Богдан вирішив з дружиною провести серйозну розмову, але не подумав про серйозні наслідки. Ледве сам себе з дому не вигнав

У суботу вранці Богдан не знав, чим себе зайняти, і тому вирішив затіяти з дружиною розмову про неї та її погану поведінку. Він давно збирався поговорити з Наталею і висловити їй усе, що за довгі роки в нього накипіло.

«Зрештою, — думав Богдан, — скільки це може тривати. Її незадовільна поведінка будь-кого з себе виведе. Добре, що я спокійна людина, але й у мене нерви не залізні. Майже двадцять п’ять років разом, а вона поводиться зі мною іноді так, що просто сил немає, все це витримувати.

Скільки можна терпіти, зрештою? А ні, то поставлю питання про розлучення. А що? Ми обидвоє вже дорослі люди і… Мені навіть цікаво, що вона думає з цього приводу? Що скаже, коли дізнається, що у перспективі не виключено і наше з нею розставання? Хотів би я бачити її обличчя у цей момент».

Богдану так сподобалася ця ідея з приводу розмови з дружиною про її погану поведінку, що він вирішив не відкладати це на вечір, а почати її зранку.

«Говорити з нею буду відразу після сніданку, — міркував Богдан — Ну яка може бути серйозна розмова на голодний шлунок. А ось з’їм пару млинців зі згущеним молоком, сметаною і сиром, вип’ю пару чашок кави з молоком, тоді і сили будуть вести цікаву і корисну бесіду. А поговорити з нею серйозно вже давно треба».

Богдан доїв останній млинець, допив кави, зробив сумне обличчя і глянув на дружину.

– Щось не так? — спитала Наталя, яка відразу помітила кисле обличчя чоловіка. — Не сподобалися млинці? Може, ще кави зробити?

Богдан шумно видихнув, усім своїм виглядом показуючи, що його в цьому домі не розуміють.

— До чого тут млинці, — сказав він, — можна подумати, що крім них мені вже й поскаржитися нема на що.

— А на що тобі ще скаржитися? — байдуже спитала Наталя, прибираючи зі столу посуд.

— А на те, — відповів Богдан, — що я, можливо, коли одружився з тобою, не про таке життя мріяв. І взагалі… якби я знав, що ти така, то, може, ніколи б і не одружився з тобою.

— А з ким би ти тоді одружився? — без особливих інтересів спитала Наталя.

— Та на кому завгодно, — нервово відповів Богдан, — головне, що не на тобі. Якби, звичайно, знав тоді, на кого ти перетворишся з часом.

— Так це коли ще було, — спокійно відповіла Наталя, — скоро вже двадцять п’ять років, як одружені. Ми тоді були обидвоє молоді, наївні і… Ти маєш рацію, звичайно. Тоді ми слабо розуміли життєві перспективи.

— А я дивлюся на життя саме з сьогоднішньої позиції! — палко заперечив Богдан. — І мене не влаштовує саме сьогоднішня твоя погана поведінка. Це ти можеш збагнути? Чи це недоступно твоєму розумінню?

– А-а! Ти ось про що. Про мою погану поведінку. А я одразу й не зрозуміла, — сказала Наталя. — З позиції сьогодення, звісно, ​​все бачиться по-іншому. З позиції сьогоднішнього дня і я, напевно, теж за тебе заміж не вийшла б.

– Це ще чому? – здивувався Богдан.

– Ну як чому, – відповіла Наталя. — Все виходячи з твоєї сьогоднішньої поведінки, Богдане. Яке мене також не влаштовує. Тобі он і сорока п’яти ще немає, а ти, як чоловік, уже ні на що не здатний. Якби я знала, що ти так швидко зносишся, то хіба я зв’язала б з тобою своє життя.

Почуте настільки вразило Богдана, що він на якийсь час навіть мову втратив. Але Наталя ніби не помічала цього і спокійно, а головне мовчки почала мити посуд.

— Ти розумієш, що кажеш, — насилу промовив Богдан, коли знову знайшов дар мовлення. — Що означає, як чоловік, я ні на що не здатний? І в якому сенсі ти говориш про мою погану поведінку?

