Ха, ха! Зрозумів би він тебе. Він би тебе спитав: «А де ви житимете. А головне – на що?»
– Я піду працювати. І маємо велику квартиру, — сказав Василь. — І ми б спокійно могли…
— Ось дякую тобі, синку, — сказала Віра Олександрівна, — дочекалася. Дожила до щасливого дня. Замість того, щоб стати кандидатом наук, він кине аспірантуру і піде кудись працювати. Чудово! А поки мій син працює, я сваритимуся з невісткою цілими днями на кухні. Тільки цього мені й не вистачало на повне щастя.
— Ну чому лаятись?
– А як ти думав? Дві жінки – в одному будинку! Щодня сваритимемося з нею по всяких дрібницях. На кухні! Вчити будемо один одного, як кашу варити, білизну прати, на якій олії млинці смажити і це … яким засобом посуд мити.
— Ну гаразд, гаразд! – сказав Василь. – Я зрозумів! Ми можемо жити у неї.
– Ще краще! Чоловіку жити в домі дружини. З тещею та тестем! Чудово! І після цього ти називаєш себе майбутнім світової філософії?
— Ми винаймемо квартиру, мамо, — сказав Василь. — Ми житимемо окремо від вас усіх.
– Окремо від нас усіх вони житимуть! І щастя прийде до вашої оселі. Та на які гроші ви винаймете квартиру? Не сміши!
— Та що смішного, мамо? Я не розумію!
– Він не розуміє. Та назви мені хоч одного філософа, який був би щасливим у шлюбі! Хоч би одного! Вони житимуть окремо. Ні, звичайно, якщо ти хочеш прожити життя Сократа, хочеш бути під каблуком у сварливої дружини, невдахою, смішити людей і закінчити, сам знаєш чим… Тоді, звісно. Живи. Але я тобі в цьому не помічниця. Ну, приведи мені хоч один приклад, синку, хоч один, хто з філософів був щасливий у коханні.
Василь почав згадувати, але… не міг нічого згадати. Усі ті філософи, якими він захоплювався і в кого навчався, не були щасливі у шлюбі. А дехто взагалі на жінок не дивився, а більше цікавився…
— Я надто схвильований зараз, — сказав він. — Але я певен, що такі є. Я неодмінно згадаю і скажу тобі. Я подивлюсь в інтернеті. Я знайду. Не може бути, щоб усі видатні філософи були нещасні в особистому житті.
— Ну ось, як згадаєш чи знайдеш, то одразу скажеш, і ми продовжимо нашу розмову, — відповіла Вір Олександрівна. — А зараз ідемо вечеряти, синку. Ти стільки часу, стільки сил витрачаєш на якусь нісенітницю. Одруження! Що за нісенітниця? Це в тебе від перевтоми. Ти – вчений. Для тебе, синку, це недозволена розкіш. Будь серйозним. Я в тебе вірю.
Ну, згадай, як я тішилася, коли ти сказав, що будеш філософом. Ось, думала я, син стане розумною людиною. Буде книжки розумні писати, людей навчати. А ти?
Мама та син пішли вечеряти. Бажання одружитися у Василя не пропало, але… настрій уже був не той. Відразу після вечері він вирішив прогулятися вечірнім містом, подумати про себе, про життя.
Вийшовши у двір будинку, Василь одразу помітив Богдана, який сидів на лавці — друга свого дитинства, юнацтва і… і так далі.
— Чого похмурий такий? – запитав Богдан.
Василь розповів другу про свої проблеми та переказав всю розмову з мамою.
— Мама твоя має рацію, — сказав Богдан. — Ну, то візьми мене. Я одружився п’ять років тому. І що? Тепер ось сиджу і мрію, як би розлучитися. Додому не хочу йти.
— Ти не розумієш, — сказав Василь, — ми з Олею кохаємо одне одного.
— Ну, то одружись, — сказав Богдан. — Чого переживати.
— Ну, а ти розлучайся! – сказав Василь. — Чого переживати?
— Теж мені… порівняв проблеми, — сказав Богдан. – Мене дружина не відпустить.
– А мені мама не дозволяє.
