Батьки мене любили, поки я була в них на очах. Варто було виїхати – і мене забули

Дуже дивно. Начебто у мене є батьки, ми з ними не сварилися, все було добре. Але рівно доти, доки я не переїхала в інше місто. Ні, вони мене не відмовляли, жодних ультиматумів не було. Все взагалі було нормально, але після мого переїзду вони поступово звели наше спілкування нанівець.

Таке відчуття, що з очей геть – з серця геть. Адже я ніколи навіть не замислювалася про те, що з батьками таке можливо. З моїми, виявляється, можливо.

У мене було щасливе дитинство. Батьки були саме батьками. Мене виховували, розвивали, зі мною грали та вислуховували.

Мама вчила робити щось по господарству, тато водив мене в гараж, де я, надуваючись від гордості, подавала йому ключі, ганчірки та ще щось. Тобто, мною насправді займалися.

Ми ходили в походи, їздили на дачу, батьки дуріли зі мною, знали моїх друзів, влаштовували мені чудові свята та канікули. Коли я хворіла, батьки сиділи зі мною, читали казки, умовляли випити несмачні, але корисні ліки, приносили якісь ласощі.

Навіть у підлітковому віці я не віддалилася від батьків. Вони нормально сприймали моє дорослішання, але наші стосунки залишалися добрими.

Разом обговорювали, куди хочу вступити, ким стати, що для цього потрібно зробити. Батьки завжди і до всього ставилися системно, що мені в них подобалося.

Якщо мене іноді карали, то я чітко знала, за що. А якщо раптом мені прилітало незаслужено, то переді мною без проблем вибачалися. Це, як виявилось, рідкість, коли батьки вибачаються перед дітьми.

Я подорослішала, відучилася, влаштувалася на роботу, переїхала від батьків на орендовану квартиру, але наше спілкування продовжувало бути довірчим і регулярним.

Мені тато, і мама дзвонили, періодично заїжджали в гості. Я теж не забувала їх: теж дзвонила, писала, теж приїжджала їх провідати. Відносини не змінилися.

Я не відчувала ніякої відстороненості, ми добре ладнали. Батьки були в курсі мого життя, вони нею цікавилися, я могла поділитися з ними своїми проблемами чи успіхами. Але все змінилося, коли я переїхала.

На роботі у мене склалася хвора атмосфера, почалася гризня за місце начальника відділу, інтриги, плітки, підстави. Діло всіх, навіть тих, хто в цій гризні не брав участі.

Дісталося і мені, тому я почала приглядати собі нове місце. Поки шукала роботу, виклала резюме, яке відгукнулися з іншого міста.

Умови пообіцяли непогані, навіть із переїздом готові були допомогти. Мені здалася пропозиція цікавою, попросила трохи подумати.

Обговорила питання із батьками. Описала плюси та мінуси, як я їх бачу. Батьки вислухали, запитували, вказали, на що я не звернула уваги.

Мене ніхто не відмовляв, усі питання та зауваження були у справі. Тож нічого негативного я від батьків не очікувала, тим більше що вони свого часу самі переїхали з рідного міста заради кращого місця.

У результаті я вирішила прийняти запрошення і почала готуватися до переїзду. Батьки в міру потреби мені допомагали, щось радили. Ми дуже тепло попрощалися, і я поїхала.

Після переїзду раптово помітила, що наше спілкування з батьками повільно зводилося до нуля. Якщо я сама їм не напишу, вони теж не стануть, сама не подзвоню – і вони не подзвонять.

Я намагалася з’ясувати, чи не відбувається у них щось погане, але мені відповідали, що все гаразд. Тільки в голосах мами та тата я не чула минулої теплоти.

Два роки я мешкаю в іншому місті. Вчора був мій день народження, з яким мене не привітали батьки. Все наше спілкування давно велося лише з моєї ініціативи, але такого я не очікувала.

Я не мав можливості приїхати до них у гості, а самі вони не прагнули побачитися. А тепер я не розумію, чи є сенс їхати до них? Таке відчуття, що вони просто викреслили мене зі свого життя. Але я не розумію, за що.