— У тому сенсі, що я від тебе вже нічого такого не чекаю, — сказала Наталя, важко зітхнула, дістала з кишені фартуха маленьке люстерко, подивилася в нього, поправила зачіску, знову зітхнула і прибрала люстерко назад.

— Чого такого ти не чекаєш? – сказав Богдан. – Я не зрозумів.

— Ну, такого, про що мріяла, коли виходила за тебе, — відповіла Наталя. – Ай, – вона махнула рукою. Я вже взагалі від тебе нічого не чекаю. Отримала якісь жалюгідні крихти. Та й ті, якщо вдуматися, я могла отримати від будь-кого. Чи варто було заради цього заміж за тебе виходити?

Могла з таким самим успіхом вийти хоч за того ж Івана. А ні, за Миколу чи Петра. У крайньому разі, за Сергія. Думаю, що результат був би не гірший. А з Сергієм, можливо, й краще. Нещодавно зустріла його біля кінотеатру. Виглядає, як огірочок. З ним ще якась гарна жінка була. Тебе, Богдане, якщо порівняти з Сергієм, то порівняння буде не на твою користь.

— Що за нісенітниця! — вигукнув Богдан. – Ти це про що зараз? Наталя! Ти себе чуєш?

— Не переймайся, — сказала Наталя. — Можеш радіти з того, що Іван, Микола і Петро виглядають нічим не краще за тебе. Теж ось… нещодавно… бачила їх. Як завжди, втрьох біля магазину отиралися. Про щось гаряче сперечалися. Сто гривень ще в мене позичили.

Слухай, Богдане, а ви навіть чимось схожі стали один на одного. Я маю на увазі тебе, Івана, Миколу та Петра. Як рідні брати, слово честі. Що ти так дивишся на мене здивовано? Та я серйозно говорю, що схожі. Зі спини так навіть і не відрізниш, хто є хто.

Богдан зрозумів, що розмова зайшла не в те русло. Він збирався поговорити з дружиною про її недоліки і про її незадовільну поведінку. А виходить навпаки. Вони сидять та обговорюють його недоліки. Богдана такий поворот подій не влаштовував.

– Ти ось що, Наталя – сказав Богдан, – ти не звалюй із хворої голови на здорову. І зараз не про мене. Це я перший сказав, що якби я знав, яка ти насправді, то не одружився б із тобою.

— Ну то й що, що ти перший? – не зрозуміла Наталя.

— А то, — відповів Богдан, — що ти замість того, щоб поставити запитання, поцікавитися, хоча б заради простої цікавості, що не влаштовує мене в тобі, почала обговорювати мене. З чого раптом? З якої такої статі?

– Я думала що…

— Ось звідки в тобі це звичка —  серйозну розмову перевести в не зрозумій яке русло? – реребив дружину Богдан.

— Ну гаразд, — сказала Наталя, — якщо ти наполягаєш, — вона трохи посміхнулася. — Що тобі мені не подобається?

– Я наполягаю?! — обурився Богдан.

– А хто? – Наталя зробила здивовані очі.

– Ах так, – схаменувся Богдан. — Але ти могла б якось інакше це сказати.

– Як інакше?

— Простіше, Наталя, простіше, — сказав Богдан. — Без цих своїх «ну гаразд» та «якщо ти наполягаєш». І без усмішок своїх.

— Що тобі в мені не подобається? — просто й серйозно спитала Наталя.

– Ось! — радісно вигукнув Богдан. — Можеш, коли захочеш. А одразу важко було так зробити? Обов’язково треба було довести мене до гарячки. Без цього ти ніяк не можеш обійтися? Так?

— Коротше, Богдане, — сказала Наталя. – Чого ти хочеш?

— Щоб ти не переводила стрілки! – сказав Богдан. – Не хочеш розмовляти, не треба. Так і скажи.

– Не хочу розмовляти, – сказала Наталя і пішла з кухні.

«Вона точно з’їхала з глузду, — подумав Богдан. — На що вона цікаво розраховує? Невже не розуміє, чим це може для неї закінчитися?

— Ану повернися, — закричав щосили Богдан. — Я сказав, повернися зараз на кухню, ми не домовили.

Наталя увійшла на кухню і сіла навпроти Богдана.

— Так, Наталя, — сказав Богдан. — Далі це не може тривати. Нам треба розлучитися.