— Твої проблеми я можу легко вирішити, — сказав Богдан. — А мої хто вирішить?
– Допоможи, друже! – сказав Василь. — Виріш мої проблеми. Може, і я тобі допоможу вирішити твої. А? Адже я філософ.
Богдан серйозно глянув на Василя.
Хто його знає, подумав Богдан. — Може, й справді допоможе чимочь?»
– Гаразд, філософе, – сказав він, – погуляй піди, а я поки що з твоєю мамою поговорю. Зустрінемось тут за годину.
Василь пішов гуляти, а Богдан — на третій поверх, у квартиру Віри Олександрівни.
— Віра Олександрівно, добрий вечір, — сказав Богдан. — Василь вдома?
— Щойно вийшов.
– Дивно, – здивувався Богдан. – Він сам мене просив зайти.
– Навіщо?
– Не знаю. Щось про костюм казав.
– Який костюм?
— Весільний, звичайно, який ще, — Богдан зробив незадоволене обличчя. — Порадитись хотів. А що тут радитись? Я Вам, Віра Олександрівно, як його мамі, чесно скажу. Я проти його одруження. Ну не вчасно це все. Ну, навіщо йому зараз одружуватися? Хоч би Ви його відмовили. А головне, що навіть наші невдалі приклади, я маю на увазі приклади його друзів, його нічому не вчать.
— Так-так, Бодя, — ти абсолютно правий, — сказала Віра Олександрівна. — Та що ж ти в дверях став. Проходь. Ти їсти хочеш?
– Я буквально на хвилинку і…
— Ну от і чудово, що на хвилинку, — сказала Віра Олександрівна. – Мій руки. Сідай за стіл. Їж.
Коли Богдан повечеряв, Віра Олександрівна продовжила розмову.
— А що, Бодя, ця Оля, з якою Вася хоче одружитися, вона хто? — спитала Віра Олександрівна. – Серйозна жінка чи так?
– Хто? Олька-то? Серйозна? Я вас благаю, Віра Олександрівна. Ну, яка вона серйозна. У неї в голові, не зрозумій що.
– Та ти що?
– Їй уже двадцять три. Інститут закінчила, а думає, не зрозумій про що, — сказав Богдан. — Ви думаєте, Василь буде з нею щасливий?
— Сумніваюся, бо…
— І правильно робите, що ви сумніваєтеся, Віра Олександрівна, — сказав Богдан. — Бо ні про яке щастя тут і мови не може бути. Адже вона поки з вашого сина професора не зробить, не заспокоїться. Така й мати її.
– А що її мати?
— А ви не знаєте?
– Ні.
— Ну, то слухайте, — Богдан зробив серйозне обличчя. — Вона свого чоловіка, батька Олі, до того довела, що він уже до сорока п’яти років мало того, що став успішним підприємцем, та ще й кар’єру собі зробив у політиці.
— Що ти кажеш, — задумливо промовила Віра Олександрівна. — Оце в неї тато…
– Так! – упевнено сказав Богдан. — Засідає десь там… у проміжках між діловими переговорами. На думці тільки гроші та політика. І все! Грошей — кури не клюють, а часу, витратити їх немає. Хіба це щасливе життя? Я вас питаю! Віра Олександрівна!
— Ні, але, можливо, що…
— Ви, коли познайомитеся з батьком Олі, самі зрозумієте все, — сказав Богдан. — Всі розмови тільки про справи в бізнесі, або про справи в політиці. Уявляєте, вашому синові треба такого тестя? А?
Адже він і з нього почне людину робити. Ви розумієте? А з огляду на здібності вашого сина та можливості батька Олі… А? Це означає, що вже років через десять Василь мало того, що вже докторську захистить, то ще разом із тестем на пару засідатиме десь буде.
— Ти маєш на увазі засідати в…
— Саме це я маю на увазі, Віра Олександрівна, — сказав Богдан. — Скільки тоді Василеві буде? Тридцять п’ять? Вважай, що вже вся молодість пройшла. А згадати й нема чого. Де розваги? Радості життя де? Де, я вас питаю, веселе проведення часу? Порожня трата грошей, помилки молодості тощо? Нічого не буде? А чому? Бо кохання… І попало ж його закохатися в цю Олю?
