Батьки віддали свою машину сестрі, але возити тепер їх має мій чоловік

Свого часу батьки вирішили, що моїй сестрі машина потрібніша, тому коли батько більше не захотів сидіти за кермом, авто подарували Яні, хоча вона лише навчалася на права. Нам із чоловіком тоді машина теж би не завадила, про що батьки чудово знали, ми тоді якраз на неї збирали. Але все одно віддали машину сестрі, а ми взяли кредит. Тепер возити батьків маємо ми, бо Яні завжди нема коли.

У нас із сестрою невелика різниця у віці, я старша на чотири роки. Але до Яни все життя застосовувалася фраза “наша маленька”, а з мене запити були як із дорослої. Доброзичливості у відносинах нам це не додавало. Сестра швидко зрозуміла, що як би вона не накосячила, каратимуть мене: не додивилася, не пояснила, не проконтролювала, не попередила. А Яна маленька, що з неї візьмеш.

Навіть коли сестра вилетіла з першого курсу, виявилася винною я. Мені ж не складно було допомогти сестрі готуватися до сесії? Мені ж самій сесію здавати не треба, звичайно. Я мала, мабуть, відловлювати сестру за хвіст, не пускати на вечірки і сидіти з нею, як з маленькою. Свою провину батьки не бачили у події абсолютно.

Легше стало, коли я вийшла заміж і отримала свою сім’ю. Батьки кілька разів за звичкою намагалися щось мені сказати, але швидко зрозуміли самі, що тепер це вже ні в які ворота не лізе. Намагалися самі її вихованням займатися, але вже пізно було. Дівчинка стала зовсім дорослою.

Питання з машиною було порушено, коли Яні виповнилося двадцять чотири роки. Вона все ще жила з батьками, десь працювала та займалася своїми справами. Я на той момент була вагітна. Батьки чоловіка на весілля подарували нам квартиру в новобудові, але будинок лише нещодавно здали, тож там посилено йшов ремонт.

У мене і чоловіка були права, але машини не було. Та, на якій він ганяв у студентські роки, розвалилася, переживши свій вік років на десять. На нову грошей не було, бо все пішло на ремонт, намагалися встигнути до народження дитини. Мої батьки допомагати грошима не могли, а зі свекрів щось просити було б верхи нахабства, вони нам і так цілу квартиру подарували.

Ми з чоловіком не засмучувалися відсутності авто, наживемо ще, але об’єктивно машина б не завадила. Це батьки теж чудово знали. Коли батько пролежав у лікарні в передінфарктному стані, він вирішив, що більше за кермо не сяде, боявся, що прихопить дорогою і влаштує аварію.

Я думала, що вони продадуть машину, бо в Яни на той момент не мали рації, а гроші в сім’ї були не зайві. Були боязкі надії, що віддадуть мені, але я намагалася не надто на це розраховувати. І правильно робила – машину вирішили віддати Яні. Вона тоді одразу пішла до автошколи.

Я довго трималася, але все одно спитала, чому саме Яні відійшла машина. Чисто з цікавості. Тато сказав, що вона далеко працює, та й взагалі часто мотається кудись, на машині воно зручніше. До того ж, Яна живе з ними, якщо їм кудись треба буде, вона відвезе. Я прияняла це пояснення, у ньому була логіка.

Через рік ми з чоловіком взяли автокредит, чоловік змінив роботи і без машини довелося б виїжджати на дві години раніше. Іноді за кермо сідала і я, але зазвичай водив чоловік.

Яна на той час від батьків з’їхала, почала жити з якимсь хлопцем, начебто все серйозно. Але після від’їзду у неї різко скінчився час на батьків, на їхні прохання кудись відвезти чи щось привезти вона, звичайно, відмовляла – немає часу.

Тоді батьки згадали, що в нас теж є машина. Почалися нескінченні прохання, чи то звозити їх на закупівлю до магазину, чи то в гості, чи то на дачу, чи то з дачі. Просили досить часто. Їздити доводилося зазвичай чоловікові, тому що я з дитиною явно кататися не могла.

Він це сприймає нормально – треба, отже, відвезу-привезу. А мене дратує їхня простота. Машина досі у Яни, у батька була цілком свіжа іномарка, мені тоді пояснили тим, що Яна їх скрізь возитиме, мені в машині відмовили, а тепер мій чоловік повинен свого часу на нашій машині їх постійно возити. Все тому, що Яна у нас сильно зайнята, не може батькам допомогти.

Дивуюсь від такої несправедливості, але мовчу. Але в глибині душі побоююся, що в них вистачить розуму відписати на Яночку квартиру, а потім прийти жити до мене, коли сестрі буде жити з ними незручно.

Дуже сподіваюся, що до цього не дійде, що розум переможе, але дуже боюся такого результату.