– Я згодна, – спокійно відповіла Наталя. – Це все?

— Ти зрозуміла, що я щойно сказав тобі? — спитав Богдан. — На мою думку, ти не розумієш, що саме зараз відбувається.

– Ти хочеш розлучитися, – сказала Наталя. – Я тебе зрозуміла. Я згодна. У понеділок сходимо подамо заяву. Все?

– Ні, не все, – відповів Богдан. – Далеко не все. А як же двадцять п’ять років, що прожили разом? А що ми скажемо нашим дітям?

Наталя замислилась. Богдан мовчки чекав, що скаже дружина.

— Скажемо правду, — відповіла Наталя.

– Яку правду? – не зрозумів Богдан.

– Як яку? – здивувалася Наталя. — Про мою погану поведінку, яку ж ще. Або в тебе є інша правда.

— Іншої немає, — розгублено відповів Богдан, остаточно спантеличений.

– Думаю, що діти нас зрозуміють, – спокійно вела далі Наталя. — Вони вже дорослі люди, вони вже мають своїх дітей. Так що на їх рахунок, гадаю, можна не хвилюватися. Все?

– Ні, не все, Наталя, – сказав Богдан. — Якщо ти думаєш, що так просто можеш перекреслити все моє життя, то не думай, що я тобі це дозволю.

– Тобто? — тепер уже нічого не розуміла Наталя. — Ми не розлучаємося? І у понеділок не йдемо подавати заяву?

— Справа не в цьому, Наталя, як ти зрозуміти не можеш, — Богдан знову підвищив голос. — Справа в тому, як ми з тобою живемо. Більшість життя вже позаду. А що попереду? Ти про це думала?

– Я обов’язково подумаю про це, але спочатку ти мені скажи, ми розлучаємося чи ні? – сказала Наталя. — А то ти остаточно мене заплутав. То ти кажеш, що я погано поводжусь і ти хочеш від мене піти. То ти не хочеш піти, бо не знаєш, як до цього поставляться наші діти. Я вже заплуталась.

— Наталя Василівна, якби я тільки знав, на кого ти перетворишся… — почав Богдан, але Наталя перебила його.

— Це ти вже казав, — сказала вона. – Повторюєшся. Придумай щось інше. Але спершу дай відповідь на моє запитання. Ми розлучаємося чи ні.

– Ні! – закричав Богдан. – Звичайно, ні! І будь-яка нормальна жінка на твоєму місці давно б це зрозуміла. Але ж ти в нас зовсім не нормальна. Адже тобі, щоб свого домогтися, обов’язково треба пограти на моїх нервах. Чому ти не можеш просто вислухати мене і визнати, що я в усьому правий?

Чому ти не можеш просто зі мною погодитись? Невже це так важко? Невже це вимагає від тебе якихось особливих нелюдських зусиль?

Богдан відвернувся убік. Наталя мовчала. П’ять хвилин тиші дещо заспокоїли чоловіка.

— Я дуже втомився, Наталя, — сказав Богдан. — Я мав важкий тиждень і… Піду полежу. Може, вдасться заснути.

Богдан пішов. Наталя залишилася на кухні.

«Ось як воно вийшло все, — злякано думав Богдан, лежачи в ліжку. — Ледь сам себе з дому не вигнав. Наступного разу треба бути обережнішим і стежити за словами. А то раптом вона все серйозно сприйме і піде від мене. Що я робитиму тоді. Ну їх, усі ці серйозні розмови. Жив якось без них двадцять п’ять років. От і ще стільки ж проживу, Бог дасть».

Ці думки заспокоїли Богдана, і він заснув. За чотири години Наталя розбудила його і покликала обідати. За обідом Богдан ніяких дурних розмов не починав і взагалі поводився пристойно. А після обіду запросив Наталю до кіно. Дорогою до кінотеатру вони зустріли біля магазину Івана, Миколу та Петра, яким позичили двісті гривень.

Але слова, сказані Наталею про те, що, як чоловік, він уже ні на що не здатний, дуже запали в душу Богдана. Так сильно, що Богдан всерйоз задумався про своє здоров’я. Він кинув погані звички. І всерйоз подумує про те, щоб почати вранці бігати, стрибати зі скакалкою та робити зарядку.