– Байдуже, що без нотаріального посвідчення, ти повинна віддати нам цю квартиру…

Моя бабуся була чудовою жінкою, впертою, але дуже справедливою. Я завжди її дуже любила. На жаль, останні роки життя бабусі пройшли в повній деменції.

Кому доводилось стикатися з подібним, то знає, наскільки це страшно. Варто недогледіти – вона тікала з дому, куди очі дивляться. Іноді – сама поверталася, іноді – шукали з поліцією і волонтерами.

Мама з татом працювали, мамин брат, мій дядько Василь, відмовився доглядати за матір’ю, а дружина дядька Василя, тітка Настя, і зовсім пропонувала здати свою свекруху в будинок для літніх людей.

Оскільки в декрет вийшла я, то і дивитися за бабусею належало мені. Ми з чоловіком переїхали жити до неї, як водиться в таких випадках – доглядати в обмін на житло. Бабуся, бувши ще при здоровому глузді, була дуже розумною жінкою. Квартиру вона відразу оформила в мою власність, а щоб ми з чоловіком її не вигнали на вулицю, вона залишила у своїй власності частку у квартирі – два  квартири.

Деменція у бабусі почалася коли дочка пішла в садок. Через це я не вийшла на роботу – за бабусею потрібен був догляд ретельніший, ніж за немовлям. Але, тим не менш, бабуся кілька разів примудрилася втекти. Після одного з випадків, утікачку додому повернули тітка з дядьком. Вони сказали, що вона прийшла до них і написала заповіт, суворо грозилися відібрати у мене квартиру. Жадібній тітоньці та безвольному дядечкові я не особливо повірила: тітка Настя давно поклала око на квартиру бабусі для свого старшого сина Діми, але стара не зовсім адекватна свекруха, що йде в комплекті до житла, їй була не потрібна.

Вік взяв своє – бабусі було 87, коли вона померла. Ми її поховали. Мотлох, який роками накопичувався у квартирі, вигребли, квартиру відмили, провітрили та навіть освятили, про всяк випадок. Прийшов час приймати спадщину після бабусі. Мама відмовилася від своєї половинки бабусиної мікродолі в мою користь, а ось дядечко, загітований тітонькою, свою половинку отримав.

Через пів року до нас у двері подзвонили. На порозі стояло сімейство дядька Вадима. Тітка Настя відсунула мене з дороги та занесла валізи сина.

– Ось, Діма, тепер ти будеш тут жити. Частка у тата твого є, так що відчувай себе як вдома. Ти йди, розташовуйся. В якій кімнаті? Ой, будь-яку кімнату вибирай! Тут все твоє скоро буде! Іди, синочку. А я з тимчасовою господинею переговорю.

Моєму здивуванню не було меж: у дядька Василя у власності був 1 квадратний метр і вони вирішили поселити на ньому сина.  Тітонька підійшла до мене і почала розмахувати у мене під носом книжкою, на форзаці якої було щось невиразно написано нерозбірливим почерком.

– Ось, полюбуйся на заповіт бабусин. Так, не у нотаріуса оформлений, але поважити останню волю ти зобов’язана. Та й дівчинка ти чесна, вчиниш по справедливості. Тут написано, що квартирка Дмитрику залишається, а тобі – книжкова шафа і швейна машинка. Так що давайте, збирайтеся. – повідомляла мені дружина дядька.

Гостей з дому чоловік випровадив, під їх крики і майку. Ми з чоловіком в цей же день з’їздили в суд і написали заяву про примусовий викуп мікродолі.

Повернувшись додому з суду, ми застали цікаву картину: наші двері виламують накачані молодики під керівництвом улюбленої тітоньки. Виклик правоохоронців нічого не дав – дядько з сім’єю мали повне право перебувати у квартирі.

Чотири місяці, протягом яких тривали судові розгляди, пройшли як в пеклі: тітка пробувала і здати кімнату в нашій квартирі алкоголікам, і пиятики з подружками влаштовувала. Вона навіть спробувала здавати частину квартири з оплатою по годинах парочкам для цілком певних цілей. Коли суд зобов’язав дядька продати частку за 12 000 грн, а ми її викупили, я спустила тітку зі сходів, з величезним задоволенням.

Вона спробувала засудити мене з це, але у неї нічого не вийшло – у мене половина під’їзду свідків була, що тітонька оступилася і впала сама. З нашої сім’єю дядько Василь з дружиною і дітьми більше не спілкуються. А ще вони оголосили нас кровними ворогами.