— А ти певен, що…
— Я йому говорю, — сказав Богдан — не поспішай. У тебе таких Оль, знаєш, скільки ще буде! Ви згодні, Віра Олександрівна? Одружитися так рано!
— Ну-у, загалом, звичайно…
– А я про що! – продовжував Богдан. — Чекай, кажу, років до п’ятдесяти. Нагуляйся. Нароби купу дурниць. А потім знайди собі якусь молоду, веселу. Ну, щоб не нудьгувати. Вона, звичайно, буде робити дурниці. Але весело буде. З молодою не заскучиш! Адже так, Віра Олександрівна?
— Я б не сказала, бо…
— А він на що себе прирікає? – продовжував Богдан. — У 25 років одружуватися з цією… І якщо Ви, Віра Олександрівна, сподіваєтеся, що ваш синочок буде весело і щасливо марнувати свої молоді роки в клубах там різних і на дорогих курортах, то, як ви помилитеся.
Оля йому цього точно не дозволить. А він – по стійці смирно. Тому що кохання. А кохання пройде, і що залишиться? Дисертація, та успішна кар’єра в політиці! І все! І нічого більше. Ви розумієте, Віра Олександрівна? Молодість пролетіла, а згадати й нема чого.
— Може, тоді…
— Поговоріть із сином, Віра Олександрівна, поговоріть, — сказав Богдан. — Ще не пізно все виправити. Зупинити, так би мовити. Одне ваше слово може врятувати його молодість. Не губіть. А коли йому буде п’ятдесят, він обов’язково знайде собі якусь молоденьку. І весело буде! І буде що згадати! Адже любові всі віки покірні, так?
— Я поговорю, але…
Богдан глянув на годинник.
— О-о, Віра Олександрівна, час, — сказав Богдан. – Мені пора. Дякую за вечерю. Все було дуже смачно. Передайте Василеві, що я заходив.
Вже виходячи з помешкання, Богдан зупинився і подивився на Віру Олександрівну.
— Щось я ще… хотів? – сказав він. – Ах та!к Згадав! І якщо ви сподіваєтеся, що після весілля вони з вами житимуть, то… — він покрутив головою, — забудьте. Тесть, швидше за все, придбає їм квартиру. А ви, Віра Олександрівна, у кращому разі, відвідуватимете їх у вихідні дні. Поговоріть із сином. Поговоріть! Ще все можна виправити.
Василь сидів на лавці, думав про життя, про долю людства і чекав на друга.
– Поговорив? — спитав Василь.
– Поговорив.
– І?
– Все гаразд, – сказав Богдан. — Можеш одружуватися.
— А що ти сказав?
– Правду, – сказав Богдан. – Тепер давай думати, що ти скажеш моїй, щоб вона погодилася відпустити мене.
Друзі довго думали, але нічого не придумали. Василь пішов додому.
— Так, синку, — сказала Віра Олександрівна, — я подумала і вирішила. Якщо ви дійсно любите один одного, то…
— Не поспішай, мамо, — сказав Василь. — Я ось теж подумав і вирішив, що… Мабуть, ти маєш рацію, і мені не слід поспішати з одруженням. У мене попереду довге, цікаве життя. Навіщо поспішати?
Василь пішов до себе до кімнати. А в голові Віри Олександрівни зазвучали слова Богдана: «Чекай років до п’ятдесяти. Нагуляйся. А потім знайди собі якусь молоду, веселу. Ну, щоб не нудьгувати. Вона, звичайно, дурниці буде роби. Але весело буде. З молодою не заскучиш!»
Віра Олександрівна вирішила зробити все можливе, щоб Василь якнайшвидше одружився з Олею.
Василь одружився з Олею. У них все чудово. Все саме так, як Богдан розповідав Вірі Олександрівні.
І тепер Василь вигадує, що йому таке сказати дружині Богдана, щоби вона сама відпустила його. І хоча він уже захистив кандидатську, йому так нічого на думку не спало.